Тадей Ґолоб – Озеро (страница 62)

Разом з водолазами він підняв мішок і переніс на гальковий пляж — там територію завбільшки п’ятдесят метрів уже загородили півколом поліцейськими стрічками, за ними вже зібралося кілька цікавих. Тарас окинув їх поглядом. Молода пара, сім’я з двома дітьми, яким уже набридло чекати на щось незрозуміле, тож вони хотіли йти далі, але батьки — ні, старший чоловік із собакою. Пес був на повідці, він скавучав і крутився на місці, дивлячись на господаря, як ті діти. Поліцейські у формі поквапилися допомогти, але Тарас завернув їх назад. Досить того, що він промок; крім того, вони були без рукавиць, і Тарасові не хотілося вислуховувати нотацій від Ґолоба, найпедантичнішого чоловіка з тих, кого він знав. Інспектор усміхнувся, впізнавши тих хлопців, які напередодні Нового року знайшли труп.

— У цього є голова? — запитав той, який допомагав Тарасові витягувати дівчину з води.

— Нам усе розповість отой пан, — сказав Тарас, даючи дорогу Цвілакові.

Патологоанатом нахилився над мішком і руками в латекс­них рукавицях розсунув блискавку на всю довжину. Тарасові захотілося відступити хоча б на метр. На озері був вітер, а тут, у затишку, запах гнилизни бив прямо в ніс. Так сильно, що він попросив Тіну вставити йому в ніздрі кульки з паперової хустинки. Він міг би й сам, але в нього на руках були рукавиці, у яких витягав труп із води, і він не хотів навіть наближати рук до свого обличчя, тим паче до носа.

Цвілак довго оглядав лице трупа, пальцем обмацав краї дірки, яка з’явилася на місці виколотого ока, обстежив увесь череп, передню і тильну його частини, особливу увагу приділив шиї, оглянув тіло, стоячи над ним, розстебнув блискавку на куртці, обмацав грудну клітку, а тоді попросив Тараса допомогти перевернути покійного.

— Гаразд, — обізвався нарешті Цвілак, відступивши крок назад і стягуючи рукавиці. — Я побачив те, що мав побачити. Ґолобе, дорогенький, клієнт — твій.

Він обернувся до Тараса.

— Мені важко сказати щось точно, бо він довго пробув у воді, але якби мені довелося закластись, то я ставив би на те, що під мікроскопом ми виявимо гостре порушення газообміну через розрив стінок легеневих альвеол.

— Він утопився? — запитав Тарас.

— На перший погляд, зважаючи на час, що минув, зважаю­чи на гнилісні зміни, — так.

Тарас подивився на тіло, яке вже знову було запаковано в мішок, пробіг очима по озеру...

— Ти помітив каміння у кишенях?

— Так, іще перед тим, як ми його поклали в човен.

— Ти розчарований? — запитав Цвілак.

— Ні, ні... — похитав головою Тарас і подивився на колегу. — Просто я розмірковую, в якому саме місці посередині озера він міг зіскочити з таким тягарем.

Тарас рушив у бік сигнальних стрічок і мало не штовх­нув репортерку, яка стояла біля оператора, — той намагався ­за­зняти все найцікавіше і тепер зосередився на самому Тарасові. Інспектор знав, що не зможе їх уникнути, тож навіть не намагався. Піднявши стрічку, він зупинився по той бік.

— Добрий день, — звернулася дівчина віком під тридцятку, простягнувши руку.

— Мабуть, не варто, поки я не помиюся...

Журналістка не зрозуміла.

— Ага, ну так... все ж... Я з радіотелебачення «Словенія».

Дівчина представилась і попросила хвилинку його уваги. Вона була ввічлива, і Тарас вирішив поводитися так само. Він відрекомендувався, розповів, що вони знайшли тіло чоловіка приблизно тридцяти років і встановлюють його особу. Причиною смерті швидше за все стало втоплення.

— Чи ця смерть пов’язана з тілом, яке ви виявили неподалік?

— Мені це невідомо.

— А зі смертю професора Хлеба? Якщо я не помиляюся, її розслідуєте також ви?

— І відповіді на це питання, на жаль, теж поки що не знаю. Нам невідомо.

— Гаразд, — відповіла дівчина і, на диво, зовсім не була розчарованою. — Ми б хотіли, щоб ви сьогодні ввечері прийшли на нашу передачу «Відлуння». Ви зможете?

Тарас усміхнувся.

— Такі речі вирішую не я.

