Тадей Ґолоб – Озеро (страница 77)

Тарасові хотілося крикнути, що досить, але він не зміг. Ніби до останньої миті сподівався, що вона скаже: «Я була п’яна і заснула...»

— ...і там, як ти кажеш, ми трахнулися.

Аленка замовкла і подивилася на чоловіка, чекаючи, що він щось скаже, запитає.

— Тепер ти знаєш.

— Прелц каже «трахнулись», а не я.

Тарас натиснув на пульт, і на екрані з’явився якийсь футбольний матч.

— А потім? — почув він свій голос.

— А потім ми ще кілька разів зустрілися.

Тарас намагався стежити за тим, як бігають чоловічки в синьому і чоловічки в зеленому, але не зміг навіть прочитати, які команди грають.

— А твоя приятелька Карін? Вони ж уже були разом, хіба ні?

Аленка не відповіла, Тарас перемкнув на інший канал.

— Ти говорила, що вона знала про подвиги Прелца?

Тарас перемикав далі.

— То що?

— Знала. Не примушуй мене, будь ласка, говорити далі.

Аленка розплакалась.

— Ага...

Тарас вимкнув телевізор й увімкнув знову.

— Лише одне запитання...

— Кажи, — мовила жінка, бо здавалося, Тарас передумав питати.

— Ти знала... Звичайно, ти знала, що Прелц скаче на все, що рухається. Тебе це ніяк не спиняло?

Аленка мовчала.

— Ви пробували утрьох?

Тарас не дивився на неї, але чув схлипування. Він сів за кухонний стіл, сперся ліктями і заховав голову в долоні.

— Ти знаєш, як я почуваюся в цей момент? Так, ніби підклав бомбу під наші останні двадцять років.

Жінка, ридаючи, вигукнула:

— А ти ніколи в житті не робив помилок?

Тарас підвів голову й подивився на Аленку:

— Тепер я не знаю, була це помилка чи ні.

Тарас поставив перед собою на стіл пляшку вина і якийсь час на неї дивився, потім пішов по штопор і вставив його у пробковий корок.

— Що ти робиш? — запитала Аленка.

За довгі хвилини, які вони просиділи кожен окремо, вона на дивані, він — за кухонним столом, Аленка перестала плакати, але сльози залишили сліди на обличчі. Тарас налив по вінця вина у дві склянки.

— Твій екс-коханець, якщо не вживати слово, яке більше було б у його стилі, казав, що ця моя чортова абстиненція має психічну природу. Настав момент позбутися проблем. Будеш?

Тарас подав склянку, Аленка не взяла.

— Добре, ну що ж, перевіримо.

Тарас перехилив склянку і зробив ковток, перекотив вино у роті, а тоді спорожнив двістімілілітрову склянку червоного вина. Десять років минуло від моменту, коли він легко пив алкоголь, наполовину менше — від останньої спроби. Недостатньо, щоб забути, як алкоголь стікає горлом і водночас тече у мозок.

— Ось це потрібно, а не бігати!

Тарас подивився на дружину. Вона видавалася втомленою, а коли вона була втомлена, ніхто в їдальні не просив, щоб вона показала студентський квиток. Так само, як і його вже добрий десяток років про це не просили. Він налив іще одну склянку, хоча міг обійтися.

Біль був настільки несподіваним і, попри попередній ­до­свід, таким сильним, що його на кріслі скрутило в дугу і він ледь зміг відсунутися від столу, щоб не тріснутися чолом. «Ну чому знову?» — встиг він іще розчаровано подумати, а до болю у шлунку додалося ще дещо, ніби удар у живіт, такий різкий, що він навіть не встиг покликати на допомогу, такий різкий, що він швидше здивувався, ніж злякався. Двічі-тричі хапнув повітря, захрипів і звалився зі стільця у темряву.

Тіна показала посвідчення й отримала бейджик «відві­дувач», який заховала до кишені. Дівчина чекала на журналістку, яка підійшла, всміхаючись, з іншого боку розсувної скляної перегородки і відчинила її з внутрішнього боку своїм посвідченням.

— Піднімемося в кафе на каву, чи в нас щось більш формальне?

— Кава буде в сам раз, — відповіла Тіна і пройшла вслід у ліфт.

У ліфті Тарасова асистентка спостерігала за журналісткою, поки та розводилася про тисячу кав, які вона вже випила цього дня, і вип’є ще одну, бо що ж.

— Половина цієї роботи — чекання... — говорила вона.

Вона була... Ну, не такою вродливою, як на кадрах, де не було видно, що її голова непропорційна до сідниць, а під пудрою не було видно прищів. Вона говорила словенською з відчутним штирійським акцентом, якого в репортажах, на диво, зовсім не було чути. Вона говорила багато, весь час, поки ліфт повільно повз угору на п’ятий поверх.

— І що вас цікавить? Ми можемо на «ти»? — продовжила журналістка, коли вони сіли кожна зі своїм горнятком.

Тіна кивнула головою.

— Мене цікавить те, як ти відстежувала процес над Зідаром. Мене цікавлять люди, які його оточували, які приходили на засідання, насамперед жінки, його жінки...

На мить співрозмовниця замислилась, а потім почала говорити, і слова посипалися, наче дощ, наче літня злива, яка припиняється на момент і знову припускає. Тіна трохи втомлено слухала і намагалася вхопити кінці, а це було нелегко серед слів про труднощі журналістської роботи, про суддів, які не розуміють, що ми всі в одному човні, і створюють тисячу й одну перешкоду жертовним журналістам, передовсім телевізійникам, які намагаються з судових залів якомога автентичніше, об’єктивніше і ще й цікаво розповісти про події глядачам. Про редакторів, які хочуть прямої трансляції, хоча в суді ще нічого не відбулось або все йде за зачиненими дверима...

— А тоді ти, прочекавши чотири години в якійсь кімнатчині без кондиціонера, маєш вийти перед камеру свіжа і квітуча й дати двохвилинний репортаж. Уявляєш? А тоді тобі дзвонить мама, щоб запитати, чи все з тобою гаразд, бо щось у тебе поганий вигляд...

...про те, що звинувачені не розуміють журналістів, хоча журналісти — останні гаранти того, що їх усіх не вишикують під стінкою...

...ми, журналісти, а не судді та їхні адвокати...

...і як важко було добитися від них заяв, особливо від Зідара.

— Я тому злочинцеві разів з десять пропонувала сказати щось на свій захист, але він жодного разу не захотів говорити на камеру.

Тіна не знала, чи то співрозмовниця її втомила балаканиною, чи то вона не виспалася, та вона ледь стежила за розмовою, проте остання репліка привернула її увагу.

— Як, я ж у репортажах бачила, як ти розмовляла із Зідаром?

І не просто розмовляла, розмова була дуже розслабленою.

— А, ні, це була не я. Багато людей плутає.

Тіна запитально подивилася на неї.

— Її прізвище справді Коленц, як і моє, але ім’я не Таня, а Таша. І ми не родички, смішно, правда? Я її замінила десь посередині слухання.

— А куди вона поділася?

— Ох, — відповіла журналістка, водячи очима десь по стелі. — Якщо я не помиляюся, її перевели кудись у науку і техніку. Робити документалки. Ходили чутки, що між нею і Зідаром щось було, а я...

Дівчина нахилилася до Тіни й зашепотіла:

— ...і я б не заперечувала, що нічого не було. Бо чому він з нею говорив, а зі мною — ні?

Тіна вражено подивилася на неї, а співрозмовниця багатозначно підняла брови.