Тадей Ґолоб – Озеро (страница 70)

— Якщо?

— Якщо ви дізнаєтесь ім’я того монстра...

Колір його обличчя вмить перетворився з контрольованого сірого на бузкову лють.

—...і збережете його ім’я для мене. Сто тисяч євро за те, що ви мені першому скажете, хто...

Його голос урвався хрипінням, ніби чоловік давився чимось, що проковтнув. Тарас спокійно спостерігав, як співрозмовник ковтає слину і стискає зуби.

— Мені б допомогло, якби я знав, про що взагалі йдеться.

Зідар рвучко підвівся, аж Тарас зірвався зі свого стільця. Та в’язень не збирався на нього нападати. Він відступив крок назад, ніби не знаючи, що вчинити, куди спрямувати свою лють, тоді вхопив стілець, підняв у повітря і тріснув ним по столі. Стілець розлетівся, й уламки разом із Тарасовим телефоном полетіли до дверей. Рештками стільця Зідар двічі грим­нув по столі, а тоді жбурнув у стіну два дерев’яні цурпалки. В момент, коли за Тарасовою спиною у приміщення забіг охоронець, Зідар упав на коліна і, впираючись долонями у підлогу серед решток столу і стільця, вивернув вміст свого шлунка.

— Дякую за пильність, але, я думаю, ми розберемося самі, — Тарас випровадив охоронця, який підозріло на нього дивився і забрався лише тоді, коли інспектор підійшов до дверей, щоб зачинити їх.

І навіть коли б не пішов, нічого б не змінилося: за наступні п’ятнадцять хвилин у кімнаті для допитів Зідар більше не заговорив. Він занурився у мовчання, і не було ніякого знаку, що він іще раз вирішить його перервати, що збирається зробити щось інше. Він стояв навколішки на підлозі у власному блювотинні.

У коридорі Тарас склав докупи корпус, задню панель і акумулятор — телефон розлетівся на три частини, коли Зідар трощив стіл. Тарас увів PIN-код, телефон працював. Його апарат уже тисячу разів падав на підлогу, був весь обтовчений, але й далі залишався у робочому стані. Очевидно, він був занадто дурний, аби просто взяти і здохнути.

Через п’ять хвилин Тарас уже був у кабінеті начальника тюрми. Інспектор його побіжно знав і сподівався, що той його згадає.

— Ви щось дізналися?

— Дізнався, що він знайомий із жертвою вбивства в Бохині, — відповів Тарас.

— Дівчина без голови?

— Так, ми нещодавно витягнули ще один труп, чоловіка, який працював на Зідара. Дрібна рибка. В нього голова була на місці.

— Ви впевнені, що Зідар знав і першу жертву?

Тарас кивнув.

— Дуже добре її знав. Тому він і погодився на розмову зі мною. Він хотів дізнатися, що нам відомо...

— І дізнався? — запитав начальник.

Тарас ніяково усміхнувся.

— Ні, бо ми ж самі нічого не знаємо. Чи ви могли б дізнатися, хто та жінка?

Начальних захитався на столі й наморщив лоба.

— Я можу спробувати. Але інформацію, яку ми в той чи інший спосіб зуміємо роздобути, ви ніде не зможете використати. Маю на увазі, в суді.

Тарас кивнув.

— Нам би лише дізнатися.

Начальник стенув плечима.

— Я можу спробувати, — повторив він. — Але Зідар знає, що у нас стіни мають вуха, і я впевнений, що після досвіду з прослуховуванням він іще довго не говоритиме того, чого не хотів би, аби ми знали.

Можливо, нам скаже, подумав Тарас. Ми полюємо на ту саму людину.

У машині він згадав про телефонний дзвінок. Це була Тіна. Тарас застебнув пасок безпеки, завів двигун і, коли виїхав зі Словенської Васі, на трасі між Мокроногом і Требінєм набрав номер. Спочатку Брайца.

Тіна зателефонувала в архів газети і замовила в приємного голосу з каринтійською вимовою все, що в них є про Зідара. Вона в кабінеті була сама, Брайц і Остерць ішли своїми слідами — куди б вони не завели.

— Я не думаю, що ми маємо щось у паперових версіях, — сказала працівниця.

Потім Тіна якийсь час провела за комп’ютером, втупившись в екран і думаючи здебільшого про своє.

«Дівчино, що ти робиш? — говорила вона сама до себе. — Через чотири дні роботи ти вже спиш з одруженим шефом. Ти нормальна? Яке виправдання ти собі придумаєш, коза ти така?»

Чи була вона в Бохині п’яна? Не настільки, щоб виправдовуватися цим. Чи вона шалено закохалася? Тіна задумалась... а задумавшись, страшенно злякалась... але ні, вона не була шалено закохана. Може, трішки.

Вона забула запитати працівницю, скільки часу треба, щоб вислати статті, це ж не мало бути довго? Чи ні? Її дратувало те, що вона в кабінеті сама. Не тільки тому, що не може нікого нічого запитати, — вона не хотіла перебувати наодинці сама з собою.

Як можна бути закоханою лише трішки? «Та ну, не вигадуй, ти не закохана, — сказала вона сама до себе і злякалася власного голосу. — Ти просто хотіла трахнутися, — сказала вона вголос зумисне грубо, — і не роби тепер з цього драми. Ніхто не дізнається, і це не повториться...»

