Тадей Ґолоб – Озеро (страница 45)

Тіна замовкла, ніби не була впевнена, чи варто говорити далі.

— Продовжуй, будь ласка.

— А як щодо версії з подіями у Старій Фужині тридцятирічної давності? І зустрічі фармацевтів та розмови про мільярди доларів? І до чого тут покинуте авто наркодилера?

— Я не знаю. Глухі кути... сподіваюся...

В Любляну вони повернулися о девʼятій вечора. Аленка була в Карін, тож Тарас сів на диван у вітальні і довго вдивлявся у темний екран вимкненого телевізора. Він думав про те, як сьогодні почувається ще одна жінка, дружина Хлеба, імені якої він ніяк не міг згадати. Йому хотілося сподіватись, що вона була прив’язана до чоловіка не так, як Карін до свого Райка.

Тарас увімкнув телевізор і ще до того, як зображення встигло зʼявитися на екрані, вимкнув його. Прелц і Хлеб були мертві, один менше, другий більше, та він — ні. Підвівся, вдягнув спортивний костюм, узяв налобний ліхтарик і вирушив на свою нічну пробіжку по Рожнику.

Розділ 26

Тарас помилився. Дрварич викликав його не на дев’яту ранку, а на одинадцяту. На нараду були запрошені всі, не лише Тарас. Інспектор прийшов на роботу о пів на восьму, на кілька хвилин раніше, ніж Тіна. За ці кілька хвилин він встиг увімкнути компʼютер і переглянути новини. «Убито декана факультету біотехніки», — було надруковано великими літерами, більшими за ті, якими повідомлялося про нову хвилю біженців на південних кордонах. «Невже це замовне вбивство?» — стояло у підзаголовку.

Тарас прочитав статтю, у якій було багато натяків і набагато менше фактів, і занотував три-чотири припущення, одне неймовірніше за інше, а серед них натрапив і на версію про те, що відповідь може ховатись у відкритті, яке було нещодавно здійснено на факультеті біотехніки і яке могло б похитнути рівновагу у стосунках великих гравців фармацев­тичної індустрії. Стаття завершувалась інформацією про те, що першим на місці злочину опинився Тарас Бірса, той самий інспектор, який веде справу про загадковий труп із Сави Бохиньки. «Схоже на те, що “наймогутніша зброя Люблянського управління поліції” і досі блукає в сутінках», — так завершував свої роздуми автор статті. Вираз «наймогутніша зброя Люблянського управління поліції» було взято в лапки.

Тіна увійшла в кабінет і замість привітання поклала перед Тарасом на стіл коричневий конверт, у якому було зо тридцять аркушів паперу.

— Прочитай, — сказала дівчина. Вона видавалася втомленою і невиспаною. Біля конверта вона поклала ноутбук Хлеба і помахала якимось плескатим апаратом завбільшки як смартфон. — Я скопіювала всю інформацію, яка була в комп’ютері.

Витягнувши з конверта аркуші, Тарас узявся за перший, на якому якийсь matej.verbic@gmail.com (на всіх інших був теж він, matej.verbic@gmail.com) писав:

«Я сиджу в роздумах і вірю в Бога. Бог — великий, він причина усього і керує всім. Ти — його інструмент, і я його інструмент, і хай сповниться воля Його. У світлі цього я розумію, що твоя воля Його воля, а твої діяння — Його діяння і випробування моє. Чи був я достойний цього? Чи був я посланий на цей світ, аби звершити щось велике, а чи було моїм призначенням прожити життя мурашки? Я не був таким великим, як ти? Чи можливо, що така свиня, як ти, був у Його очах достойнішим за мене? Твої очі! Мене нудить, коли я згадаю твої очі! Ти думаєш, ти можеш мене звільнити? Ти? Не вдавай із себе святого, бо твої очі тебе зраджують. Твої очі розказують про тебе більше, ніж усі твої брехні. Ти — справжня свиня, і Бог помилився, створивши тебе. Кожен може помилитися. Ти — звичайний негідник, який не заслуговує ані хліба, ані води, нічого. Якби я був Богом, я визнав би, що ти — помилка, і виправив би її. Я б наслав саранчу, щоб вона поселилася в твоїх очах і їх зжерла, і мух, і кабанів...»

Тарас привітався з Брайцом і Остерцем, які, як зазвичай, увійшли разом, хоча й не проживали поруч і не їздили тими самими автобусами — кожен із них приїжджав своїм автом.

Дві густо написані сторінки подібного тексту, і завжди згадувалося п’ять видів тварин, які мали б зжерти очі Хлеба, — всього листів було вісімнадцять, Тарас перелічив. Кожен лист закінчувався цитатою з Біблії, принаймні Тарас так припускав, бо востаннє відкривав Святе Письмо, коли мусив — тридцять п’ять років тому.

«Будьте певні, що жоден розпусник, нечистий або лихий чоловік не успадкує Царства Христового й Божого»[28].

— Це останній, — мовила Тіна. — Після цього листування припинилося.

— Може, Хлеб видалив?

— Ні, не видалив, усі схожі мейли він заархівував. Я знайшла їх в окремій папці.

— Остерцю, а ти не пригадуєш, чи не надходила заява від Хлеба з приводу переслідувань, погроз або чогось схожого?

