Тадей Ґолоб – Озеро (страница 72)

— Є? — спробував щастя Остерць.

— Ні, — сказав директор і докірливо глянув на Остерця, мовляв, я ж так старався пояснити, ну як ти так?

Брайц милосердно дивився на одного й іншого, глянув на папір на столі, ніби хотів самостійно переконатись у правильності тверджень Ґолоба, пройшовся рукою по волоссю, що з часом добряче порідшало, поплескав себе по голові й подивився на Остерця.

— Сподіваюся, що тепер Тарас дасть нам спокій.

Вони жартували, і Тіні на мить здалося, що колеги говорять про неї. Ні, не про неї, але вона легко могла уявити чоловічі розмови про їхні подвиги. Чи вони з роками міняються? Вона щиро у цьому сумнівалася. Чи зможе вона стриматися і не розповісти про Тараса подругам? Мабуть. Бо звучало не дуже гарно: я переспала зі своїм шефом, старшим за мене. Шеф, здавалося, був у гарному гуморі — він сміявся разом з колегами, і вона почувалася трохи дурепою, коли згадала оте своє: «Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. Бла, бла... Я б хотіла побачити, як ти смієшся... Бла, бла...»

— Давайте обговоримо все, що знаємо, — сказав Тарас і розповів про зустріч із Зідаром у тюрмі на Добу.

— Мужик тобі запропонував сто тисяч євро, якщо ти йому першому скажеш, хто вбив ту нашу жінку? — запитав Брайц.

— Ого-го, — сказав Остерць.

— А ти відмовився? — якось неохоче запитав Брайц.

— Кімната прослуховується, — пояснив Остерць.

Тарас усміхнувся. Розумній людині, яка не потребує грошей, не важко відмовитися. Не тому, що кімната прослуховується, вона не прослуховувалася, а тому, що ти ніколи більше не відкараскаєшся від мафіозі, який тобі ті гроші дав. Нелегко було б відмовитися Брайцеві, який жив у будинку з дозволу колишньої дружини, але лише до того моменту, коли оживе ринок нерухомості і вони отримають за нього двісті п’ятдесят тисяч євро, за які він у Любляні купить однокімнатну квартирку. А ще важче було б Остерцю, який зі своєю сім’єю тісниться у металевому швидкомонтованому домі біля викопаного котловану під фундамент нормального мурованого будинку, який уже так довго чекає на продовження будівництва, що його залила вода.

— Тобто, той тип знає, хто та жінка, — сказав Остерць.

— Так, але не знає, хто її вбив. Про це в нього нема жодної ідеї.

— А Лап? — запитала Тіна. — Яка його роль?

— Якщо Лап — людина Зідара, він міг бути в Бохині за наказом шефа. Навіщо? Я не знаю.

— Може, він мав нашу дівчину охороняти? — припустила Тіна.

— Лап був дрібним дилером і наркоманом. Він не схожий на людину, якій можна довірити охорону когось тобі дорогого.

Тарас подивився на Брайца.

— Що у вас?

Брайц розповів про їхній візит у Національну лабораторію і закінчив, підсумовуючи:

— Є двоє дітей, хлопчик і дівчинка, яких хтось підкинув під двері соціального центру у Єсеницях. Після смерті хлопчика жінка, ймовірно, мати, вчиняє самогубство, я переконаний, що це самогубство, хоча всі в селі кажуть, і на офіційному протоколі про події того дня написано «нещасний випадок, втопилася в озері». Але на підставі порівнянь ДНК молодшого брата тієї жінки і... — Брайц відірвався від читання паперу, — ...того придура, що плював на нас, і ДНК нашої жертви родинних зв’язків між ними не встановлено.

Тарас кивнув головою.

— Мені здається, що ми з цією версією розібралися і довели її до кінця, — продовжив Брайц. — Печальна історія, одне слово, але з нашою справою ніяк не пов’язана.

— Повністю розібралися і довели до кінця, — підтвердив Остерць.

— Отож ми можемо передати справу в Крань, і нехай вони там вирішують, що робити далі. Так?

Брайц подивився на Тараса, тоді на Остерця, який почав кивати ще до того, як колега кинув на нього погляд, і не перестав кивати, коли вони обоє обернулися до Тараса. Шеф спирався ліктями на стіл і трьома пальцями лівої руки шкріб триденну щетину.

— Ти не віддаси справу в Крань, правда ж? — у голосі Брайца вчувався наполовину запитальний тон, а наполовину — гірке усвідомлення ситуації.

— Шукайте сестру. Тіно?

Тіна кількома словами розповіла про прочитані статті, проведені розмови з журналістами, переглянуті сюжети про суд...

— Усі імена, всі дівчата, про яких я дізналася, — живі.