Але ж повторювалося... Тарас отримав те, що хотів, вона теж, мусила зізнатися собі, і він не буде ризикувати, щоб про це дізналася дружина. Це все.

Може, варто ще раз зателефонувати в архів і запитати, скільки часу це займе? Як би вчинив Тарас? Мабуть, уже на початку розмови нагримав би на них.

Чи гризло її сумління через Александра? На диво, мало, якщо щиро. Раніше вона не могла й уявити такий вчинок зі свого боку і верталася додому зі спокійним серцем, а тепер... Чи секс із Тарасом кращий? Інакший, а інакший зазвичай кращий, принаймні на початку... Ну, так, інакший і кращий, кому вона бреше. Але справа не в цьому... Не тільки в цьому.

Вона натиснула кнопку повторного виклику.

«Бо? — сказала вона і розсердилася, подумавши, що повторює оте «бо» за Тарасом, — бо Тарас — це... — вона підбирала відповідне слово, — вдячний?» Це було правильне слово? Бо, побачивши її голою, він ледь помітно, може, й несвідомо, потрусив головою — мовляв, а це що таке? Бо Александрові все видавалося самоочевидним, і не тільки через звичку, а вже з самого початку? Самоочевидно, що він може завжди мати доступ до її тіла. Чи це відмінність між аналоговим і цифровим поколінням? Чи між інспектором-криміналістом і маркетологом? Чи просто між конкретним Тарасом і конкретним Александром?

Щось з’явилося на екрані. Мейл. А в слухавці зазвучала каринтійська вимова: «Я слухаю».

Тіна вибачилася.

— Нічого страшного, — почулося по той бік. — Тепер завдяки комп’ютерам усе дуже швидко.

Дівчина поклала трубку, клацнула на мейл і на вкладення. Можливо, тут криється частина відповіді. Завдяки комп’ютерам усе справді швидше, але не завжди краще.

За півгодини вона опрацювала все, що слід було опрацювати. Статей було небагато. Найбільше інформації — про суд, у цих матеріалах Зідара називали королем наркомафії; були також два короткі інтерв’ю з ним, у яких він запевняв, що поліцейські помстилися йому через особисті образи — наприклад, через те, що він переспав із майбутньою дружиною одного з криміналістів; кілька статей, швидше репортажів з часів до арешту про світські події, на яких Зідар з’являвся у супроводі своєї дружини, яка була, судячи з фотографій і дат, занадто стара, щоб бути їхньою жертвою, і, як додала злобливо Тіна, затовста. Інших жінок на фотографіях не було, в текстах теж, лише під однією фотографією, ще до моменту, коли жовта преса дізналася, що йдеться про злочинця, був підпис: «Мітя Зідар, любитель дорогих автомобілів і розкішних жінок». Там була фотографія якоїсь старлетки, чи то співачки, чи то моделі, але вона була, наскільки знала Тіна, живою. Про всяк випадок Тіна вбила ім’я дівчини в пошуковик і побачила фото з її новорічного виступу.

Невже Тарас доручив їй цю роботу лише для того, аби позбутися її?

Вона ще раз переглянула статті і придивилася до тієї, в якій писалося про день оголошення вироку. На фотографії був оператор з камерою і мікрофоном, який тримала чиясь рука — не видно чия, — а на задньому плані — суд. Під нею підпис: «Справа, про яку останнім часом писали всі медіа, завершилася. Зідар буде сидіти».

Задзвонив телефон. Тарас.

— Привіт, — сказала вона і з жахом відчула, що її голос тремтить.

— Привіт, — відповів Тарас, — що нового?

— Я дзвонила в архів... — «а в нього голос не тремтить», подумала вона розчаровано. — А ти?

Вона не хотіла цього, однак те «А ти?» прозвучало так інтимно, так непрофесійно, що вона вже хотіла додати: «Як минула бесіда?» або щось подібне, та він її випередив, схоже, не помітивши жодних нюансів.

— ...тому я наказав Брайцові й Остерцю порозпитувати на вулиці, ким може бути жінка, через яку Зідар трощив столи в тюрмі, а ти подзвони журналістам, які писали про нього, і запитай, чи є в них якісь ідеї. Хтось щось має знати.

— Це не дружина, — сказала Тіна. — Я перевірила.

Кілька секунд у трубці було тихо.

— Може, я несправедливий до нього, — нарешті обізвався Тарас, — але те, що я бачив, — це був вибух люті. Я не думаю, що...

Тіна чекала, поки він підбирав слова.

— ...якби це була дружина, ми б уже про це знали, — сказав Тарас. — Я поясню, коли буду в кабінеті.

— Бувай, — сказала вона і поклала слухавку.

Наступні півгодини асистентка подзвонила всім журналістам, чиї імена стояли під статтями, і зрозуміла, що розшукати журналіста — не така проста справа, як можна було подумати. Більшість редакцій, до яких вона намагалася додзвонитись, існували лише на інтернет-адресах, не було навіть секретарок, і, поки вона не добралася до першого, який дав їй контакти інших двох, пошуки були безрезультатними. Скупою, на жаль, виявилась і зібрана інформація після тих розмов. Тіна, щоправда, записала кілька імен, переважно старлеток, як та, про котру писали в статті, але всі вони були живими, всі — учасницями естрадних подій.