Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 9)

— Так.

Тепер їй є хоч на щось опертися, і це допоможе якось пережити день. Вона боялась лише вечора і не зважувалася заглянути наперед, бо знала: найважче для неї почнеться якраз тоді, коли для інших усе вже буде позаду.

ІІІ

Коли вона звернула на Фос-Лейн і побачила будинок Брайсів, у неї знову з’явилося відчуття, ніби вона спостерігає себе збоку, здаля — з цікавістю. проте цілком спокійно.

Біля дверей юрмилися люди, але побачивши її, вони шепотілися, потім замовкали і розступалися перед нею.

На ній була коричнева спідниця й пальто, голова непокрита, бо вона не мала капелюшка, а умисне купити його задля цієї нагоди їй навіть не спало на думку. Це змінило б її, вона стала б не такою, яку знав Бен.

Біля розчинених навстіж дверей Рут спинилася. Серце калатало, і вона сплела пальці рук. Онде вони сидять. Усі в чорному, жінки в капелюшках, чоловіки — мовчазні і незвичні в своїх костюмах, із жалобними пов’язками на рукавах. Коли вона зайшла до маленької вітальні,, усі замовкли. Ніхто до неї не підійшов.

Дора Брайс сиділа на стільці біля вогню, притуливши до обличчя хустинку. В кімнаті було душно. Рут відчула, що задихається, їй захотілося втекти від цих мертвотно-блідих, наче притрушених попелом облич. Що їм до неї, що їм до Бена? Вона пригадала, як Джо розповідав їй, що в давнину люди йшли на похорон у білому, мов на свято.

— Рут…

Артур Брайс узяв її за руку, а потім якось незграбно випустив.

Твердий білий комір натер йому шию, вона почервоніла і трохи спухла. Можливо, якби не жінки, він ставився б до неї добре. Та він не суперечив ні Дорі, ні Еліс і в усьому наслідував їхній приклад.

А хто ж оті інші? Вони дивовижно схожі одне на одного. То, певно,, тітки, дядьки, двоюрідні сестри та брати Брайсів. Її родичів тут не було. Хто зиркав на неї і зразу ж відводив очі, а хто дивився безвиразним поглядом. «Вам уже, мабуть, нарозказували про мене, — подумала Рут!, — і, звичайно ж, ви всьому повірили». А де ж це Джо? Хоча б він прийшов! Ніколи в житті не почувала вона себе такою самотньою, такою далекою від людей. Вона могла покластися лише на свого гордість, на свою мужність.

— Тобі треба піти нагору.

У дверях біля сходів стояв Артур Брайс, і вона спочатку не зрозуміла. А коли збагнула, про що йдеться, то аж відсахнулася. Кімната попливла перед очима, у вухах задзвеніло.

— Ой ні, — прошепотіла вона, — ні.

Дора Брайс підвела голову.

— Ти не хочеш віддати йому останню шану? Не хочеш навіть попрощатися з ним?

— Не бійся. Я піду з тобою, дитино. — Артур Брайс засунув пальці за комір сорочки. — Він такий, як…

— Ні!

Вона побачила обличчя Еліс, згадала її вчорашні слова: «Мабуть, тобі й не хочеться плакати». Але їй несила піднятись нагору, вона нездатна дивитись на його тіло, яке ось-ось заб’ють навіки в труні. І тепер це не потрібно нікому. Рут озирнулася. Отже, вони всі ходили туди, нагору? Так, ходили. Вона уявила, як ця траурна процесія піднімається сходами, як кожен зазирає до труни. Дивиться на Бена… Як вони могли? Яке право мали всі ці люди доторкатись до Бена й дивитись на нього одразу по його смерті, тоді як вона була цього позбавлена?

Але так воно й краще. Однаково Бен не належить їм. «Коли я бачила його востаннє, він був живий, ішов стежкою на роботу, починався звичний день, і ми були щасливі, ось це я й хочу пам’ятати, на цьому не лежить маска смерті».

Дора Брайс сиділа з похиленою головою і щось говорила, але голос її уривався від сліз.

— Ми тобі приготували постіль на ніч.

— Ні, я піду додому.

— До себе? Ти хочеш перебути цю ніч там, сама-самісінька?

О господи, о господи, все починається спочатку… Їй хотілося закричати в нестямі: «Залиште, залиште мене саму!»

— Тобі годилося б побути з нами хоч цього разу. Саме сьогодні.

Чому?

— Хоча б це ти можеш для нас зробити? — озвалась Еліс, і голос її прозвучав чітко й сухо.

Але чому? Чи їм не однаково, де вона спатиме цю ніч? Що в цьому образливого, як вона повернеться ночувати додому?

Усі замовкли, бо почулися кроки чоловіків у чорному, які проминали Рут і йшли нагору.

Вона подумала: «Я ще можу піти з ними — це остання можливість». Помітила, що Артур Брайс подивився на неї очікувально.

Вона відвернулася. На вулиці стояв катафалк і стовбичила юрба цікавих, які чекали, коли винесуть тіло, щоб посунути слідом за родичами покійника до церкви.

Хтось зачинив нагорі двері, та все ж вона почула, як глухо застукотів молоток.

