Тадей Ґолоб – Озеро (страница 71)

— Що я отримаю навзамін за свою інформацію? — запитав один із журналістів.

— Радість від того, що допомагаєте встановити справедливість.

— Давайте домовимося так, — він продовжував, ніби й не почув сказаного, — ви мені розкажете, навіщо вам ця інформація, і, можливо, я вам допоможу.

— На жаль, я не можу.

— Тоді я теж, на жаль, не можу, — сказав він і поклав трубку.

Якийсь час дівчина просиділа перед аркушем, на який виписала те, що їй здалося у статтях цікавим, і викреслювала пункт за пунктом, поки не залишилося нічого. Далі просто вбила ім’я Зідара в пошуковик і переглянула результати, які привели її до інтернет-сторінок двох телекомпаній — однієї приватної й однієї державної. Тіна переглянула всі сюжети про суд над Зідаром. Ні одна, ні друга журналістка не сказали нічого такого, чого б вона вже не знала. Тіна уважно розглядала кадри сюжетів і намагася не пропустити на них тридцятирічну жінку, але такої не було. Єдина жінка, на якій камера затрималася, була дружиною заарештованого, а вона, як Тіна вже переконалася, не могла лежати в холодильнику в Інституті судової медицини. І не була схожа на жінку, через яку в чоловіка може статися вибух люті.

Вона взяла олівець і перекреслила аркуш хрест-навхрест. Тіна якраз дотягувала до кінця другу лінію, коли відчинилися двері і в кабінет увійшли Остерць, Брайц, а за ними Тарас.

Розділ 41

Д-р Александр Ґолоб, мікробіолог, тема дисертації якого складалася з трьох рядків і завдала б неабияких труднощів теле- і радіоведучим, якби вони мусили прочитати її вголос, сидів за столом свого кабінету на вул. Водоводній, 5 і сердито розглядав папір на столі. Після захисту дисертації, у якій він досліджував — якщо спростити — бактерії у травному тракті диких тварин і можливість отримання біогазу з усього можливого (бо все це можливе, на відміну від домашніх корів та інших подібних жуйних тварин, перебуває у їхньому меню), його кар’єрі пророкували світле майбутнє. А потім він не знати навіщо, мабуть, з цікавості, став вивчати судову експертизу і зрештою опинився у Національній лабораторії судової експертизи, яку останні кілька років очолював.

— А, ось як! — пирхнув він крізь стиснені зуби.

Взявши зелений фломастер, чоловік підкреслив речення у документі, отриманому з міністерства. «Ваш фінансовий звіт заповнено не повністю у... тій і тій частині... тому просимо внести необхідні дані». Абсолютно неможливо, щоб звіт, який він подавав, фінансовий чи якийсь інакший, був неповним, і директор уже тричі вимагав у міністерстві перевірити дані й тричі отримав однакову відповідь. Нічого, перевірять іще раз. Гроші для лабораторії він уже одержав, тому може й зачекати.

Коли у двері його кабінету постукали Остерць і Брайц, директор саме дописував відповідь, яку закінчив так: «... як доказ докладаю також бланки JPF23 і ZKM76. З повагою...»

— Здоров, — майже водночас вимовили обидва відвідувачі.

Ґолоб кивнув головою, підписався, вклав листа в зелену папку і відсунув її на край свого порожнього столу. Потім потягнув шухляду, вийняв синю папку, відкрив її і чи не урочистим жестом дістав аркуш.

— Сідайте, — мовив, показуючи на стільці, які вже чекали на них по той бік столу.

— ДНК, так?

Брайц відповів «ага», а Остерць кивнув головою. Директор повернув папір, на якому стояли якісь цифри й рисочки, так, щоб поліцейські його бачили, і замовк.

Брайц і Остерць схилилися над папером і якусь секунду розглядали написане.

— Що скажете? — запитав Ґолоб.

Брайц зібрався щось сказати, але Остерць його випередив:

— Я часто бачив результати ДНК-аналізу, і дотепер мені незрозуміло...

Він не зміг пояснити, що саме йому незрозуміло, через копняк у ногу від Брайца і мусив постаратися, щоб не застогнати вголос. Та все одно було запізно.

Ґолоб усміхнувся, подивився на гостей, випростався у кріслі і переплів пальці рук. Він обожнював роботу судового експерта, і лише одного йому бракувало з попереднього, університетського життя — лекцій, передачі знань. Йому здавалося, що він має до цього хист.

— Вони хоч би дядько і племінниця? — все ж спробував уникнути неминучого Брайц.

— Ви відразу все зрозумієте, я поясню. Отже...

Ґолоб зручно відкинувся на спинку крісла, голову закинув так, щоб дивитися кудись понад візитерами, і почав:

— Коли ми отримуємо біологічні взірці волосяної цибулини, бо самої волосини недостатньо, це ви мусите знати, або сперми чи інших виділень, як у нашому випадку, слини... ми всюди зустрічаємо клітини. Клітини мають сорок шість хромосом, а саме двадцять три материних і двадцять три батькових... — ця лекція зазвичай призначалася Тарасові, який її слухав, коли мав час. Але Тарас уже все це чув, а ці обидва — ще ні.

