Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 8)

— Джо…

Він не поворухнувся. В кімнаті пахло вогкістю.

Рут сіла до нього на ліжко, взяла його за руку, та коли, врешті, він відвів од лиця долоні, вона побачила, що він не плакав, як їй почулося спочатку. Очі, що здавалися величезними на вилицюватому обличчі, були сухі, й у них світився страх.

— Все гаразд, Джо, я тут. Що сталося?

Якийсь час він мовчав. Потім кілька разів глибоко зітхнув і ліг на спину.

— Мені щось приснилося. Не знаю, де я був.

— Ти тут, у ліжку.

— Там були дерева.

Вона з острахом чекала, що він скаже далі.

— Я був у лісі. Там гарно, сонячно й тихо — ти ж знаєш, як це буває. Я почував себе щасливим-щасливим, а в дерев були обличчя, і ті обличчя сміялися.

Він ще раз глибоко зітхнув і здригнувся. Рут торкнулася рукою його щоки.

— Потім споночіло, і всі обличчя змінилися. Вони стали потворними, з лютими посмішками, як у тих химер, що на церковній дзвіниці. Вони обернулися на чортів і кинулися гуртом на мене, а я впав і не міг утекти.

Жаскі марення. Та, може, зрештою, це допоможе йому здолати журбу і страх. У неї це ще попереду.

— Дати тобі чогось попити?

— Котра година?

Вона не знала.

— Я посиджу з тобою. Зварю нам какао.

Коли вона повернулася, то побачила, що Джо заспокоївся.

Обличчя його порожевіло, а в очах уже не світився страх.

— А що буде з тобою, Рут? — спитав він. — Після всього цього. Що ти робитимеш?

Після всього цього? Вона не думала про це, майбутнє для неї просто не існувало.

— Мені б не хотілося, щоб ти поїхала звідси.

— Поїхала? Ні, я не поїду нікуди… Звичайно ж, ні.

Бо навіть якби їй спало таке на думку, куди вона поїде? Тут її дім, і її місце тут.

Три роки тому, коли батько одружився з Елен Гейдж, Рут переїхала жити до хрещеної Фрай. Елен добре ставилася до падчерки, хотіла, щоб вони подружилися, і Рут розуміла, що ця жінка буде доброю дружиною для батька. Рут раділа з цього, насамперед тому, що стала вільною, вона вже не була єдиною в батьковому житті, і він більше не триматиме її біля себе. Елен їй подобалася, та після їхнього одруження вона не захотіла жити, з ними, бо прагнула самостійності, адже їй сповнилося вісімнадцять..

На той час хрещеній Фрай було близько дев’яноста, вона майже осліпла і ходила з ціпком. Але старенька зберегла бадьорість і мужність, вона постійно піклувалася про інших, і тому в її домі завжди було повно людей. Вона привітала Рут, як свою рідну дитину, а та, в свою чергу, поралась по господарству, варила старенькій їсти і водила її на прогулянки.

Тоді стояв червень, літо було в самому розпалі, і спини чоловіків, що косили сіно у Райдела, аж почорніли. Рут почувала себе добре, як удома, навіть коли ще не зустріла Бена.

— Куди ж мені звідси їхати, Джо?

Він поставив порожній кухоль на полицю.

— Я тобі розповідав про мушлі?

Вона кліпнула очима. Але такий уже був Джо: він вважав, що всі мають встигати за його мінливою думкою.

— Я знайшов їх на горищі у шафі. Ці мушлі привіз мій прадід з Вест-Індії та Китаю. Деякі з них мов перлові, а одна — рожева і скручена. як змія. Треба почитати про них у книжках.

Мушлі. Мушлі і камені, пташки й рослини, комахи й гриби, що ростуть на вогких лісових низинах, — про все це знає Джо.

— Мені б хотілося побачити ті краї. — Голос його став мрійливим. — От би стати моряком — де б я тільки не побував!

— А ти не сумуватимеш за цими місцями? За всім, до чого звик?

— Звичайно, сумуватиму. І через те я ще не знаю, що робитиму.

Коли читаю про теплі краї, про ліси, в яких, мов наші горобці, пурхають барвисті пташки, про непрохідні джунглі, про шторми, що клекотять біля мису Горн, мені здається… іноді… що тільки це мені й треба. — Він розплющив очі і спитав:— А як же ти, Рут? Як житимеш далі ти?

Вона похитала головою і вийшла. На площадці сходів зупинилася і постояла біля дверей кімнати, в яку не зважувалася зайти.