Катафалк рухався дуже повільно. Попереду йшло двоє чоловіків із поховального закладу, а за машиною, наче вервечка чорних мурашок, сунула похоронна процесія. Коли вийшли з Фос-Лейн, сонце пробилося крізь важкі, набряклі дощем хмари. Рут була спокійна і байдужа до Напровесні всього того. Вона йшла сама, їй ніхто не був потрібен. Трохи позаду йшов Джо — зосереджений і видимо стурбований.

Труна була із золотистого, як бджолиний мед, дерева. Але до чого тут Бен? Адже він навколо неї, іде зовсім поруч і раз у раз заспокійливо торкається її руки. Їй хотілося сказати: «Ти кудись ходив, а тепер повернувся. Куди ж ти ходив? І навіщо? Навіщо?» А може, вона збожеволіла?

Процесія спинилася перед цвинтарною брамою, за якою стояла невеличка кам’яна церква. Священик і вікарій були схожі на сорок у своєму чорно-білому вбранні, і раптом Рут пригадався день їхнього з Беном весілля. Вони прийшли сюди рано-вранці — вона була в скромній сукні із світлої вовни, без рукавичок, без капелюшка, без квітів. То було негучне весілля, — з десяток запрошених, ніякої урочистості, — потім вони одразу пішли до свого дому. Їм обом так хотілося, і обом було байдуже, що скажуть люди про таке раптове і скромне весілля. Дорі Брайс не залишалося нічого, як змиритись, але вона вважала, що в усьому винна Рут, що вона підбурила проти неї сина.

Забамкав дзвін, і всі несвідомо підлагодили під нього ходу.

Здавалося, усе в світі сповільнилось і її дихання та биття серця, і хода священиків та носіїв. Незабаром вони зупиняться. Все незабаром зупиниться.

І справді, на якусь мить час зупинився: чоловіки поставили труну й одійшли, усі посідали, а священики чекали, коли перестане бамкати дзвін. У церкві було повно людей. Дзвін замовк. Запала мертва тиша.

Рут сиділа з Джо на передній лаві, і нікого не могла бачити — тільки чула схлипування, покашлювання та човгання ніг. Джо сидів нерухомо.

Рут ясно й виразно чула слова священика, та нічого не розуміла, ніби він промовляв чужою мовою. Всі її чуття загострилися, здавалося, що кожний предмет має чіткі обриси, вуха її вловлювали кожен окремий подих.

Аж раптом, так само несподівано, як годі, коли вона поверталася додому з Тефтона, усе навколо змінилося — ніби освітилося зсередини.

Засяяли і кам’яні церковні стіни, і темне дерево кафедри, і білі та жовті квіти на труні, і вітражі, і люди, і оздоби — і все це злилося в один прекрасний образ. Знов її охопило почуття гармонії, вона збагнула сутність життя і, нарешті, почула слова, які зрозуміла.

«І тоді я побачив нове небо і нову землю, бо першого неба і першої землі не стало і не стало моря. І побачив я святе місто — новий Єрусалим, що сходив з неба, від бога, як наречена, прикрашена для свого обранця, і я почув величний голос, що промовляв з трону: «Глянь, ось житло бога поміж людей. Він буде жити з ними. І вони будуть його людьми. І сам бог буде з ними. І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло»…

Рут стояла перед церквою, розпущені темно-руді коси спадали їй на плечі. Вони уже пережили з Беном це одкровення, і тому вона почувала себе далеко-далеко від цих людей. А Бен був тут, був поруч з нею.

Їй аж у голові запаморочилось, але не від розпачу, а від радості, бо ж кохання виявилося сильнішим за смерть.

Вітер обдував обличчя, ворушив квіти на труні й розгойдував верхів’я тополь за церквою. У небі швидко-швидко мчали темні дощові хмари.

Коли перші грудки землі впали на світле віко труни, Рут подумала: «Якщо зараз стану навколішки і вимолю в бога, щоб труна відкрилася, — вона виявиться порожня». Рут не розуміла, як ці чорні круки, що стояли біля могили, могли вірити, що Бен помер. Вони поглядали на неї і, мабуть, думали, що вона досі не усвідомила того, що сталося, або не плаче через свою гордість. А чого їй плакати? Хіба є на це якісь причини?

Від сліз обличчя їхні здавалися неживими, розпухлими, і Рут хотілося закричати їм: «Це ж ви мерці! Ви!» Бо вона не бачила в них нічого живого — того життя, яке проявляється в мерехтливих барвах трави та квітів, у божественному подихові вітру, в пульсуванні крові її тіла.

Хтось торкнувся її. Джо. Люди вже розходились. Усе скінчилося.

Рут подивилася на темно-іржаву землю, складену двома горбочками обабіч відкритої могили.

— Рут…

Джо плакав, під очима в нього залягли темні синці. Рут стисла його тремтячу руку, і вони вийшли з цвинтаря.

Люди затримувались і, можливо, хотіли заговорити з нею, висловити їй своє співчуття та, поглянувши на неї, мовчки відступали.

Дора Брайс ішла непевною ходою, спершись на чоловіка. Еліс підтримувала її з другого боку. Отож люди з’юрмились коло неї, бо знали, як триматися з жінкою, що зомліває і голосить, тобто поводиться як належить, як велить звичай.