Тадей Ґолоб – Озеро (страница 60)

Кутики вуст знову піднімалися вгору. Ну й нехай, сказав він собі, ти ж заслужив, Тарзане.

З кімнати долинуло шарудіння, тож він швидко став під душ і відкрутив кран. Перш ніж помив руки з милом, понюхав пальці на правій руці й зітхнув.

Стукіт у двері ванної.

— Так? — запитав він.

— Тарасе, мені треба в туалет.

— Хвилинку.

Він швидко змив шампунь, вийшов з душової, витерся, натягнув штани й футболку і залишив ванну Цвілакові, який переминався з ноги на ногу перед дверима.

Мимоволі слухаючи дзюркотіння у ванні, він заглянув у Тінин номер. Тарас відчував непереборне бажання побачити її хоча б іще раз голою. Коли вона прокинеться, їй стане соромно за попередню ніч, а коли вона за якусь годину побачить і його, вони дивитимуться одне повз іншого, а через два дні поговорять і домовляться, що це було вперше і востаннє.

Йому не пощастило. Вона була накрита ковдрою по вуха, обернена в інший бік, і все вказувало на те, що дівчина міцно спить.

— Тіна ще спить? — запитав Цвілак, сумно переводячи погляд зі своєї тарілки на столі з їжею, ніби не в змозі вирішити, йти по добавку чи ні.

Тарас стенув плечима.

— Ви вчора ще довго сиділи?

— Та ні, з годинку...

Тарас побачив її у дверях в їдальню. Дівчина шукала їх поглядом і, зустрівшись із ним очима, всміхнулась і помахала рукою, а потім пішла до столиків з їжею.

— Ось вона, — мовив Тарас, показуючи її Цвілакові.

Усміхаючись, підійшла з підносом, на якому була мисочка з мюслями і склянка апельсинового соку.

— Вегетаріанка? — запитав Цвілак?

— Ні, а що?

Вона поводилась абсолютно невимушено, і Тарас знову засумнівався у своєму таланті бачити людей наскрізь. Вона не ховала очей, не поводилася так, наче чимось завинила, і, попри його очікування, не виправдовувалася тим, що випила забагато пива.

— Добре спали? — запитав Цвілак.

— Як немовля, — відповіла вона. — А ви?

— Так само, хоча трохи голосніше, та ви, мабуть, це чули.

Тіна ложкою зачерпнула кашу, і Цвілак спостерігав, як вона підносить її до рота.

— Чому ви вирішили, що я вегетаріанка?

— Він і мене про це питав, — втрутився Тарас.

— Мені здалося, що ви — той тип людей, які б могли бути вегетаріанцями, не більше, — сказав Цвілак. — Я міг би вас діставати питаннями про погоду, але це здалося оригінальнішим.

Усі засміялись, і, коли Цвілак скибкою хліба вибирав з тарілки залишки намазки, Тарас зазирнув Тіні в очі. Вона не відвела погляду. Його це потрясло, як, мабуть, потрясло би будь-якого випускника.

Коли вони прибули до озера, пірнальники — Ґоля і ще один чоловік, якого Тарас знав тільки зовні, — вже були біля човна й перевіряли спорядження. Ґолоб стояв збоку зі своєю командою, там був також Долес. Ранкова темрява поволі, ледь помітно витікала з ясної ночі у день — сірий, хмарний день. Довкола не було жодного кольору, якому не можна було приписати одного з відтінків сірого, якщо не брати до уваги червоного надувного човна і жовтих балонів зі стисненим повітрям. Стояла тиша — і тут, і далі. Бракує птахів, подумав Тарас, узимку немає птахів, і коли вже зібрався сказати це вголос, звідкись долинуло каркання самотньої ворони. Інспектор забув подивитися прогноз погоди, отож лише сподівався, що не буде сильних опадів. Ще тільки цього бракувало. Хоча тим, хто занурюється на сорок метрів під воду, це й так байдуже.

Долес підійшов до нього, тупцяючи ногами.

— Що ви про все це думаєте? — запитав він, показуючи рукою на озеро.

Тарас стенув плечима.

— Не маю жодного поняття.

— Коли ми спіймали... тобто закінчили з Вербичем, я думав, що ми на коні. А тепер я не знаю, що в нас, — він не­сміливо усміхнувся. — Ви не уявляєте, як вони топчуться у мене за спиною. Іноді мені здається, що в них щось негаразд із головою, бо вони почали мене звинувачувати через кожен новий труп.

— А що вони можуть вам зробити? — запитав Тарас. — Хтось чатує на вашу посаду?

Долес кивнув. Він не був дурнем, а просто молодим, і це лише питання часу, коли він пошкодує, що не став спеціалізуватися на праві власності. Тарас розвернувся до Цвілака і Тіни:

— Ви можете зачекати в готелі.

Тіна заперечно похитала головою, а Цвілак змірив поглядом човен, озеро і Тараса.

— А знаєш, — мовив він, — я скористаюся цією великодушною пропозицією. Ревматизм можна заробити лише раз у житті. Єдина проблема в тому, що його вже потім не позбудешся.

— Ми насправді всі можемо почекати в готелі, — обізвався Ґолоб. — Ми їм там абсолютно нічим не допоможемо.

