Тадей Ґолоб – Озеро (страница 61)

— Мистецтво втримати рівновагу, варте захоплення, — сказав Тарас. — Ні крапельки не перетекло.

Вони приглушено засміялися.

Вони так лежали якийсь час, поки Тіна не обернулася до нього, лукаво всміхнулась і, провівши рукою між своїми ногами, не притулила середній палець до губ Тараса.

— Можна сісти біля тебе? — запитала дівчина.

— Можна.

Вона пересіла з іншого боку човна і притулилася до нього...

— Мені холодно, — сказала вона, мовби виправдовуючись.

Він обійняв її правою рукою за плечі і почав розтирати праву руку й спину. Тарас подумав, що, може, хтось дивиться на нього з берега. Той хтось мусив мати бінокль, аби щось розгледіти, та йому було байдуже. Він усміхнувся, уявляючи картину, яку підгледів би такий вуаєрист. Двоє закоханих у середині січня у човні посеред Бохинського озера, посеред січневої порожнечі, а ще смішніше йому стало, коли згадав, що пара чекає на свіжого потопельника, який був би вже на березі, якби рибалка не запанікував і не кинув вудку у воду... І виправив одразу в думках: потопельник свіжим не був.

— Хтось має сказати це першим, — мовила вона так тихо, що Тарас ледь розчув.

— Що саме?

— Що це було вперше і востаннє. Що ми не одинаки, що у тебе є сім’я, що ми колеги і що так не можна... Що був просто секс.

Тарас мовчав, і не тому, що не погоджувався. Він мовчав, бо все було само собою зрозумілим.

— Це завжди просто секс, — сказав він.

Тіна підозріливо подивилася на нього.

Він міг сказати, що ніколи не буває просто секс, і це теж би було правдою. Що б він не сказав, усе було правильно і неправильно водночас.

— Не сьогодні, добре?

Дівчина всміхнулася і ще міцніше притиснулася до нього. На березі в такій годині не було нікого, однак Тарас не міг позбутись відчуття, що за ними стежать, що вони сидять у цьому човні мов на сцені, під прожекторами, перед невидимими глядачами у залі.

Так вони чекали десь півгодини, Тарас запропонував Тіні відвезти її на берег, якщо їй так холодно, а звідти вона може перейтися до готелю, до якого лише десять хвилин пішки, але дівчина відмовилася. Туди і назад в нього забрало б п’ятнадцять хвилин, а водолази б витримали без човна, коли б у той час піднялися на поверхню. Навіщо він взагалі потягнув її на озеро? Що і кому хотів довести? Він не хотів бути сам?

І от біля човна заклекотіла вода, з води піднялася велика повітряна бульбашка. Тарас обережно відсунув Тіну й нахилився над темною водою. Якусь секунду було тихо, а тоді піднялася ще одна бульбашка, а за нею наступна.

— Вони піднімаються, — сказав Тарас і був їм за це вдячний.

Тарас і Тіна прихилилися до боку човна і стежили за щораз густішими струменями повітря.

— Ось він, — сказав Тарас, простягнувши руку до фігури, яка прямувала до поверхні...

Декомпресія? Це не водолаз, не може бути водолаз, — промайнула думка, перш ніж носа сягнув сморід, який піднявся услід за бульбашками і за великим грушевидним поплавком. Коли куля завмерла, Тарас розгледів під нею мотузку, яка тягнулася до чогось більшого, що гойдалося на метр нижче. Інспектор нахилився, вхопився рукою за мотузку під балоном і став її поволі підтягувати до човна.

— Ти знаєш, що ми витягуємо?

Дівчина здивовано дивилася на нього, здивовано лише на момент, а тоді, ковтнувши слину, кивнула головою. Тарас підтягував до себе мотузку, і те, що до неї було прив’язане, заворушилося і стало підніматися. Тіна ойкнула, але не випустила мотузки. Якби Тарас був у човні сам, він дозволив би цьому предметові ще раз зникнути під буями, тож на мить роззирнувся навсібіч, а тоді знову потягнув мотузку, на якій ледве за півметра від його зап’ястка похитувався труп чоловіка. Водолази прив’язали йому до складених рук вудку, і сцена мала гротескний вигляд — наче то був якийсь рибалка з пекла із вибраним гачком оком.

— Вітаю, — сказав Тарас, коли тіло пристало до човна, і додав, можливо, через Тіну, а можливо, тому, що відчував потребу щось сказати: — Нам треба поговорити про те, як паркуватись у Триглавському національному парку.

Розділ 36

Бідолашний Робі Лап не тільки мав жахливий вигляд, а й ширив гнилий дух, його тіло набухло так, що спливло б і без допомоги водолазів, коли б не куртка, яка натягнула води. Окрім виколотого ока, тіло видавалося неушкодженим, зеленкавим і слизьким від водоростей. Тарас спробував витягнути його з води мотузкою, але відразу ж відкинув цю ідею. Морським вузлом прикріпив частину мотузки між по­плавком і трупом до держака весла. Човен сильно нахилився, тож Тарас знаком наказав Тіні пересісти на інший бік.

— Зачекаємо на них, — пояснив він дівчині, яка після зойку вже заспокоїлась і намагалася допомогти підняти утопленого.

