Тадей Ґолоб – Озеро (страница 46)

— Чому ж Хлеб не заявив на нього, коли ми розпитували про це? Хіба він змовчав би? — Тарасові все ж вдалося віді­рватись від декольте.

— Він одружений? — запитала дівчина.

— Мабуть, — відповів Тарас. — Я не знаю.

Так, як і він. Формально ні, але по факту так. А що було б, якби він був розлучений, як Брайц, наприклад? Мабуть, нічого.

— Вона не лише гарна, а й розумна, — мовив Брайц, очевидно, теж помітивши виріз на сорочці.

Тіна всміхнулася — ввічливо, а водночас втомлено. Вона б і йому відповіла такою самою усмішкою? Чи не краще думати про дві жертви в ІСМ, вбивства яких він розслідує? Тарас потрусив головою. Всі запитально на нього глянули.

— Одна думка не дає мені спокою.

— Що тепер робитимемо? — запитала Тіна.

— Йдемо на нараду, — Тарас зробив останній ковток охололої кави і, коли його голова разом із горнятком закинулася назад, востаннє зиркнув у виріз, який не відкривав нічого, майже нічого і, можливо, саме тому був настільки привабливим. Менше іноді справді означає більше. — Ходімо на нараду і потім побачимо, що до чого.

Дрварич зустрів їх у кабінеті, і Тарас би міг присягнути, що кабінет був чистішим, аніж завжди. На столику, довкола якого було місце лише для двох стільців, тепер у двох рядах стояло п’ять, а на столі навіть красувалися квітки. Вони виросли з цибулини і поки що не розцвіли. На одному з пʼяти стільців сидів Крістан, Дрварич був за своєю кафедрою. Коли Тарасова група увійшла, господар кабінету навіть не привітався, і Тарас зробив висновок (інакше кажучи — Тарас зрозумів), що щось не так. Подібні Дрваричі завжди були гарним сигналом, аби зрозуміти, задоволене тобою начальство чи ні. З обличчя Крістана, як завжди, не можна було нічого прочитати, однак його присутність красномовно свідчила сама за себе.

Коли всі сіли, Дрварич глянув на Крістана і, наче отримавши лише йому зрозумілий знак, почав:

— Справи погані! Не просто погані, а дуже погані! І погані вони від самого початку, бо якщо за справу не братись як слід, вона закінчується дуже і дуже сумно.

— Про що ти говориш? — запитав Тарас.

— Я говорю про те, що... — нападав Дрварич, якому не сподобався Тарасів тон, хоча зазвичай він ставився до інспектора приязно, та здавалося, сьогодні все буде по-іншому; збігло багато часу, відколи вони були рівноправні, достатньо, аби забути, яким посереднім слідчим був він сам. — Я говорю про те, що перший труп лежить у нас доволі довго, щоб його можна було ідентифікувати. Я говорю про те, що в нас зараз іще один труп, який, очевидно, пов’язаний із першим, і поясни мені, чи ми вже хоча б знаємо, як вони пов’язані? Крім того, що вони пов’язані географічно.

Дрварич нахилився до Тараса, і те, що підлеглий не відхитнувся назад, не відвів погляду і не зробив нічого такого, що вказувало б на пошану до його статусу, розлютило начальника ще більше.

— Ні, не знаємо! — мало не кричав він. — І чому ми не знаємо? Бо замість того, аби розслідувати злочин, аби робити те, за що нам платять, ми риємося в приватному житті людей, ніби ми — поліція моралі. Але це не так!

Тарас посміхнувся, навіть не намагаючись приховати посмішку.

— Вчора до пана Крістана заходив міністр, але не міністр внутрішніх справ, якому ми підпорядковуємось, а міністр е-ко-но-мі-ки.

Дрварич вимовив слово по складах, ніби це мало справити сильніше враження на Тараса і членів його групи; той знову ніяк не відреагував. Тарас глянув на Крістана, але той не виявив жодного знаку того, що наказав Дрваричеві вчепитись у Тараса безпосередньо, ще й перед колегами. Мабуть, так і є, бо навряд чи Дрварич би так пінився зі злості, а Крістан так спокійно чекав на закінчення двобою.

— Що ти хочеш знати? — звернувся старший інспектор до Дрварича.

— Мене, як твого начальника, якщо ти не звернув увагу на вивіску на дверях, цікавить, хто вбив нашу незнайомку і професора Хлеба, який, з огляду на те, що писалось у суботньому додатку газети «Діло», у серцях словенців став новою надією вітчизняної науки, вірніше, міг би стати, якби ви не гаялися.

— Зрозуміло, — вʼїдливо відповів Тарас. — Тіно, як його звати?

— Матей Вербич, — підказала Тіна, і Тарас відзначив її холодний упевнений тон. Ніби відповів телефонний робот.

— Тому всю справу перебере Головне управління. Про те, що це означає для тебе, ми поговоримо пізніше.

Усі в кабінеті, крім Дрварича, переглянулись, і навіть Дрварич нарешті зауважив, що десь оступився. Він спантеличено переводив погляд з одного на іншого і зупинився на Крістанові, який ніяк не відреагував.

— Тарасе, ти хочеш сказати, що в тебе є підозрюваний? — запитав Крістан.

Тарас стенув плечима.

