Тадей Ґолоб – Озеро (страница 65)

Він попрощався. Була дев’ята година, а це означало, що в нього обмаль часу, щоб заскочити під душ, почистити зуби і перевдягнутися. Він був стомлений як пес.

Якась жінка відвела його у гримерку, де він сів на стілець і сидів із заплющеними очима, поки гример накладала пудру.

— Мокру?

— Не знаю.

Тарас усміхнувся — звідки йому знати.

— Ви будете довго у студії?

— Думаю, що ні.

— Ну, тоді накладемо суху.

Та сама жінка відвела його у кабінет, де він вловив початок «Дневніка» — анонс підсумків дня. Він стояв на другому місці, відразу після зустрічі прем’єр-міністра з Ангелою Меркель.

«...і поки в Бохинському озері множаться трупи, поліція блукає у темряві й безнадійно намагається встановити істину».

Він подивися на жінку, яка збентежено всміхнулася, й сам усміхнувся.

Під час трансляції новини про візит до пані Меркель його відвели у студію. Потиснувши гостеві руку, ведучий став гортати папери на столі, поки технічний працівник закріпляв Тарасові під сорочкою мікрофон. Тарас був досить дорослим, аби зрозуміти, що це означає.

Фрау Меркель попрощалася, ведучий став перед камерою і, перш ніж вимовити перші слова, натягнув на обличчя печальний вираз. Він повторив репліку про те, що множаться трупи, а поліція...

Потім пустили сюжет про знахідку в Бохинському озері: ось до берега підпливає човен, ось люди біля мертвого Лапа, ось він, ось Ґолоб, Цвілак, Тіна... на його триразовому «невідомо» сюжет закінчився.

— Отож, — ведучий врешті обернувся до гостя, — розкажіть, що вам усе-таки відомо.

— Багато чого, — повільно мовив Тарас. Він ні за що на світі не дозволить себе спровокувати. — Чи не могли б ви сформулювати запитання точніше?

— Чи ви встановили особу жінки без голови, яка вже два тижні лежить в Інституті судової медицини?

Тарас здригнувся.

— Тобто жінки, чиє тіло дуже пошкоджене... Ні, ми не знаємо, хто вона.

— Чому не казати на біле — біле, пане Бірса? Труп, який ви знайшли у Саві, — без голови.

— Це ви так кажете. А я кажу, що тіло дуже пошкоджене, і тому...

— Подивімося разом.

На екрані перед ними і на телевізійних екранах з’явилася журналістка; вона стояла перед факультетом медицини, точніше, перед Інститутом судової медицини, за дверима якого... «ховається великий секрет, що його словенська поліція приховує від звичайних громадян. З’ясуймо ж, який».

Камера — очевидно аматорська — рухалася коридором, повернула до зали зберігання тіл, далі з’явилася рука, яка відчиняє двері, береться за ручку секції і витягує її...

Її ж не покажуть, — жахнувся Тарас.

Показали.

— Поясніть нам, пане Бірса, навіщо вся ця конспірація? Що ви хочете приховати? Вам не здається, що громадськість має право знати?

— Це було дуже низько, — сказав Тарас. — Просто огидно.

— Ви не відповіли на запитання.

— І не збираюся.

— Ага, ось ви як... — ведучий передачі «Відлуння» відступив назад. — Ось ви як. Ви часто маєте такі напади люті?

— Якої люті?

— Режисере...

«І поки поліція блукає у темряві», — говорила та сама журналістка, цього разу перед будівлею Клінічного центру...

«Їй навіть не треба було далеко йти», — подумав Тарас.

«...деякі поліцейські стають дедалі нервовішими, а їхні дії дедалі відчайдушнішими».

Далі пішов запис поганої якості, що пояснювалося написом «знято телефоном». Вона показала події у Рибчевому Лазі й розгніваних селян, а тоді камера на кілька секунд затрималася на Брайці, який стояв перед маленьким екскаватором на ідилічному цвинтарі Старої Фужини у натовпі людей з квітами в руках.

«...а поки поліція дратується, страждають безневинні люди, яким не пощастило і вони потрапили не в те місце і не в той час».

Камера, цього разу телевізійна, рухалася за журналісткою, яка йшла коридорами найбільшої словенської лікарні. Жінка постукала у двері однієї палати і зайшла. На ліжку лежав хлопець, чию голову Тарас устромляв у сніг.

«Розкажіть нам, що трапилося другого січня, коли ви в Бохині зустрілися з Тарасом Бірсою».

— Ось таку лють я мав на увазі, пане Бірса, — мовив ведучий, поки чоловік у ліжку слабким голосом розповідав свою історію. — На вас вона часто нападає?

Тарас мовчав. Якби він був молодший, він би вже вчинив якусь дурницю, а так усе це йому видавалося кумедним.

— Отож...

— Вас цікавить, щó насправді сталося, чи вам уже наперед усе відомо?

— На жаль, у нас немає часу, щоб...

— Поцікавитися тим, що насправді трапилося?

