Тадей Ґолоб – Озеро (страница 69)
— Ти не віриш? Але ж він єдиний, хто мав контакт з усіма фігурантами.
Троє чоловіків за столом перезирнулися, Тарас усміхнувся.
— Тіно, ти думаєш, ти де? Поліція мало чим відрізняється від армії. Генерал наказує — солдат стрибає. Так і тут. Генерал сказав, що він поговорив з іншим генералом — це Міхелич у своїй сфері, — і солдат, тобто я, трохи погарячкує, і все. Але хіба те, що Міхелич ідіот, робить його вбивцею? Я так не думаю. Я не думаю, що він відрізав голову нашій дівчині.
— А хто тоді? Зідар?
Тарас поставив порожнє горнятко на стіл, узяв тістечко в целофановій обгортці і поклав його назад на тарілочку.
— Зідар міг послати Лапа розібратися з нею, але, наскільки нам відомо, Лап — дрібний дилер, а не найманий убивця. І хто тоді вбив його?
Тарас іще раз подивився на колег.
— Не знаю, але це зараз навіть не важливо... Ви двоє, закінчуйте в Старій Фужині і в Єсеницях, і ми побачимо, чи нас це кудись приведе. Я беру на себе зустріч із Зідаром.
— А я? Я їду з тобою?
Тарас похитав головою.
— Ні, ти зробиш дещо інше. Подзвони в газету «Дело» і попроси їх зібрати всі матеріали, які вони мають про Зідара. Нехай надішлють на твою скриньку, а якщо в них є щось давніше, піди в редакцію і переглянь.
Тіна запитально подивилася на шефа.
— Матеріали за приблизно останні десять років у них оцифровані, а раніші існують лише на папері. Та я не думаю, що вони в той час писали щось про Зідара.
Тіна вислухала розпорядження і навіть якщо й була розчарована, то цього не показала. Йому не хотілося, щоб вона була поруч. Вже й так усе було складно.
— І що мені шукати?
Тарас стенув плечами.
— Шукай нашу жертву. Ми це постійно робимо... Поки нам не дадуть іншого наказу.
Розділ 40
Зідаром і його поплічниками займався сектор боротьби з організованою злочинністю, зокрема відділ з обігу заборонених наркотиків, хоча з огляду на активну й розлогу діяльність, яка обслуговувала торгівлю наркотиками, Зідар міг зацікавити і відділ убивств, але у суперечці між двома відділами і двома рівнями виграло право сильнішого. У Тарасовому житті був період, коли він цю справу вважав би викликом, своїм внеском у побудову кращого суспільства. Але це вже давно було не так. Його думка щодо організованої злочинності збігалася з думкою пересічного словенця — мотузка і на першу-ліпшу гілляку. У нього за спиною було стільки поліцейського досвіду, що він знав, що це практично неможливо; слід було б увести ширші повноваження щодо даних про походження майна, його конфіскацію і все за пунктами далі, хоча Зідар, безсумнівно, заслужив на справжню гілляку, а не на метафоричну. Його впіймали завдяки прослуховуванню дзвінків, і хоча Зідар міняв телефони й номери частіше, ніж Тарас труси, але його бандити — ні. Чи чотири трупи, пов’язані із Зідаром, були помстою? Чи справедливість було відновлено? Комусь є до цього діло?
Разом із роздутим Лапом їх буде п’ять, подумав Тарас, заходячи в кімнату, де вже сидів злочинець з наголо побритим черепом і мертвим виразом на обличчі. Його бичача голова, здавалося, росла прямо з плечей. З-під закочених рукавів виднілася вкрита татуюванням шкіра, під нею зміїлися могутні м’язи, і Тарас подумав — а що каже його печінка, засипана стероїдами? Добре окреслені вилиці й нижню щелепу він теж приписав результату дії анаболіків. Тарас привітався, представився і сів на стілець навпроти.
— Ти не мусиш зі мною розмовляти, — попередив Тарас. — Йдеться про інформативну бесіду.
Тиша у відповідь.
— Просто щоб ти знав.
Йому не треба було пояснювати, бо Зідару, безсумнівно, це було вже відомо. Тарас поклав на стіл папку, розкрив її, витягнув фотографію Лапа на секційному столі, зроблену до того, як за тіло взявся Цвілак, і показав світлину ув’язненому.
Той тільки кинув на неї погляд.
— Коротко про справу. В Бохинському озері ми знайшли такого собі Робі Лапа з кулею в голові. Зовсім випадково його підняв із дна місцевий рибалка. Хлопця рік тому умовно засудили на два роки за те — ми порозпитували на вулиці, — що він час від часу працював на тебе.
Тиша у відповідь.
— А раніше ми в цьому озері, точніше, у річці, що з нього витікає, знайшли труп жінки, як ти уже знаєш, із відрізаною головою.
