Тадей Ґолоб – Озеро (страница 44)

Дівчина кивнула.

Ґолоб зі своїми помічниками прибув, точніше прилетів, через дві години. За цей час інспектор уже оглянув усе довкола будинку, де не знайшов жодних слідів: усюди лежав чистий незайманий сніг, — сфотографував ті сліди від коліс, якими не проїхала їхня машина, і порівняв їх зі слідами припаркованої «тойоти», хоча знав, що те саме вчинить і Ґолоб.

Помітно було, що сліди відрізнялися. У кімнату з трупом Тарас більше не заходив.

— Тепер можна, — сказав експерт, скидаючи рукавиці і пластиковий комбінезон. За його спиною помічники виносили металевий ящик.

Сонце вже сховалося за найближчими горами-двотисячниками, і, коли на долину впала тінь, стало холодно. Тарас щойно тепер відчув, наскільки він зголоднів.

— Слухай, Тарасе. Нагорі, у робочому кабінеті, стоїть принтер, а компʼютера нема. Як так?

— Ти отримаєш його завтра вранці.

— Звідки така недовіра? Це ж не за процедурою.

Тарас поплескав колегу по плечі.

— Ти знаєш, звідки. Це ніяк не повʼязано з тобою і твоєю групою.

Ґолоб зітхнув і похитав головою. Він завжди дотримувався правил, але й Тарасові довіряв. Як же це залагодити? На щастя, він помітив у снігу пляму.

— Це наше? — запитав Ґолоб, показуючи на калюжу блювотиння у снігу за два метри від машини.

— Це моє, — сказала Тіна. — Мені шкода.

Ґолоб співчутливо подивися на дівчину і знову повернувся до Тараса.

— Звіт ти отримаєш завтра перед полуднем. А тепер...

— Скажи мені щось, чого я не знаю.

— У такому разі я скажу небагато. Твоє припущення щодо того, як розвивалися події, цілком імовірне. Зброя — пістолет, швидше за все револьвер, калібр невідомий, але у будь-якому випадку великий.

— Сорок п’ятий? — запитав Тарас.

— Одинадцятий, дотримуймось наших стандартів. Можливо. Трохи проблем створює те, що куля, вдарившись у лобову кістку, відлетіла в паркет. Ми вирізали цілий квад­ратний метр, щоб у лабораторії вивчити що до чого. Ми зібрали відбитки пальців, зібрали все, що можна було зібрати, і сьогодні ввечері посортуємо... Одне слово, людина мертва, вбита...

— Те, чого я не знаю, — наголосив Тарас, — лише те, чого я не знаю.

— У нас цього разу ціла купа пальчиків.

Тарас подивився услід вертольоту, потім увійшов у будинок, пройшовся кімнатами, обдивився шафи, книжки на полицях, кинув погляд на пляму на килимі у вітальні і на Тіну. Тіна без жодного виразу на обличчі вдивлялася в пляму, але здавалося, що не бачить її. Інспектор іще раз обійшов кожне приміщення, однак не знайшов нічого, що було б несподіваним у помешканні декана факультету біотехніки. На полицях стояла лише спеціалізована література. Єдина художня книжка, яку зауважив Тарас, — «Пастка-22» Джозефа Геллера, він навіть не постарався розібратись, чому саме вона. У животі нестерпно бурчало.

— Ти голодна? — запитав він Тіну.

— Не знаю... Я голодна, але не знаю, чи зможу хоча б щось проковтнути.

Через двадцять хвилин Тарас і Тіна блукали Бовцем у пошуках закладу, де можна було б поїсти. У двох кнайпах, куди вони завернули, на них глянули з подивом і пояснили, що взимку там подають лише напої, іноді сандвіч, що Тарас і Тіна виявилися єдиними туристами у містечку і така ситуація триває з моменту, коли обірвався трос і кабіна з двома лижниками полетіла додолу. Зрештою, інспектор з асистенткою натрапили на ресторан, де подавали лише піцу. Тіна замовила яблучний струдель і склянку води.

Якийсь час вони сиділи у тиші.

— Важкий день, — обізвався, нарешті, Тарас.

— Так, — відповіла Тіна, гірко всміхаючись. Дівчина дивилася на вазу з пластмасовими квітами, а потім перевела погляд на шефа. — Мій перший труп.

Офіціант поставив на стіл піцу, і Тарас мусив себе стримувати, аби відразу не накинутись на їжу. Він був дуже голодним, а піца мала апетитний вигляд. Вона була такою, як треба. Тісто не товсте і не тонке, помідори, гриби, кукурудза, перець... звичайно, консервовані, але все ж смачні. Шинку і він би зараз не зміг їсти.