— Так, саме це я й хочу сказати, якщо вас це цікавить. Бо я на мить подумав, що ви нас викликали через мій візит до Міхелича.

Тарас подивився на Дрварича, який розгублено обернувся до Крістана. Той повільно, ледь помітно похитав головою.

— Вважаючи, що ми в цій країні перед поліцією ще й досі всі рівні...

— Підозрюваний, Тарасе, — озвався Крістан, і його голос звучав примирливо й нетерпляче водночас.

— Його виявила Тіна.

— Добре... І?

— В компʼютері Хлеба ми знайшли листи з погрозами такого собі Матея Вербича, здогадуємося, що він колись працював на факультеті біотехніки, а Хлеб його звільнив. Ми не знаємо, як він повʼязаний з першою жертвою, але підозрюємо, що Хлеб її знав і зустрів у Бохині.

— Та що ти!.. — закричав Дрварич, але Крістан зупинив його помахом руки.

— Розповідай, — наказав він Тарасові.

І старший інспектор розповів усе, що знав: про рецепціоніста, який бачив, як Хлеб розмовляє з незнайомкою в готелі, про поїздку в Тренту — він сказав «Тренту», бо йому не хотілося щоразу пояснювати, де міститься Бавшиця, про зустрічний джип, про ще тепле тіло...

— ...і оскільки я не вірю, що за цими смертями стоїть змова фармацевтичного лобі, вірніше, не хочу, аби така змова існувала, як і будь-хто в Словенії, хоча Міхелич дуже намагається переконати мене в протилежному...

Крістан добродушно всміхнувся.

—...я був би дуже радий, якби виявилося, що наш підозрюваний винен. Для всіх нас це було б найкраще. Якщо Вербич — власник зеленого «хюндая», я б навіть заклався.

— Добре сказано. Ти вже просив ордер? — запитав Крістан.

Тарас похитав головою.

— Я ще вчора попросив знайти його авто, але на той момент у мене не було імені. Те, про що я вам зараз сказав, абсолютно свіжа інформація.

— Візьми ордер. Їдь на факультет і розпитай більше. Секретарка, співробітники — хтось мусить щось знати, тоді повідом мені. По нього поїде спецгрупа.

«І ти з ними», — подумав Тарас. Зі знімальною групою національного телебачення і двох приватних каналів.

— Я думав, справу перебере Головне управління.

Крістан знову добродушно всміхнувся.

— Ми не настільки хижі, Тарасе, і це добра нагода продемонструвати сьомій силі, що в наших стосунках нема тріщин. Ми проведемо арешт, а ви — все інше. Заслуги — обом.

Крістан підвівся, потиснув руки Тарасові, Тіні, Брайцові й Остерцю — в такому порядку, чарівним голосом старого плейбоя кинув Тіні: «Молодець, колего», — помахав Дрваричеві, який підвівся з-за свого столу і почувався зрадженим, відчинив двері. Ступивши в коридор, на мить обернувся і мовив Тарасові:

— Передавай вітання Аленці.

— Передам, — відповів той.

Тарас зачекав, поки кроки віддаляться, тоді обернувся до розгубленого Дрварича, який іще секунду тому вирішував, чи не заявити Тарасові, що існують межі — межі його терпіння.

— Аленка — педіатр його внуків.

Коли старший інспектор, а за ним і троє його колег вийшли з кабінету, Дрварич далі стояв за своїм столом і роздумував про те, як перетравити цей факт. На майбутнє він мусить бути обережнішим із Тарасом, — вирішив він.

Розділ 27

— Знайшов, — вигукнув Остерць, який розшукував Вербича у центральному реєстрі населення, старій, але навдивовижу практичній і сучасній системі. Для того, щоб знайти особу, потрібне було лише її імʼя, і якщо після введеного імені система видавала дванадцять Матеїв Вербичів або, що було ймовірнішим, тридцять пʼять Антонів Новаків, треба було вказати рік народження або якісь інші відомі дані; коли поле пошуку звужувалося, система пропонувала всю картину про розшукуваного: всі коли-небудь зареєстровані адреси, діти, куплені або продані автомобілі.

— Матей Вербич, вул. Ґорицька цеста, 12, Айдовщина.

— Айдовщина? Я колись бував там у ресторані, як же ж його... — згадував замріяно Брайц. — А як ми... — Брайц замовк, перехопивши Тарасів погляд.

— Тарасе, ану вгадай: на якій машині їздить наш Вербич? — запитав Остерць і, не чекаючи відповіді, продов­жив: — Автомобіль зі знаками GO U2-17Pі — бінго — «хюндай» 2016 року...

Остерць подивився на Брайца, який уже готував запит на отримання ордера на арешт, і заздрісно додав:

— Непогано для людини на державній роботі. Брайце, а коли ти востаннє купував нове авто?

Через півгодини Тарас паркував службову «шкоду» на стоянці факультету біотехніки, повз який він регулярно бігав, коли виходив на довшу, одинадцятикілометрову пробіжку. Коротший маршрут не пролягав біля факультету, і Тарас докоряв собі, що вже давно тут не бував. Може, сьогодні ввечері, коли підмерзне крупа, яка нападала за день. Або завтра вдень, якщо сьогодні виявиться, що справу закінчено.

Біля будівлі вивісили чорний прапор.