Він запропонував зателефонувати у Люблянське управління поліції і поговорити з Бояном Дрваричем, його шефом, який, мабуть, сам захоче взяти участь.

— Нам би хотілося, щоб це були ви.

— Ну а я вам кажу, що вирішую не я.

Він довго й ретельно вимивав милом руки, якими навіть не торкався трупа, але все ж мав відчуття, що вони втягнули сморід. А його одяг? Він понюхав рукав. Нічого не міг сказати. Йому здавалося, що він смердить на весь світ. Чи може відбиток нестерпного запаху закарбуватися у мозку, як, наприклад контури сонця, якщо необачно подивитися на нього? Після цього інспектор пішов до автівки, дістав з наплічника лижні штани і перевдягнувся просто там, на стоянці. Вони теж були ще вологі від поту, та все ж краще так, ніж джинси, обидві штанини яких залило по коліна.

Тіну він застав над горнятком кави. Достеменно так. Дівчина тримала напій під носом і вдихала його запах. Цвілак пив чай з ромом, його горнятко стояло на столі, коли Тарас присів поруч. Очевидно, є люди, які до всього звикають. Тарас замовив каву і теж потримав її під носом. Гм-м, винен нещасливець з озера, чи просто кава була негодяща? Вона відгонила кислятиною.

— Що це на тобі? Знову зібрався на лижі? — запитав Цвілак, побачивши інспектора.

Добра чи погана, але кава прийшлася саме враз. Якийсь час йому не треба було нічого казати, бо всім за столом було не до розмови. Кожен мовчки сьорбав свій напій, поки Цвілак не зітхнув, даючи знати тим самим, що з нього годі. Повернувшись до Тіни, запитав, як вона почувається.

— Добре, лише цей сморід...

— І що, за два тижні вам ця робота видається такою, якою ви собі її уявляли? — поцікавився патологоанатом.

Дівчина всміхнулася.

— Тарас мене лякав п’яними синами, які в стані психозу вбивають своїх батьків і дідів...

Вона була вдягнена в той самий зелений гольф, що й учора, здається, все було те саме, але інакше. Вчора він себе запитував, як би було, коли б він його зняв, а сьогодні він мав відповідь. Вчора він не міг собі уявити, що щось між ними станеться, а сьогодні було важко прогнати думки про те, що це може статися знову.

— У тебе було багато таких дівчат? — запитала його Тіна, коли вони лежали в ліжку, вже вкриті ковдрою.

Її голос втратив ранішу самовпевненість. Вона раптом перетворилася на дівчину, яка злякалася того, що занадто швидко сказала «так».

— Тонни.

Якийсь час вони мовчали. Він і не сподівався, що вона проковтне наживку.

— Я серйозно запитую.

— Ти б якось перейшлася нашим відділком.

— Я маю на увазі — взагалі.

Ні, небагато. Можливо, достатньо, як на Іран чи Пакистан, але за європейськими стандартами — ні.

— Ні, але всі були як одна гарні й розумні.

Це була найкраща відповідь, яку він міг придумати.

— Брехун, — сказала вона, але видавалася заспокоєною.

— А я потрапила в Голлівуд. Матеріалу на десять серіалів, але я не впевнена, що мені подобається.

Вона подивилася на Цвілака своїми очиськами, наче Гвінет Пелтроу на Моргана Фрімена у фільмі «Сім».

— А вам ваша робота подобається?

— Мені? — здивувався Цвілак, ніби його ніхто й ніколи нічого подібного не питав. — Ха... Тобто ви мене питаєте, чи мені подобається мати справу з мертвяками?

— Так. Ви ж, мабуть, не цього хотіли, коли були...

Дівчина підбирала слово.

— Знаю, знаю, що ви маєте на увазі. Ні, коли я вивчав медицину, я про це не думав. Як хтось може хотіти стати тим, хто розтинає трупи?

Тіна кивнула головою.

— Ви знаєте, ким я хотів стати? Хірургом, бо жінкам вони подобалися. Ну, але повернулося по-іншому.

— Як завжди, — відповіла Тіна, глянувши на Тараса.

— Та чи мені ця робота подобається?

Цвілак замовк і на кілька секунд поринув у роздуми.

— Ви знаєте, я не знаю. Іноді я її ненавиджу. Коли мені на стіл потрапляють молоді люди чи навіть діти. З іншого боку, вона цікава, і хтось же ж повинен і таке робити. Так чи інакше, цього року я виходжу на пенсію.

Цвілак підніс горнятко і затримав його перед устами.