Можливо, у Ґолоба й справді був хист до передачі знань, та він не мав нагоди трохи його відточити. Тому з ним відбувалося те, що й з іншими людьми, які багато всього знають, але під час викладу перескакують з теми на тему. У природі все з усім пов’язано, таким було й пояснення директора.

— Це не означає, що ти як батько віддаєш свою половину, ні, ті клітини у процесі перемішуються, — продовжував він.

Брайц іще раз спересердя копнув Остерця ногою і спробував умоститися зручніше. Він знав, що їх з цієї пастки випус­тять не швидко.

— Тому половина хромосом дитини, які вона отримала від тебе, не ідентична з твоїми хромосомами, бо все вже перемішалося. Деякі часточки перехрещуються, тому кожна дитина унікальна. Уяви собі, ніби в тебе дві книжки і ти їх порвеш на розділи, а потім рандомно збереш в одну, в якій розділи стоять випадковим набором. І все ж, деякі гени перемішаються більше, ніж інші. Серед тих, які найменше, — групи крові, гени кольору очей... Ті гени відносно добре зберігаються, і з їх допомогою, відповідно до частки збережених генів, можна вгадати, чи йдеться про твого батька, діда. Тобі від батька переходить половина генів, а від діда — лише чверть. У випадку братів і сестер цих варіацій менше.

Остерць згідливо кивав головою, а Брайц вирішив, що не буде цього робити зумисне, тож Ґолоб, кілька разів кинувши на нього погляд, сконцентрувався на Остерцеві — він не метатиме бісер перед свиньми.

— З відібраних взірців видобуваєш ДНК... Звичайно, ти не можеш просеквенціювати цілий геном, а використаєш тільки точно визначені... Ох, тепер мушу вам пояснити трохи молекулярної біології...

— Не знаю, чи ми потрафимо... — спробував цього разу Остерць.

— Справді? Це ж чудова наука. Якщо у неї заглибитися...

Брайц глянув на Остерця з глибоким презирством.

— Ви маєте знати, що ДНК — дволанцюгова, — продовжував Ґолоб, ледь прикривши повіки і дивлячись у стелю. — Один ланцюг побудований так, що після блоків з п’яти рисок ідуть блоки з трьох рисок, а комплементарний ланцюг іде у зворотному напрямку. Тобто один вектор туди, а один вектор сюди. Отож, якщо хочеш провести дослідження, мусиш узяти короткі сегменти ДНК, які при високій температурі збігаються з комплементарними, і...

«Бла, бла, бла... — повторював у своїй голові Брайц. — Бла, бла, бла...»

— ...якщо візьмеш сестрину, то в окремих сегментах отримаєш деякі відхилення. Але ті відхилення все ж набагато менші, аніж коли порівнювати з ДНК, наприклад, кузини. Одні гени повзуть угору, другі вниз... Трохи розвиднюється?

Ґолоб показав на папір перед ними. Остерць кивнув головою, Брайц дивився кудись у порожнечу.

— Це ми говоримо про гени з боку батька. У випадку з матір’ю інакша штука. При заплідненні сперматозоїд у яйцеклітину впорскує свій ДНК. Та ДНК прокладає собі шлях і вже в ядрі об’єднується із сестринською. Це клітини-еукаріоти, а бактерії і археї — клітини-прокаріоти, вірусів на цій мапі нема, бо вони не можуть самостійно розмножуватися. Еукаріоти мають іще таку властивість, що... Наша клітина потребує ще один апарат, який називається мітохондрія, вона генерує енергію. Якщо зробимо відступ і озирнемося назад, то колись був лише один прокаріот, одна архея, яка ковтнула бактерію, і відтоді вони існують разом у симбіозі й розвинулися у тваринні клітини. А коли архея ковтнула фотосинтетичну, фототрофну бактерію, утворився хлоропласт і звідти беруть своє життя рослини...

Ґолоб відірвав погляд від стелі і добродушно глянув на Остерця.

— ...Це значить, якщо твоя мама дала тобі свою яйцеклітину, вона передала тобі свій генетичний матеріал, а разом із нею — мітохондрії. А оскільки мітохондрії походять від бактерій, вона має власний геном. Тобто завдяки цьому мітохонд­ріальному геному можна відстежити бабусь.

— Бабусь, — повторив Остерць.

— Можеш відстежити жіночу лінію, повністю. Цей мітохонд­ріальний геном використали, щоб скласти філогенетичне дерево всіх рас, підрас, усіх мавп, завдяки йому вирахували, хто така Єва, що жила 20 000 років тому, коли на Землі існувало, мабуть, 5000 людей...

«Бла, бла, бла...» — повторював Брайц, уже навіть рухаючи губами. Нечутно, нагадуючи при цьому якусь рибу, найбільше карпа. Остерць кілька разів збентежено глипнув на колегу, але так, щоб Ґолоб не помітив.

— ...тому потім ми досліджуємо гени в малому геномі, про який я пояснював раніше, щоб отримати якомога подібніші риски.

Подушечкою вказівного пальця він постукав по картці на столі й подивився на Остерця.

— Ну, що ми скажемо? Наші чоловік і жінка є дядьком і племінницею чи ні?