Минуло п’ять років, відколи Тарас востаннє пив алкоголь. Тоді вдома, перед телевізором він налив собі склянку вина, білого, ледь кислуватого. А ніч провів у швидкій. Це була, мабуть, його двадцята спроба, а наслідки щоразу були все гірші.

— Тарасе, — мовив тоді Прелц, коли провів усі обстеження, які міг провести самостійно, зібрав усі аналізи, які зробили його колеги з різних спеціальностей, і розклав результати перед собою на столі в кабінеті Тарасової дружини, наче доказ виконаної роботи, — я думаю, що це щось психологічне. Жодної причини на таку гостру реакцію кишківника. Вся фауна і флора в порядку, виразок нема. Одне слово, мені шкода, але я не можу тобі допомогти.

— Але мене справді болить.

— Я ж не кажу, що не болить. Я кажу, що мені шкода і що в тебе, напевно, якийсь психічний розлад. Я б радо випив з тобою, але... Звернися до психіатра. Я знаю одного. Домовитися?

Але й абстиненцію Тарас переносив дедалі важче.

Він увімкнув телевізор і став перемикати канали. Подумав, чи не розгорнути книжку. Коли він востаннє читав? І що? Може, ще у відпустці? Півроку тому? Він підійшов до ­книжкових стелажів, понишпорив там і вибрав три книжки, які купив на останньому книжковому ярмарку, тобто у листопаді, й розклав їх на столі перед собою. Вибір становив мішанку цін і сподівань. Звичайно, відколи Аленка має клініку, він міг не звертати уваги на ціни, але старих звичок, як і болів у шлунку, не так легко позбутися... Міхал Вівег, «Урок креативного письма», тоненька книжечка, «Вмираюча тварина» Філіпа Рота, така сама завтовшки, і товстіша — «Небудь-де» Ніла Ґаймана. Перші два автори були йому відомі, третій ні, а купив він книжки, бо йому сподобалися назви. Нехай буде. Він розгорнув третю і став читати:

«Напередодні від’їзду до Лондона Ричарда Мейг’ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт...»[34]

Він відклав книжку. Того Ричарда Мей... як його там, тішили кілька пінт. Ну, хай йому добре піде, сказав сам собі і, вмостившись на ліжку, втупився у стелю.

Коли Цвілак узяв до рук скальпель, щоб розрізати біле набухле черево, Тарас перебрався якомога далі від секційного столу і повернувся обличчям в один із кутів. Та попри це звук, писклявий, шиплячий, наче хтось випускає повітря з шини на колесі, і сморід тухлих яєць до нього долинули майже одночасно.

— Хто сьогодні буде вечеряти? — кинув Цвілак, чекаючи, поки шипіння вляжеться, перш ніж продовжувати розріз до пупка.

— Флора людини — жива, вона розкладає їжу, яку ми їмо, — говорив Цвілак, розтинаючи плоть, ніби намагаючись вкласти свої дії в рамки безпечного академічного вчення. — При цьому вона взаємодіє з господарем, пропонуючи йому навзамін вітаміни і жирні кислоти, які є сигналами для клітин, колоноцитів, печінки... Коли людина помирає, ці процеси в тілі господаря припиняються, а концентрація кисню довкола органів травлення падає; імунна система більше не функціонує, тому ніщо не перешкоджає мікробам проникати в тіло господаря, більше не виробляються муцини, це така суміш полісахаридів і протеїнів... — продовжував патологоанатом, розрізаючи мертве тіло, — ...яка ловить мікробів, що потім гарнісінько видаляються разом із калом, і таким чином виключає безпосередній контакт між мікробами, речовинами мікробного походження, нашими власними продуктами розпаду і слизовою. І оскільки нема ні кисню, ні слизу, мікроби здогадуються, що треба братися за ту їжу, яка ще є: вони накидаються на тканини господаря і починають їх перетравлювати. Вони їдять нас зсередини, а це, відповідно, означає, що з усіх протеїнів, що їх творять наші тканини, починають водночас виділятися гази: CO2 через ферментацію, метан із сірки й азоту, які є складниками протеїнів, аміак, який смердить, і H2S, який так само смердить. Аміак — чотириденною людською сечею (нею колись, до речі, промивали овечі шкури, щоб вимити жир), а H2S — тухлими яйцями. Це те, що починає накопичуватися в діафрагмі, в органах травлення і розбухає. Тому трупи через якийсь час спливають на поверхню. Померти, потонути, забродити — випливти.

Він на мить зупинився, розвернувся впівоберта до Тараса й інших, ніби перевіряв, чи його слухають.

— У холодній воді, звичайно, ці процеси відбуваються повільніше, і при кожних десяти градусах швидкість розпаду зменшується згрубша наполовину. Тому кількість газів дозволяє нам вирахувати, коли людина померла. При цьому слід також брати до уваги різноманітних мікробів, які починають пастися на шкірі й зовні...

Він відклав скальпель на тацю, а і з іншої взяв якусь більшу штуковину — Тарас не знав, як вона називається. Коли Цвілак знову повернувся до нього спиною і нахилився над Лапом, щось заскреготіло.