Тадей Ґолоб – Озеро (страница 78)

«Невже в цій будівлі працюють такі дурні люди? — подумала Тіна. — Хоча я не вперше про це себе запитую».

Після уколу фамотидину і двох годин на пересувному ліжку, що стояло біля стіни в коридорі швидкої допомоги, Тарас настільки прийшов до тями, що його прийняв лікар, який видавався таким само вимученим. У коридорі чекало море людей, і якби не Аленка, він би ані хвилини не виділив на Тараса.

— Дякуйте дружині, — сказав він замість вітання. — Якби вона відразу не дала вам антигістаміни, ви були б уже в іншому відділі.

Аленка стояла біля стіни, Тарас не відреагував.

— Вино?

Тарас кивнув головою.

— В людей зазвичай з’являються плями, і все. А напади паніки...

— Це не була паніка. Я не міг дихати.

— Так, звичайно, — всміхнувся лікар, — це ж прояв паніки, а ви як думали? Про всяк випадок залишитеся тут на ніч, а вранці, якщо все буде гаразд, відправимо вас додому.

— Ні, — відмовився Тарас.

Лікар запитально подивився на Аленку. Вона лише втомлено похитала головою.

Тарас був блідий і виснажений, наче щойно пробіг марафон. Аленка хотіла підтримати його під руку, коли він виходив з автівки, але Тарас відсторонився. Вдома він доповз до ліжка, а Аленка впала на стілець біля столу.

— Як ти? — запитала вона.

Тарас не відповів.

— Я можу сісти біля тебе?

Тарас знову не відповів, тож жінка лишилася за столом. У його голові було порожньо... Шкода, що людина не комп’ютер, який при потребі можна перезавантажити.

— Ходи сюди, — обізвався він і посунувся на дивані. Аленка сіла поруч і схилила голову йому на плече. Якийсь час вони просиділи так у тиші, а тоді Тарас підняв руку і погладив її по волоссі. Жінка підвела голову, щоб заглянути йому у вічі.

— Світ такий, яким він є, Тарасе. Ти його не зміниш, хоч убийся, ти нікому нічого не доведеш, хоч розбийся вщент. Нічого не зміниться від того, що ти будеш і далі жити так, ніби не маєш п’яти євро в гаманці, й думати про те, з ким я спала тридцять років тому. Навіть у воєнних злочинів за такий час виходить термін давності.

— Воєнні злочини не мають термінів давності.

Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.

— Я не хочу про це говорити.

Якийсь час обоє мовчали.

— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.

— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.

Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.

— Що його підштовхнуло до краю?

— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.

— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?

— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.

Тарас дивився на неї, наче побачив привида.

— Ти справді не знав?

Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.

— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.

— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?

— Здається, у вас там труп з Бохиня. Можна на нього глянути?

— Навіщо? — запитав Цвілак, швидше щоб набити собі ціну.

Бувало, що розтиражовані у медіа справи викликали цікавість у колег, і такі прохання не були поодинокими.

— Тарас питав, чи не міг би я подивитися, — сказав Прелц, і Цвілак відповів, що раз так, нехай приходить, а самому стало навіть трохи образливо: щó Прелц міг сказати про труп, чого не сказав би він сам?

Вони пішли у морг, і Цвілак показав нішу, у якій лежав труп, а сам сів за столик, щоб за той час прочитати результати розтину тіла молодика, якого знайшли мертвим у мансарді будинку в старій частині Любляни.

— Героїн, — припустив він, коли його привезли. І так, це був героїн.

Тієї миті, коли він задоволено відкладав папір, за спиною почувся стогін і ковзання металу. Обернувшись, він побачив, як Прелц з останніх сил хапається за нішу, а тоді, перш ніж Цвілак устиг до нього добігти, розтягнувся на підлозі.

Тарас поклав телефон на полицю, а його обличчя перетворилося на суцільний знак запитання. Він сів на диван, наче не бачив Аленки. Просидів так зо дві хвилини, втупившись у темний екран телевізора.

— Хто такий Райко Прелц у могилі? Син?

— Так, — відповіла Аленка, — їхній син.

Вони були однокурсниками на медичному факультеті, Карін — багатообіцяючий хірург, яка завагітніла відразу ж після захисту дипломної. Дитина народилася з вадою серця, і лікарі прогнозували два, максимум три роки життя. Але вони не взяли до уваги Карін. Вона побувала в усіх клініках на планеті, організувала все можливе й неможливе лікування і продовжила життя дитини на сім років.

— Через рік після смерті малого винайшли лікування. Препаратом, який сьогодні вартує п’ятдесят центів, — розповідала Аленка. — Ті, хто її тоді знав, говорили, що Карін померла разом із сином. Ти не повірив би, коли б я сказала, що вона була красунею, правда?

— Чому ж, повірив би, — відповів він уїдливо.

Жінка замовкла.

— Вона ніколи не працювала лікарем, хірургом?

Аленка похитала головою.

— І вона спокійно дивилась, як Прелц залазить під кожну спідницю?

Жінка почервоніла.

А що сказав Прелц тоді, в Бохині? Що він зупиниться, чи що?

— В нього останнім часом був хтось?

Аленка мовчала.

— Щось серйозніше, ніж зазвичай?

— Я не знаю.

Що ж він говорив тоді, з косяком у роті? Що він осяде, що його дружина брала участь в Олімпійських іграх у Монреалі, що, можливо, йому буде потрібна його допомога...

— Карін займалася атлетикою?

— Карін? Ми разом ходили на йогу, і, повір мені, якщо хтось займався атлетикою, то не вона. Такої дубової жінки я ще в житті не бачила.

— А що тоді? Прелц згадав, що вона виступала на Олімпіаді в Монреалі, як Надя Коменеч, чи тоді, коли й Надя Коменеч... Ти щось знаєш про це?

— Ні, вона ніколи зі мною про це не говорила.

— Що вона виступила, як Джекі Стюарт у Римі за три Олімпіади перед тим. Ні?

— Хто?

Аленка похитала головою. Він підійшов до комп’ютера, увімкнув його, ввів пароль, клацнув на «Ґуґл» і нетерпляче чекав, поки відкриється віконечко, у яке він вписав «Джекі Стюарт вікі...». Тарас прочитав інформацію, і, коли підвів голову, його обличчя знову посіріло. Задзвонив телефон, а він продовжував сидіти за комп’ютером і, наче не вірячи своїм очам, перечитував написане. Аленка підійшла до телефону і подивилася на дисплей.