Тадей Ґолоб – Озеро (страница 68)

Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.

— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?

Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.

— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?

Тарас не відповів.

— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.

— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?

Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?

— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.

Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.

— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.

— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.

— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?

— А чому він не міг убити чи наказати вбити?

— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.

— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.

Тарас підвівся й попрямував до дверей.

— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.

— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.

Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?

До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.

— Чого ти так нервуєшся?

Тарас підвів погляд з-за комп’ютера. Брайц, Остерць, Тіна — всі на нього дивилися.

— Ну, нехай Дрварич з Крістаном і збирають докази замість нас. Ти думаєш, нам хтось розповість більше? Мені це здається просто прекрасним.

Щоб підкріпити свою думку, Брайц розвів руки, обернувши долоні до шефа і поглядаючи на Остерця й Тіну, ніби сподіваючись на їхню підтримку. Остерць навіть кивнув головою.

— Ти маєш рацію. Йдемо на каву?

Тіна сіла навпроти шефа і стежила за ним. Не відвела погляду, як він, коли вони зустрілися очима. Вона викликала у Тараса збентеження, і він лише сподівався, що ані Остерць, ані Брайц цього не помітили, а якщо помітили, то списали на ранкову нараду. Він узяв каву, другу за ранок, якщо ту з автомата можна вважати кавою.

— Що з тими роздруківками з телефону?

— Ага! — підстрибнув Брайц, вдаривши себе по чолі. — Ти ж не знаєш головного. Ми ж отримали не лише роздруківки розмов того божевільного Вербича...

Брайц переможно дивився на Тараса.

— ...а й розмов Лапа. І що?

Обличчя Брайца розчаровано видовжилося.

— А тепер іще скажи, що знаєш, кому він телефонував за очевидний день до смерті.

— Очевидно, за день до смерті, а не за очевидний день до смерті.

— Що?

— Нічого, нічого. Ну, кажи вже, кому?

— Зідару...

Брайц замовк і дивився на Тараса, й інспектор, бо Брайц, схоже, не збирався завершувати речення, мусив перепитати:

— Тому самому Зідару?

— Тому Зідару, — повільно продовжував Брайц, — який наступні сім років, вірніше, вже п’ять, перебуватиме за відомою адресою. Два він уже відсидів.

Тарас постукував по підборіддю, тоді взяв каву й відпив ковток. Цей жест був несвідомий, та всі, й Тарас теж, уже його знали. Інспекторові знадобилося дві секунди, аби перетравити інформацію і розкласти все на свої місця. Правда, на той момент у нього не було першого місця. З самого початку ця справа опиралася раціональному поясненню. Коли йому вже здалося, що він напав на слід і вже може розгледіти візерунок у мозаїці — орієнтир, який приведе до наступних шматків і зрештою до розкриття таємниці Мони Лізи, як він любив казати, вся справа розсипалася. Він тримав пазли у своїй голові і шукав двері, щоб дістатися думок, та не знаходив.

— Це той самий Зідар, якого засудили за якісь фінансові махінації? — запитала Тіна.

Тарас похитав головою і нарешті глянув на неї. Його відчуття були плутані. З одного боку, йому хотілось, аби її не було, а з іншого — залишитися з нею наодинці, голими. Рішучість, з якою він вирушив з дому, танула, мов квітневий сніг.

— Ні, ти говориш про банкіра Зідара, його засудили, але він подав апеляцію, і, повір мені, в тюрмі він ніколи не опиниться. Тип, про якого ми говоримо, — справжній король наркобізнесу в Любляні і, я думаю, в цілій Словенії, — продовжував Брайц. — Людина, яка видерла владу з рук албанської й сербської мафії і, так би мовити, привласнила її. Браво! Головне управління має список людей, убитих за його наказом, але поліція не може це довести. На нього нічогісінько не було, доки його не спіймали на кокаїні. Сім років за, якщо я не помиляюсь, стільки ж кілограмів.

— Ми ніколи ним не займалися, — сказав Тарас, ставлячи горнятко на стіл. — І зізнаюся чесно, я зовсім не засмучуюся з цього приводу.

Справа не тільки в тому, що було неймовірно складно накопати щось проти Зідара, бо люди, які мали з ним контакт, нічого не говорили. Тараса, зовнішнього спостерігача за розслідуваннями, які проходили перед його очима, неприємно дивувало відчуття, що Зідар, здавалося, випереджає поліцію на крок. Деякі речі він міг пояснити лише тим, що у Зідара в управлінні був кріт, і не оперативник, а хтось, хто стояв набагато вище. Як, наприклад, у Міхелича є Крістан, який довкола нього мурує стіну. Тарас, якого призначили слідчим у цій справі, не може наблизитися до людини, ім’я якої спливає щоразу, щойно з’являються нові дані.

— Можливо, доведеться зайнятися тепер, якщо Зідар теж не опиниться у списку недоторканих.

— Ти не віриш, що Міхелич якось пов’язаний із нашою дівчиною? — запитала Тіна.

Вона була вдягнена, як завжди, в джинси, а сьогодні мала на собі червоний светр у білий норвезький візерунок, настільки ретро, що Тарас подумав, що її ще не було на світі, коли такі светри вперше увійшли в моду. Вона зав’язала волосся у вузол і здавалася молодшою за свій вік. Наче студентка-першокурсниця.

— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?

— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?

Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.

— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...

Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.

— І так, не вірю.

— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.

Інспектор крадькома глянув на них. Брайц, якому, очевидно, нічого не було зрозуміло і перед яким за останні п’ятнадцять років не роздягнулася жодна жінка, тим більше молода, підняв руки над столом, показуючи долоні.

— Навіщо старому це треба?

Тарас подивився на Остерця. Той теж швидше розплутає дітовбивство тридцятирічної давності, аніж до нього дійде, що його шеф переспав з асистенткою. Він випростався на кріслі і тримав перед собою свій чай. Після десяти хвилин перебування в кафе він готувався зробити свій перший ковток.

— Тобто, чи він винен?

Тарас кивнув головою. Остерць роздумував п’ять-десять секунд, не випускаючи з рук горнятко.

— Я думаю, ні.

Тарас подивився на трьох колег, ніби чекаючи, що хтось із них іще щось скаже. Видно, ніхто.

— Я не вірю.

Тіна чекала на продовження, на пояснення, але Тарас, очевидно, не збирався більше нічого говорити.