Тадей Ґолоб – Озеро (страница 47)

— Ти що, не радієш, що розкрила свій перший злочин? — запитав Тарас Тіну, коли вони йшли містком через річечку Глинщицю, а тоді дорогою, яка вела до входу у круглу будівлю, зведену зі скла і металевих конструкцій.

Тіна похитала головою.

— Мушу зізнатися, що я трохи розчарована.

Тарас запитально глянув на колегу. Дівчина всміхнулася.

— Може, я передивилася серіалів. Я не знаю, чого я очікувала, але в будь-якому разі не звичайного божевільного.

— Нічого не очікуй — і збережеш багато чого в житті.

Тіна засміялась, а з нею і Тарас. Він і сам був радий, що слід вів до божевільного Вербича, а не до Міхелича чи три­дцятирічних скелетів. Так усе простіше. Із самотнім душевнохворим менше клопоту, ніж зі змовою.

Вони показали посвідчення і запитали, як пройти в деканат. Не мусили пояснювати навіщо, бо й так усе було зрозуміло. Тарас спиною відчував цікаві очі, які проводжали його довгим коридором.

Їх зустріла секретарка — жінка віком біля шістдесяти років. Тарас спершу впізнав її голос — коли вона голосно вигукнула «Заходьте» у відповідь на стукіт у двері. Він і їй продемонстрував посвідчення, роздивився кабінет і вказав рукою на столик з двома стільцями у кутку.

— Ми можемо поговорити?

Секретарка підвелася з-за столу і сіла на стілець, не випускаючи інспектора з поля зору.

— Як ви, мабуть, здогадуєтеся, ми тут через убивство професора Хлеба...

Звісно, вона знала про злочин. Прапор перед будівлею, публікації в газеті — вбивство стало головною подією у новинах на телебаченні, яких Тарас, щоправда, не дивився. Старший інспектор не встиг завершити речення, бо жінка розплакалась і ридала безперестанку. Тарас радів, що взяв із собою Тіну — вона витягнула з куртки серветки і простягла секретарці. Тарас чекав, поки жінка заспокоїться, відчуваючи суміш різних емоцій: задоволення, що подібні ситуації затупили його відчуття і по-справжньому йому бувало боляче лише тоді, коли таку звістку мав повідомляти дружині чи, не дай Бог, дітям, а також смуток, ностальгію за тими часами, коли він іще був здатний витирати сльози такій секретарці і співчувати їй. Тепер він просто чекав, поки жінка заспокоїться.

Вона відклала мокрі серветки на стіл і вп’ялася в інспектора ворожим поглядом.

— Я ж вам казала, що це трапиться. Казала. І що ви зробили? Нічого.

Вона знову залилася слізьми, Тарас цього разу не чекав, поки вони закінчаться.

— Кому і що ви казали?

Секретарка вихопила з рук Тіни нову серветку і втерла сльози.

— Після того, як почали надходити перші погрози, я подзвонила в поліцію і все розповіла. Мені сказали прислати листи, і я їх теж надіслала. І коли погрози перестали приходити, я подумала, що поліція все владнала, а виходить — ні.

— Куди ви телефонували? Куди ви переслали повідомлення?

Секретарка підвелася, підійшла до свого столу, сіла за комп’ютер, пошукала в ньому, клацнула мишкою, і через секунду загув принтер. Жінка почекала, поки з нього вилізе папір, взяла його і повернулася до столика.

— Сюди, пане інспекторе, я послала сюди.

Тарас подивився на адресу: «Республіка Словенія, Міністерство внутрішніх справ, вул. Штефанова, Любляна...» Він обернувся до Тіни:

— В Головне поліційне управління, вона послала дані в ГПУ.

Ґорицька цеста — головна дорога, яка тягнеться через Айдовщину в напрямку Італії й, відповідно, Ґориці. За адресою Ґорицька цеста, 12 було зареєстровано фірму з надання геодезичних послуг і гончарну майстерню. Два приміщення містилися на першому поверсі, а на другому поверсі було помешкання Матея Вербича. О другій годині дня на парковці неподалік стояли три службові поліцейські автомобілі, один непримітний бус білого кольору із затемненим склом і, як передбачив Тарас, авта трьох телекомпаній. Репортер національного ТБ фліртував з двома жінками-колегами і чекав, поки шеф поліції, старий знайомий словенських медіа і його приятель (Андрей — так він його називав, аби підкреслити приятельські стосунки), вділить йому трохи уваги. Зрештою, як розповідав він репортеркам, котрих називав дівчатками, саме журналісти зробили голову поліції відомим. Тому, коли той нарешті підійшов до них, журналіст удав образу.

— Андрею, я вже думав, що ти забув про нас, — докірливо мовив журналіст.

Крістан, як і його група, що зібралася біля білого буса, був одягнений в уніформу, мав хелерівський автомат і каску, хоча в цьому не було жодної потреби, бо він і не збирався брати участь в операції, яку мали провести шестеро підготованих поліцейських зі спеціального підрозділу. Для того, що його чекало, було достатньо карантанійської пантери на рукаві чорної уніформи — знака спецпризначенців.

— Робота — насамперед, — мовив Крістан і усміхнувся кудись повз журналіста.