— Ні, — відмовився Тарас. Він і сам не знав чому, але хотів бачити, як з води витягнуть тіло. Якщо знайдуть його.

Коли вони відпливли від берега, Тарас був радий, що Цвілак і решта вирішили залишитися на суші. Надувний човен здавався великим, та, коли в нього сіли два водолази і склали на дно все спорядження, вони з Тіною ледь змогли примоститися на вузькій і незручній дерев’яній лаві. Холод, який на березі здавався стерпним, на відкритому просторі і вологішому повітрі пробирав до кісток. Тіна закуталася в куртку, і Тарасові здалося, що це один із тих днів, коли чоловік теж мав би під штани щось одягнути, аби зберегти хоча б крихту гідності.

Вони підпливли до буїв. Ґоля вимкнув двигун і прив’язав човен до одного з них. Розвернувшись до Тараса, показав йому рукою над гладінню озера на схід, у бік Старої Фужини.

— Оскільки вчора ми у цих позначених квадрантах тіла не знайшли, то сьогодні будемо працювати там, де нам би зовсім не хотілось, але схоже на те, що мусимо. У центрі Фужинської затоки. Ти знаєш, що це означає, Тарасе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Жодної ідеї. Аквалангістика мені завжди здавалась якимось гейським спортом.

— Гейським? — пирхнув Ґоля. — А ви, значить, у нас сексімени в отих ваших шкіряних укорочених штанцятах і з едельвейсом на грудях?

— Це форма гірської групи. Ми вже давно перейшли на гортекс.

— Гейські?! — похитав головою Ґоля і приготувався до занурення. — Чорт, там унизу чотири градуси. Хіба словенська поліція має гроші на таке?

— Хіба гроші колись були проблемою? — запитав Тарас, і обидва чоловіки зареготали.

Через хвилину обидва водолази вже були у воді, і, звичайно, занурювалися вони так, що на Тараса вихлюпнулося чимало льодяних бризок. Він подивився на краплини, які вчепилися до гортексу двадцятирічної давності. Можливо, свого часу той гортекс і був водовідпірний, але тепер точно ні, і, мабуть, справді час придбати новий. Він стежив за двома темними фігурами, які поволі зникли у глибині, далі — за повітряними бульбашками, а коли й ті зникли, мусив подивитися на Тіну. Вона теж дивилася на нього і, схоже, давно. Дівчина всміхнулася, і Тарас відповів усмішкою. Якийсь час вони сиділи мовчки. Тарас прочісував очима узбережжя озера, ніби намагаючись щось там побачити.

— Тебе вже мучать докори сумління? — запитала Тіна, оскільки досі нічого не трапилося.

— Ще ні. А тебе?

— Ні, — відповіла вона, подивившись на нього із зухваліс­тю, якої він ніколи б від неї не сподівався. — І якщо відверто, я не впевнена, що будуть мучити.

Тарас запитально на неї глянув.

— Оскільки ми самі і... — дівчина озирнулася довкола, — just for the record[33]... Ні, я не була п’яна.

Тарас виколупав камінчик з підошви свого черевика і ­по­жбурив його у воду. Плюсь. Він стежив за дрібними хвильками, концентричними колами, які злилися з водною гладінню, перш ніж сягнули човна. Обернувся до Тіни.

— Трохи напідпитку, ні?

— В сам раз.

— Ну, як би там не було... Помогло.

— Мені сподобалося і було добре, якщо ти це мав на увазі.

Тарас кивнув. Рукою провів по мерзлій воді і ковзнув поглядом до берега.

Якою ж разючою була відмінність між цим озером улітку і взимку! Човен було прив’язано до буйків перед його східною, найбільш туристичною частиною, за якихось сто п’ятдесят метрів від пляжу, який у гарячі місяці був повнісінький, а по водяній поверхні пливли каное, надувні човни, дошки для серфінгу... Звідси відстань до готелю така сама, як і до Старої Фужини. Коли дівчатка були ще маленькими, вони, як і багато хто, часто приїжджали сюди, на замінник моря, і тоді він, звісно, не знав, запливаючи трохи далі, що під ним настільки глибоко. Тарас тихенько зітхнув. Неправда, що його не гризли докори сумління.

І було не просто добре. Було дуже добре, і було неправильно, а тому бентежно і небуденно, і було б добре, навіть якби було гірше, але гірше не було. Тарас роздягнувся, дозволивши білизні впасти на підлогу, переліз через її струнке тіло, яке, як і його, тремтіло на ліжку так, як тремтить тіло від холоду, погладив набряклі пиптики і тоді торкнувся їх язиком, стримуючи себе, щоб не накинутися на неї, і коли він уже намагався упіймати ритм, її, свій, ритм рипіння постелі, щоб не розбудити Цвілака, то вслухався у її приглушений стогін, який не могли стримати зціплені губи.

— Було дуже добре, — сказав він, і дівчина кивнула.

Коли все було позаду, вони якийсь час лежали поруч на спині і дивились у стелю. Потім Тіна лівою рукою навпомацки поводила по нічному столику, на який кинула свій одяг, з кишені штанів видобула пачку паперових хустинок, витягнула одну і витерла нею калюжку на животі.