— Коли?

Тарас погортав видрук. Листи стали надходити двадцять другого листопада, а останній було надіслано двадцять другого грудня.

— Не пригадую, але можу перевірити, — сказав Остерць.

— Перевір, а тоді на каву, щоб усе обговорити і домовитися.

Чому Хлеб нічого не розповів про погрози, коли Тарас розмовляв із ним?

Через п’ять хвилин надійшла інформація. Якщо Хлеб і подавав заяву, то не в їхній відділок.

— Я ще зателефонував у Головне управління. Вони пообіцяли перевірити і повідомити.

У «Казані», кафе на розі вулиць Прешерена і 27-го квітня, в такий час було порожньо. Запізно для працівників Міністерства закордонних справ, розташованого неподалік, і для викладачів економічної школи, а для студентів Академії мистецтв зарано. Коли товариство увійшло, офіціантка розгубилася. Зазвичай, побачивши компанію, вона готувала дві кави — еспресо без молока для Тараса і капучино для Брайца, а також м’ятний чай для Остерця. Сьогодні ж разом із ними була молода жінка, дівчина, яка видавалася зайвою в товаристві трьох поліцейських. Офіціантка розгублено тримала в руках дві філіжанки в одній руці й чайне горнятко в іншій і запитально дивилася на Тараса.

— Що ти будеш? — запитав він Тіну.

— Що буду?

— Пити, що ти питимеш?

Тіна замовила еспресо без молока. Тарас знав небагатьох жінок, які пили каву без молока, правду кажучи, не знав жодної.

— Ти пʼєш каву без молока? — здивувався він.

— Я не люблю молоко.

Тарас зачекав, поки Сильвія — офіціантка, шістдесятирічна жінка — принесе замовлення, а тоді дуже коротко, кількома словами переповів про події вчорашнього дня, розказав про те, щó Тіна знайшла у комп’ютері в Хлеба, і почекав півхвилини, щоб колеги перетравили почуте.

— Значить той... як його, Вербич — людина, яку ми розшукуємо? — запитав Остерць.

— Не знаю, — відповів Тарас. — А ви як думаєте?

Старший інспектор подивися на Брайца, Остерця й Тіну. Він і не потребував їхніх ідей, лише голосу. Лише вголос сказана дурниця стає дурницею, а поки вона сидить у голові, здається дуже навіть імовірною правдою.

— Недавно Ґолоб надіслав мені підтвердження, що труп, знайдений вчора біля Бовця, — тіло декана факультету біотехніки Драґо Хлеба.

Нарешті йому вдалося запам’ятати імʼя.

— Коли щось має такий вигляд, як слон, — обізвався Брайц, — смердить як слон і сере як слон, то це слон.

— Усе складається докупи, — мовив Остерць, витягнув пакетик чаю з горнятка, накрутив його на ложечку (жест, який незмінно дратував Тараса, адже Остерць вкладав у нього цілковиту зосередженість і увагу), витиснув останню краплину води і поклав пакетик на тарілочку.

Схоже, це було все, що він збирався сказати, бо потім він відсьорбнув чай і скривився — чай був гарячий. Остерць завжди так робив.

Тарас подивився на Тіну, яка розглядала колег, наче пересвідчуючись, що вони закінчили.

— Він відповідає профілю. Ненависть, яка відчитується з повідомлень, така сама, як і спосіб, яким він розправився з останньою жертвою. Мабуть, у нього був мотив так із нею вчинити...

— З ким? — озвався Брайц.

— З останньою жертвою, з Хлебом. З листів можна зрозуміти, що він звинувачував Хлеба у тому, що втратив роботу...

Тіна говорила про листи, про які Тарас уже знав. Можливо, через утому, яка накопичувалась останні дні, коли він залишався на роботі довше, ніж зазвичай, і, відповідно, пізніше бігав чи боксував і тому менше спав... можливо, через неї він задивився у виріз білої сорочки, в яку була вдягнена колега, і відірвав погляд на момент пізніше, ніж дозволяла пристойність, хоча декольте майже нічого не відкривало. У вирізі ледь виднівся початок ямки між грудьми, але в комбінації з обличчям, про яке й забув, що ще тиждень тому воно йому не здавалося чимось більшим, аніж просто цікавим... Тарас ­зі­тхнув і кивнув, мовляв, продовжуй, бо вона, мабуть, подумала, що його байдужий погляд стосується того, що вона сказала... Чудово, відтепер він може дивитися скільки завгодно, бо, очевидно, вже не належить до тих, кому можна приписати сексуальні мотиви.

— ...листи перестали надходити двадцять другого грудня, за день до вбивства невпізнаної.

— Двадцять третє — це лише ймовірна дата її смерті, — озвався Тарас. — Це могло статися на день раніше або на день пізніше.

Чи скористався б він нагодою, коли б така трапилася? Тіна була молодшою за нього на двадцять років, майже того самого віку, що й Аня. Ну, не зовсім, але набагато ближче до віку дочки, аніж його.

— ...яка теж була жорстоко вбита. А що, коли перша жертва і Хлеб були коханцями, і вбивця хотів завдати йому страждань, убивши кохану жінку? І коли не зумів або йому здалося це недостатнім, убив і Хлеба?