— Ми не блюватимемо?

Вона кисло всміхнулася і сперлася ліктями на коліна.

Тарас подивився на мертвяка, який знов опустився під воду і гойдався на глибині півметра від поверхні води. Вони могли затягнути його в човен, проте тоді зовсім промокли б, а тіло можна було транспортувати і водою. Тарас видобув із внутрішньої кишені куртки телефон і набрав номер.

— Він у нас...

Зачекавши трохи, продовжив:

— Сам побачиш. Ми ще чекаємо на Ґолю і його колегу. Щойно вони з’являться, будемо рушати.

Тоді наклацав іще один номер і повторив уже сказане, а тоді ще раз.

— Ну, що, — сказав він, сховавши телефон до куртки, — незабаром усі овечки будуть пораховані.

Минула ціла вічність, поки на воді не з’явилися пухирі, вони більшали й частішали, а тоді нарешті з води вигулькнули дві голови в чорному неопрені. Вічність, яку Тіна і Тарас перечікували у тиші, по різні боки човна. Тіна спиралася на коліна, а Тарас її роздивлявся. Вона була.... Він підбирав відповідне слово, а знайшовши — злякався. Навіть тепер вона була милою. Милою вона була і тоді, коли він нахилявся над нею, а вона, заплющивши очі, стогнала... Це дійсно трапилося? Зараз, коли під поверхнею озера, зовсім поруч із човном плавав потопельник, Тарасові це здавалося нереальним. Вона була милою і коли пила каву, і коли бурмотіла «One» в автівці, й коли... Невже ще кілька годин тому він упивався її тілом, а вона — його? В цьому човні, на цьому озері, біля надутих газами людських решток згадка про ніч видавалася шаленим сном.

Ґоля вхопився за бортики човна і виплюнув з рота регулятор.

— Доставка додому, — сказав він. Поруч із ним з води випірнув інший водолаз.

— Чорт забирай, Тарасе, ти його прив’язав. Добре ще, що тут не водяться акули.

Тарас усміхнувся.

— Ти читав «Старого і море» Гемінґвея? — запитав Ґоля. — Тобі здається, що це гейський роман?

— Хіба я щось колись говорив проти рибалок?

— Якщо ви обоє в настрої, може, затягнули б його досередини, — обізвався другий водолаз. — Бо мене вже трусить як собаку.

Тарас розгорнув на дні човна чорний мішок, натягнув латексні рукавиці і за допомогою водолазів переніс потопель­ника. Він намагався не намочитись, але йому це не дуже вдалося; намагався тримати слизький труп подалі від себе, але зробив іще гірше і двічі мало не впав на нього. Тіна хотіла допомогти, та інспектор наказав залишатися на місці. Вже й так човен мало не залило. Сморід стояв нестерпний.

— А уяви собі таку тухлятину влітку, — сказав Ґоля.

Вони верталися на берег дивним товариством. Дівчина в червоному пуховику, промоклий Тарас, два водолази в чорному і чорний мішок на дні човна. Тіна мовчала, Тарас також, говорив лише Ґоля, який був у гарному настрої, і Тарас його розумів. Для нього це було як збирати гриби, і найбільший гриб лежав тут, перед ними. Якщо вони не знайшли б його тепер, на водолазів чекав би ще день пошуків у мерзлій воді.

— Темно як в зад... пардон, як у тунелі, — затнувся він, глянувши на Тіну. — Ті лампочки мало що допомагають. Я плив над самим дном, торкався його руками, але ледь-ледь, щоб не збовтати мул... Внизу таке м’яке лайно, така глазур на камінні, аж тут мені рука плутається в якомусь дроті, так мені здалося, що це дріт. Я піднімаю, підношу до очей і бачу, що це — волосінь. Чорт! Але я боявся сподіватись, бо, Тарасе, чорт забирай, я не думав, що ми знайдемо його так швидко. Навіть у ставках це довго триває. А такої волосіні на дні взагалі скільки хочеш. Ну, я повільно тягну волосінь, і до мене припливає вудка; на той момент я вже плив у хмарі мулу, але відчув запах. Піднявся на метр вище і повільно накручував котушку, як на риболовлі, і мене принесло до нього. Щось відомо, хто він такий?

Тарас розповів про припарковане авто на узбережжі, власника якого розшукують уже давно.

Ґоля його вислухав і ногою торкнувся мішка.

— Хто б міг подумати, що нам так пощастить.

Вони допливли близько до берега, і Тарас у групі людей упізнав Цвілака. Зрештою, це не було складно, бо він єдиний з усіх поверх одягу мав білий халат. У натовпі, що зібрався, стояли також двоє поліцейських у формі — вони вийшли з біло-синьої машини, припаркованої неподалік, а за поліцейською машиною стояла ще одна, з емблемою, яка не належала поліції.

Цвілак помахав човну, коли вони наблизилися, що видавалося дивним з огляду на обставини. Ніби він махав товариству туристів, які вертаються з водного туру озером. Та все ж інспектор помахав йому у відповідь. Емблема на білому автомобілі виявилася логотипом національного телебачення.

— Ти теж лазив у воду? — запитав Цвілак, коли Тарас вистрибнув з човна.