— Непогана піца, — мовив він з набитим ротом. — Візьмеш шматок?

Тіна всміхнулася і заперечно похитала головою. Офіціант, мабуть, вирішив принести струдель після того, як Тарас доїсть піцу, і все ж вона не виявляла жодних ознак нетерплячості чи апетиту.

Піцу він доїдав у тиші.

— Маєш якусь теорію?

Тарас похитав головою.

— Пенца — привид, речі якого ти мусила поскладати, — навчив мене багато чого, зокрема не придумувати теорій і не займатися ними, поки це не стане абсолютно необхідно. Завжди є жертва, мотив, нагода, матеріальні й інші докази. Це все. А теорія подбає про себе сама.

На столі перед Тіною зʼявився струдель, вона їла десерт маленькими шматками, добре, що могла їсти.

— Чим займається твій хлопець? — зненацька запитав Тарас, сам не розуміючи навіщо.

— Мій хлопець? Чим він займається?

— Він теж інформатик? Ви познайомилися в університеті?

Тіна подивилася на Тараса з якимось стомленим подивом. Взяла склянку, відпила ковток води і пальцем витерла калюжку з трьох крапель, яку лишила склянка.

— На третьому курсі факультету компʼютерних наук та інформатики. Я потім іще пішла на психологію, а він — у маркетинг. Він і досі не закінчив університет.

— І шо він думає про те, що ти пішла в поліцію?

— Не знаю...

Він вважає, що це непогано. Вважає, що це сексуально, — якось зізнався. Він вважає, що це круто — зустрічатися з судовим експертом із серіалів (хоча вона не була судовим експертом), з поліцейською психологинею із серіалів (поліцейським психологом вона теж не була). Ким же вона була? Жінкою, що блює, побачивши труп?

— Не мусиш розповідати. Можемо поговорити про розслідування.

— Я думала, з тебе вже досить розмов про це.

— Я думаю про те, що він би міг лишитися живим, якби ми туди приїхали раніше.

— Або ні. Може, ми теж би стали трупами.

Перед Тарасовими очима постала понівечена кулею голова Хлеба. Які шанси були в Тараса з його дев’ятиміліметровою «береттою», захованою в бардачку? Де було його шосте чуття, коли він увіходив у будинок?

— Цього разу ми принаймні маємо імʼя жертви, — сказав він, витерши губи паперовою серветкою. — Принаймні здогадуємося, бо Ґолоб усе ж має її ідентифікувати і підтвердити.

Тіна відклала виделку, якою їла струдель.

— Вибач, я не подумав.

— Нічого, я так чи інакше не можу їсти.

— Щодо моєї теорії... Дивись, ми шукаємо власника зеленого «хюндая», який є водночас і тим водієм, який мало на нас не наїхав, і який точно мусить бути пов’язаний з убивством. Куди міг зникнути убивця з долини, звідки веде лише одна дорога? І коли ми його впіймаємо, а ми його впіймаємо, тоді розберемося, що до чого. Теорії складають автори детективів, а я не письменник. А якщо йдеться про мою особу... Я вже не в тих роках, коли це бажано...

Тіна всміхнулася.

— ...нехай воно й не звучить надто привабливо, та я службовець із особливими знаннями, — я б так висловився. Службовець, який дотримується процедури й іноді, за потреби, трохи імпровізує. У межах можливого.

Тарас допив свою мінеральну воду і, покликавши офіціанта, замовив еспресо, Тіна похитала головою...

— А ти? Ти думаєш, убивства повʼязані?

— А службовці мають право думати?

Вона ставала дуже милою, коли всміхалася. Звичайно, все обмежиться лише цим — лише розмовами після виконаної роботи. І це добре. Принаймні вона — не Брайц, якого він зараз мусив би зупиняти, щоб той не замучив офіціанта розповідями про рецепт квашеної ріпи з копченими свинячими реберцями.

— Хлеб був там, де загинула перша жертва, він помер до того, як ми встигли поговорити з ним про неї. Обидві жертви були жорстоко вбиті...

Тіна відірвала погляд від столу і подивилася на Тараса.

— Знаєш, що я відчула, стоячи біля трупа? Знаєш, що заставило мене вибігти? Ні, не саме видовище, принаймні я так думаю, тобто не лише це. Те, що я бачила, було жахливим, але я могла б це витримати. Думаю, що могла б... Ненависть, мене знудило від думки про ненависть, яка заставила людину піти на таке. Наскільки ж убивця мусив ненавидіти дівчину, якщо це той самий убивця.

— Кожне вбивство жахливе, і за ним завжди стоїть ненависть.

— А як щодо...