Тадей Ґолоб – Озеро (страница 63)

— А що я буду робити на пенсії, не маю поняття, — він глянув на Тараса. — Може, стану бігати на лижах.

Тарас пирхнув зо сміху.

— Я б хотів на це подивитися.

— А що ви скажете про нашого інспектора? — Цвілак знову розвернувся до Тіни.

— Що ви маєте на увазі?

Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.

— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.

Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.

— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?

Тіна почервоніла.

— Дякую, — обізвався Тарас. — Я якраз збирався показати їй паспорт, але вже не треба.

Він знає, подумав інспектор, він усе знає.

Вони чекали в готельному буфеті дві години, поки з’явився Ґолоб. По дорозі до них експерт замовив на барі каву і присів.

— І що? — запитав Тарас, бо Ґолоб, здається, не збирався нічого говорити.

— У нього в кишенях було каміння, річкова галька, вона тут усюди довкола озера. Мене ж цікавить, де човен, з якого він кинувся у воду.

— Кинувся?

— На тілі не видно жодних ушкоджень, окрім виколотого ока, жодних травм, які бувають при захисті, жодних слідів від мотузки чи чогось подібного. Звичайно, він міг спати, коли його кинули у воду, але це вже нам скаже колега Цвілак після розтину.

Цвілак кивнув головою.

— Наразі це більш-менш усе, — сказав Ґолоб і вдячно схопився за каву, яка щойно прибула до столу.

— І на це ми мали чекати дві години? — застогнав інспектор.

— Якщо ти висушиш озеро, ми можемо погуляти тут іще два дні, — відповів експерт.

Тарас махнув рукою і обернувся до Цвілака. Зрештою, наближалася година, коли нормальні люди виходять з роботи з думками про вихідні, на яких їх чекає недільний обід і програма телепередач. Невже Ґолоб не помітив, невже не розумів, що вже вечоріє і що вже п’ятниця?

— Коли чекати деталей?

— Це спішно?

Тарас кивнув. Цвілак глянув на слідчого суддю, тоді знову на Тараса.

— В понеділок уранці буде запізно?

Тарас іще раз кивнув.

— Ну, тоді сьогодні ввечері, якщо я отримаю все відразу. Я зателефоную, коли все буде готово, і повідомлю. Гаразд?

— Гаразд, — відповіли Тарас і слідчий суддя.

Цвілак сидів на пасажирському сидінні, а Тіна ззаду. Тарас налаштував «Хвилю 202» і слухав трансляцію змагань зі стрибків на лижах. Цвілак намагався розмовляти з Тіною, яка не дуже стежила за його запитаннями, тому він мусив їх повторювати. «Він що, не знає, коли варто припинити?» — подумав Тарас.

— Ви знаєте, що мене вражає? — обізвалася Тіна зненацька, коли вже здавалося, що навіть Цвілакові обридли розмови і він просто дивився на дорогу перед собою. — Це відмінність між серіалами і реальним життям. У нас з’явився новий труп, і Тарас, який, очевидно, знав, чиє це буде тіло, і навіть чекав, коли воно з’явиться, жодного разу не обмовився про те, щó це означає для нашого розслідування, як цей труп пов’язаний із мертвою дівчиною... і ви його теж нічого не питали.

Тарас і Цвілак перезирнулися.

— І що він мав сказати? — запитав Цвілак.

Тарас подивився на дівчину в дзеркало. Вона видавалася втомленою і роздратованою.

— Бо я мушу все це обдумати, — він показав рукою на своє чоло. — Сірі клітинки і так далі...

Коли вони виїхали на автошлях, Цвілак уже спав. Тарас крадькома глянув у дзеркало і зустрівся з її очима. Вона дивилася так серйозно, що він не міг стриматися. Простягнув праву руку і просунув поміж двох сидінь до її коліна. Тіна забрала ногу. Він іще раз спробував, і Тіна знову не піддалася. Знову — і цього разу вона вже не уникала доторку. Тарас погладив дівчину по коліну, по стегну, тоді вона поклала свою руку на його, і так вони проїхали кілька наступних кілометрів до пункту оплати на автомагістралі, де Тарас мусив скинути швидкість і взятися за перемикач.

Розділ 37

Коли Тарас приїхав до Інституту, всі вже були там. Поліцейсько-судмедекспертний-судовий пролетаріат уже підпирав стіни коридору між холодильною та секційною і розмовляв ні про що, поклавшись на долю.

— Доброго ранку, Тарасе, — привітався Цвілак. — Ми вже перевдягнулись і все таке?

— І наїлися, і все решта, — відповів Тарас. — Ґолоб уже закінчив?

— Годину тому. Він сказав, що набере тебе, коли буде щось знати. Ходімо?

Тіни не було — дівчина запитала, чи треба їй приходити, і Тарас відповів, що ні.