Тарас уважно стежив за його обличчям. Без змін.
— Ні?
Тиша у відповідь.
— Відверто і лише між нами. Я сумніваюся, що за всім цим стоїш ти, але якщо ти не допоможеш, я почну про це думати. Окрім того, нашу розмову буде запротокольовано, і коли ти через п’ять років подаси клопотання про умовно-дострокове, в ньому буде написано: відмовився від співпраці.
Здається, він марно витрачає час. Зідар знає, що він блефує і що його через п’ять років випустять, незважаючи ні на що. Він сидів на стільці, руки, зігнуті у ліктях, утворювали прямокутник і спокійно лежали одна на одній, а розсіяний погляд блукав приміщенням, не зустрічаючись із Тарасовими очима, попри намагання останнього зазирнути у вічі співрозмовникові. Навіщо ж він погодився на бесіду?
Відсунувшись від столу, Тарас підвівся і рушив до дверей. Він уже взявся за клямку, аж...
— Інспекторе...
Тарас обернувся.
Зідар ледь повернув голову у його бік. Дивився на нього.
— Вона вже була мертвою, коли...
Тарас повернувся до столу й сів на стілець.
— Будемо торгуватися?
У кишені куртки задзвонив телефон. Тарас подумки лайнувся, витягнув апарат, збив дзвінок, навіть не подивившись, хто дзвонить, поклав телефон на стіл.
— Вона вже була мертвою, коли їй відрізали голову? — перепитав Зідар, але й цього разу не потрудився глянути на Тараса — втупився кудись повз інспектора.
Тарас, підперши рукою підборіддя, якийсь час неуважно розглядав обличчя Зідара. Той ніяк не реагував. Ніби він нікуди-нікуди не поспішав, що, зрештою, було правдою. Принаймні кілька найближчих років. Тоді Тарас сягнув у папку і витягнув з неї ще одну фотографію. Він потримав її перед очима, ніби вивчаючи щось на ній, а тоді і її, як і першу світлину з Робі Лапом, поклав на стіл перед Зідаром.
Вийняв із папки ще один аркуш, копію протоколу про розтин обезголовленого жіночого тіла, і швидко й навмисне байдужим тоном прочитав висновок. Він намагався вимовляти слова чітко і при цьому периферійним зором стежити за Зідаром. Тарас чекав, що він його урве, дасть знак, що досить, але ні. Тож інспектор дочитав до кінця, що в нього зайняло п’ять хвилин. Потім підвів голову і подивився на обличчя ув’язненого. Йому здалося, чи воно стало на відтінок темнішим?
— Отож, — зітхнув Тарас і похитав головою, — бідолашна була живою...
Маленька брехня — подарунок богів, а Зідар не був тією особою, до якої він відчував прихильність.
— Отож ти тепер знаєш те, що знаю я. Ти можеш бути настільки люб’язним, щоб розповісти мені дещо навзамін.
Як жалюгідно — благати вбивцю і замовника вбивств про люб’язність.
— Наприклад, для початку, хто ця жінка?
Тиша у відповідь.
— Ну що ж, щиро дякую.
Тарас міг не витрачати часу на це. Зібрав світлини, протокол, склав у папку, підвівся, пішов до дверей, взявся за клямку...
— Я маю серйозну пропозицію для вас, інспекторе.
Тарас обернувся.
— Грошей вам не бракує, ні, але все ж.
— Отакої. Не бракує, значить?
На обличчі Зідара заграла легка усмішка.
— Я маю на увазі не вашу зарплату, а клініку вашої дружини...
Тарас знав, що під час таких бесід самоконтроль — це половина здоров’я, і вмів його зберігати, але зараз йому мало не відвисла щелепа.
— Ви не знали? — ще помітніше всміхнувся Зідар, і якщо Тарасові як поліцейському коли-небудь було соромно, то тепер. Як так сталося, що він не знав?! Як так сталося, що той паразит...
— Мій син. Він ходить у перший клас, тобто він є пацієнтом Аленки — вона ж Аленка, правда? — вже років шість-сім.
— І що? — сказав Тарас, навіть не намагаючись приховати, наскільки він приголомшений. Інспектор знову сів на стілець, витягнув телефон, подивився на нього — так зробила б людина, яка поспішає, — і залишив апарат на столі.
— Вам непогано ведеться, але я все одно зроблю вам пропозицію...
Він зупинився і чекав, поки Тарас прийде до тями, а його обличчя набере звичного виразу, який інспектор вирішив зберегти, незважаючи на те, щó ще прилетить з тамтого боку.
— Я обіцяю вам сто тисяч євро в пакеті з«Меркатора», неоподаткованих... — Зідар замовк, дивлячись Тарасові у вічі, — і я це говорю абсолютно серйозно...