Коли Тіна закінчила, в кабінеті запанувала тиша, і Тарас знову впав у свій споглядальний стан. «Він міркує чи так нас дресирує?» — подумала Тіна, глянувши крадькома на Брайца й Остерця. Та пара чемно чекала, поки шеф усе обдумає.

Тарас усміхнувся, ніби від зніяковіння.

— Мені було потрібно два тижні, щоб відчути це... Я старію, очевидно. А ви нічого не відчули?

Трійця переглянулася.

— Хоча ти, Тіно, це помітила. Ще в перший день.

«Якщо я ще раз почервонію, — поклялась вона подумки, — я піду і стукнуся об щось головою...»

— Що я помітила?

— Ти двічі звертала мою увагу на цю... деталь. Коли ми вперше їхали в Бохинь, я тебе запитав, що найсучасніша наука сказала б про труп без голови...

Тарас зупинився і чекав на реакцію дівчини.

— Я маю повторити? Мені здається, я тоді говорила щось про організованого вбивцю...

— Ні, інше.

Тіна здвигнула плечима:

— Не знаю, не пригадую.

— Ти сказала: «ненависть». І потім іще раз, у Хлеба: «Наскільки людина ненавидить, якщо готова вчинити щось подібне?»

— Ти думаєш, що вбивця один і той самий? — запитав Остерць. — А може, це все таки Вербич? От би Крістан зрадів.

— Вербич ненавидів Хлеба, в цьому ми переконані, і він його вбив. Міг ненавидіти і його... — Тарас хотів сказати «коханку», але передумав, — ...знайому, якщо перестрів її у Бохині, а її, нібито, бачив рецепціоніст у готелі. Але боюся, нам незабаром доведеться змиритися з тим фактом, що Вербича у грудні в Бохині не було, як не було і його телефону, а також із тим, що в нього не було малокаліберної зброї.

— Значить, це був Зідар, — сказав Остерць. — Ця жінка була його коханкою, але, коли його посадили в тюрму, вона вирішила жити по-своєму, і він наказав її вбити. Це не перший труп, який він залишає за собою.

— Він блював, коли я йому сказав, що... — Тарас замовк і ніяково завершив речення. — Я йому сказав, що вона була жива, коли їй відрізали голову.

— Що ти сказав? — перепитала Тіна.

Тарас стенув плечима.

— А навіщо йому ліквідовувати Лапа?

Тарас поплескав себе по голові, порозглядав невизначену точку на папках шафи, що стояла поруч, і знову заглибився в кількасекундні роздуми.

— Ненависть завжди дуже конкретна... — пробурмотів він.

А тоді, наче прокинувшись, витягнув з кишені мобільник, подивився, котра година, підвівся і потягнувся по пальто, яке висіло на місці звичної куртки.

— Я б дуже хотів залишитися з вами і теревенити про це до вечора, але, на жаль, не можу.

— Йдеш на похорон? — запитав Брайц.

Тарас кивнув головою.

— Хіба це не печально? — продовжував Брайц. — Лікар, повно грошисьок і всього, а тепер... Раз, і нема людини.

— А було би менш печально, якби в нього не було грошей? — запитав Остерць.

— Звичайно... — відповів Брайц, і це було останнє, що почув Тарас, зачиняючи за собою двері.

Розділ 42

Похорон — наступна в Тарасовому переліку річ, без якої в житті можна було обійтися. Бо там відчувався не тільки жаль за покійним, а страх — хто стане наступним. Він? Коли Тарас почав займатися скелелазінням, їхня альпіністська спільнота була відносно маленькою, вони всі між собою зналися, і кожен загиблий був знайомим, на чий похорон треба було йти. З часом смерть підбиралася ближче, і раптом виявилося, що ім’я, написане на тимчасовому дерев’яному хресті, належало чоловікові, з яким Тарас їздив до Франції в Шамон-Мон-Блан, з яким мерз на вузькому виступі високо в скелях, чекаючи, поки розвидниться, а по дорозі додому зупинявся обабіч італійських трас і випивав по п’ять склянок пива й одну кока-колу, перш ніж ішов у туалет. Він настільки ненавидів похорони, що якийсь час не помічав людей, які думають навпаки. Дивовижно, але багато хто любив ходити на них, наче на якусь світську подію. Нагода поїсти, попити, поговорити зі знайомими. Живі заступають тих, хто пішов із життя.

День був сонячний і відносно теплий, почищені дороги — сухими, лише подекуди розповзався підталий сніг. Тарас прийшов до каплички серед останніх, бо перед дверми вже набралося багато люду. Інспектор помітив Аленку, впізнав кілька облич з Бохиня, Цвілака. Аленка стояла біля входу в компанії жінки, яка привіталася і співчутливо запитала:

— Ви ж були друзями, правда?

— Так, — підтвердив Тарас.