— Не обов’язково, щоб твій перший розтин був саме цей.

— Вдягнеш маску? — запитав Цвілак у Тараса, і той ствердно кивнув.

— Я думаю, маски тут необхідні всім, хіба ні?

Він роздав маски, які вдягаються під час розтину: такі маски з внутрішнього боку покриті якось желатиновою речовиною, яка не має пропускати запахів, та все ж програє у битві з чадом, який стоїть у секційній. На щастя, слизова носа за кілька хвилин призвичаюється і до такого, тому людина перестає відчувати постійний сморід.

З асистентом — його прізвище було Кисовець, він був на десять років молодший від Цвілака, і Тарас із ним уже не раз співпрацював, — вони переклали роздягнений труп на каталку і перевезли його тих кілька метрів від холодильної через коридор у секційну, де закріпили металеве ложе з тілом над лійчастою конструкцією. Кисовець відвіз каталку в коридор і зачинив за собою двері. П’ятеро людей обступили труп на столі. Майда з безстороннім виразом обличчя сиділа за комп’ютером за два метри від них біля стіни і чекала. Тарас став поруч із нею.

«Труп чоловіка, вік приблизно тридцять років...» — завів Цвілак монотонно. Його голос і стукіт по клавіатурі були єдиними звуками у приміщенні, доки до них не додалося клацання фотоапарата. Тарас стояв біля Майди — рівна, мов струна, вона незрушно сиділа за клавіатурою, по якій літали її пальці. Щоправда, звідти труп було не дуже добре видно, і, може, якраз тому Тарас обрав це місце. Біле тіло, вкрите зеленкуватою патиною, зів’яле, з надутим животом, у якому, здавалося, ховався величезний м’яч, було огидним. І Тарас з жахом подумав, що буде, коли Цвілак скальпелем розітне його від шиї до паху й на своїй дорозі неминуче проштрикне ту кулю. І взагалі, чому інспектори повинні бути присутні на розтині трупів? Що він міг такого помітити, чого не помітив би патологоанатом?

Але до тієї миті було ще далеко. Десять хвилин Цвілак перелічував зовнішні ознаки, а тоді без якоїсь очевидної паузи для коми, яку поставила Майда, дав знак Кисовцю. Той зробив надріз на черепі, пройшовшись скальпелем через маківку, відтягнув шкіру, тоді — потилиця і обличчя; відокре­мив шкіру, підготувавши череп до розпилу. Цвілак обвів пилкою череп, вірніше, склепіння черепа, і відклав знятий верх на металеву тацю. Повернувшись до розкритого черепа, занурився в нього обома руками, але раптом здригнувся і витяг руки. Тарас подумав, що причиною стала якась технічна перешкода, травма через тривале перебування у воді. А те, що Цвілак міг натрапити на щось нове, несподіване, йому здалося майже неймовірним.

— Тарасе, підійди-но ближче, — сказав експерт, махнувши закривавленою рукавицею.

Тарас наблизився до оскальпованого розкритого черепа і заглянув у сірі нутрощі, покриті червонуватим слизом. Уже вдруге за три дні він розглядав людський мозок, і двічі йому подумалося про жовч, залиту малиновим сиропом.

— Що там? — запитав він.

— Оце.

Цвілак запхав два пальці, зовсім не ніжно, у сіру желатинову масу і натиснув на неї, розставивши їх на відстань двох сантиметрів. Мозок піддався натиску, і з еластичної поверхні з’явилося щось гладеньке, залізне.

— Чорт! — вигукнув Цвілак.

Двома пальцями він підважив цю абсолютно немислиму в людських тканинах річ і поволі витягнув її на світло. Затримав перед очима і обернувся до Тараса: якась штука циліндричної форми завдовжки два сантиметри, заточена на одному кінці, опинилася на висоті очей інспектора.

— Ти знаєш, що це, Тарасе?

— Знаю. Отже, він не втопився.

Цвілак відклав кулю на металеву тацю, поруч поклав пінцет і знову взявся за мозок, витягуючи його обома руками з черепа, водночас звертаючись до Тараса.

— Не так швидко. Ми доберемося до легень, і ти побачиш, що хлопець з технічного погляду втопився. Коли він упав у воду, він іще був живий.

Пляшка була напівпорожня. Цвілак дістав із шухляди келишок.

— Ти, як завжди, пас, — сказав він інспекторові, а той навіть не доклав зусиль, щоб кивнути у відповідь.

Цвілак наточив собі, відхилив голову, випив половину і відставив склянку на стіл.

— Після кожного розтину я випиваю одну-дві порції. Особ­ливо мене зачепила та дівчина без голови. Може, мені й не можна, але часом краще випити, ніж не випити. Як же ж я хочу на пенсію!

— Ти впевнений? — запитав Тарас.