Він знав, як поводитись, і, на відміну від своїх попередників, яких кидало в холодний піт при згадці про камери, обожнював софіти. Не лише через те, що швидко зрозумів, наскільки вони можуть бути помічними у карʼєрі: люди мають обмежену здатність пам’ятати, тому все спрощують. Він десь колись прочитав, що зі ста випадково обраних людей незалежно від частини світу на прохання назвати одного фізика всі сто назвуть Ейнштейна. Половина з них знатиме, що його звати Альберт. Хіба Альберт Ейнштейн — єдиний фізик, який коли-небудь жив на Землі? А Пабло Пікассо — єдиний художник? Йоже Плечник — єдиний словенський архітектор? Звичайно, ні. Він прагнув добитися лише одного: щоб журналісти, які хотіли чого-небудь від поліції, подумали насамперед про нього. Тільки про нього. А вслід за журналістами і ті, хто ухвалював рішення про карʼєру і посади в поліції. Андрей Крістан у сорок чотири роки став наймолодшим генеральним начальником поліції й одним із небагатьох, чиї амбіції були набагато більшими. Для їх задоволення йому була потрібна любов газет і телебачення. І ця любов була, мусив він визнати, взаємною. Начальник любив виступати.

— Хто в нас сьогодні на порядку денному? — запитав журналіст невдоволено, бо Крістан занадто довго жартував з репортерками, а не з ним.

— Матей Вербич, колишній дослідник на факультеті біотехніки, який посварився з деканом і, наскільки нам відомо, вчора ввечері навідався на його дачу в Тренті...

Розповідаючи про події, Крістан розглядав журналісток. Такі молодесенькі; їм уже є двадцять пʼять? — запитувався він. Тепер на зйомки посилали щоразу молодших, і часом йому здавалося, що добирають їх за тим самим принципом, що і власники буфетів своїх офіціанток — за посмішкою і довгими ногами. Він і не скаржився.

— ...одне слово, особа, по яку ми йдемо, — небезпечна і, наскільки нам відомо, має зброю великого калібру. Це означає, що всі, крім спеціального підрозділу, залишатимуться на безпечній відстані, поки злочинець не опиниться в наших руках.

— Та ну, Андрею, ми ж не діти, — втрутився журналіст, повертаючись до юних колег. — Я не знаю, як ви, але я в Любляну повинен привезти кадри, якими наприкінці перекриємо твою нудну заяву.

Журналіст засміявся, задоволений, що і дівчата засміялись.

— Ну, так... Наприкінці, — мовив Крістан. — Це не дитячі забавки.

Схопивши підозрюваного, спецпідрозділ про це повідомить, тоді він увійде досередини і власноручно виведе ареш­тованого перед камери. Тоді...

Начальник витягнув смартфон і вбив адресу, за якою мала б перебувати їхня здобич. Відкрилася карта, яку Крістан показав журналістові та його юним колегам, вказав місце, де вони мають стояти з камерами і виконати роботу, — так він це називав. Він сам обрав місце. Красива алея, на ній будинок підозрюваного, ріг будинку. Світло було хорошим, не било просто в обличчя, і коли він робитиме заяву, не мружитиметься. На дальньому тлі виднітиметься будинок підозрюваного, який оператор під час інтервʼю захоче збільшити... Треба ще з ним поговорити, — подумав Крістан.

— Панянки, пане...

Крістан ледь уклонився, сів на пасажирське сидіння білого буса, в якому вже чекала група, і вони проїхали повз локацію. Перед будинком стояло кілька автівок, серед них — зелений «хюндай TUCSON», новісінький і бездоганно чистий. Начальник простежив за заштореними вікнами на другому поверсі, тоді наказав відвезти його на стоянку перед готелем через дорогу, звідки, мабуть, можна було навіть щось побачити. Він відчинив двері і швидко пересів у поліцейське авто, припарковане з самого краю, — підозрюваний зі своєї квартири не міг бачити це місце. Його невдоволення викликав один із телевізійних автобусів, який став посередині стоянки. Вони хоча б колись дотримуються інструкцій?

Спецгрупою керував високий брюнет віком за тридцять років, який зрадів, позбувшись Крістана. Він не вбачав нічого мудрого в тому, аби парадно товктися туди-сюди перед операцією. За півгодини до приїзду Крістана в Айдовщину вони з помічником, обоє у цивільному одязі, пройшлися до будинку, навідалися до гончарної майстерні і поцікавилися, скільки коштує покласти квадратний метр керамічної плитки, поскаржилися, що не змогли припаркуватися перед майстернею, бо хтось так неакуратно поставив зелений «хюндай»...

— А, це Вербич, — покивав головою майстер. — Краще мені про нього не згадуйте. Так добре, що його нема вдома...

— Нема?

— Цей чоловік хворий, — пояснив майстер. — Можете будь-кого запитати. Він тут з усіма посварився і погрожував нас усіх повбивати. Ви бачили машину? Цей ідіот щороку їх міняє, бо переконаний, що ми їх нищимо. Він кидається на всіх, хто торкнеться його авта. А на цій стоянці інакше неможливо, тут же так мало місця. Він уже двічі заявляв на мене в поліцію, бо я нібито розмальовую його машину. Двічі поліція приїжджала і дивилася, щó тут робиться. Ну, я підходжу до нього — підходжу, бо була поліція, інакше я б нізащо, я ж не божевільний, і кажу йому: «Ну, покажи, покажи, де я тобі понищив машину!» — а він кричить: «Ось тут, ось тут», — а там — нічого. Поліцейські попередили, що наступного разу випишуть йому штраф за... Я не знаю, що вони йому там сказали. Але той шизофренік не дає нам спокою.