Була майже четверта ранку. Рут заснула лише на якусь мить, і їй одразу наснився сон Джо. Спершу обличчя дерев лякали її, але потім вона зрозуміла, що дерева взяли собі обличчя тих людей, що приходили до неї з учорашнього дня: Поттера, Еліс, Девіда Колта, священика і навіть тих, кого вона ще не бачила — Дори та Артура Брайсів, інших односельців. Здавалося, це тривало дуже довго, проте коли вона прокинулась, то тільки пробило п’яту. Рут підвелася і сиділа, поки всі ті привиддя, всі спогади відлетіли, і в голові прояснилося. Вона стежила за рухом годинникової стрілки: ось уже п’ята, пів на шосту, шоста, а коли пробило сьому, до кімнати тихо зайшов Джо.

Сьогодні четвер. Ще тільки один день, одна ніч, одна крихта дорогоцінного часу, мов крапелька води, що висить під краном, але ось-ось упаде, і її не стане.

На кухні Джо розтопив плиту і поставив на вогонь чайник. Ці звуки її заспокоювали.

Було вже по п’ятій годині. Рут умилася в кухні під краном крижаною водою, що обпікала шкіру.

Місячне світло уже поблякло, займався світанок, і все навкруги здавалося якимсь нереальним, а вона почувала себе невагомою, мов уві сні. Але висока трава, що росла понад стежкою, змочувала їй ноги, і це повертало її до дійсності.

Стежка звужувалась і звертала в буковий ліс, петляючи між деревами. Всі нічні тварини вже поховались у гнізда та нори, і коли Рут підійшла до хвіртки в огорожі навколо поля, то почула перші несміливі голоси пташок. Небо трохи проясніло, на луці та попід лісом білими клаптями лежав ранковий туман. Вона чула запах свіжої трави, яку толочила ногами, і вогкий запах туману.

В лісі стежка пішла круто вниз, і Рут ковзалася на прілому листі та мохові, хапалася за гілки й коріння. Ставало дедалі видніше, тепер уже можна було розгледіти сірі обриси дерев за кілька ярдів попереду.

Вона нічого не відчувала, не боялася, думала тільки про те, що мусить дійти туди.

Нижче в долині туман був густіший і тягся за нею, мов подертий шифоновий шарф. За буками росли дуби та в’язи, а поміж ними — кущі шипшини й інший чагарник. Попереду промайнула ласка з червоними, як намистини, очима. Ще один спуск до останньої просіки. Тут було .зовсім тихо. Вже зовсім розвиднілось, і можна було розгледіти все розмаїття лісових барв. Листя стало зеленим, земля — коричневою, сріблясті торочки лишайника відтінювали світло-зелений мох.

Аж ось і западина.

Спершу Рут не помітила тут ніяких слідів того, що сталося. Але розглянувшись довкола, побачила зрізану памолодь та купу пообламуваних гілок.

Саме дерево лежало осторонь. Коріння було наполовину вивернуте, наче зуби з ясен, і в землі зяяла вирва. Підійшовши ближче, Рут побачила, що деревина згнила, а кора суха й поточена шашелем. Проте на верхніх гілках зеленіли бруньки. Ніхто в цьому не винен, ніхто не міг знати.

Вона присіла й поклала руки на кору дерева. Кора була м’яка від моху. То ось де воно сталося. Важко було вгадати, де саме придавило Бена дерево, люди затоптали все навколо.

Рут зрозуміла, що для Бена було найкраще померти в лісі. Це його місце, він бігав тут змалечку, працював тут. Вона не хотіла б, щоб він місяцями лежав у лікарні.

Між гіллям прослизнув перший промінчик сонця, і павутиння на глодові райдужно заяскріло крапельками роси. Рут стояла навколішки, припавши обличчям до дерева, яке вбило її чоловіка. Заклякла від холоду, відчувала, що одяг промок, але не йшла звідси, бо тут вона набиралася мужності і якоїсь надії. Лежала напівпритомна, перед очима снувалися якісь видіння; щебетали пташки, а потім їй учулися уривки людської мови, так ніби хтось прийшов по неї в цей ліс.

Коли вона нарешті розплющила очі, то відчула себе набагато краще. Це місце їй подобалося, бо тут помер Бен, а Бен був добра людина. Вона знала тепер, що їй можна сюди приходити — тут вона завжди знайде спокій і ніколи не відчує ніякого страху. Бо якщо погана смерть позначає злом місце, де вона сталася, то чом добра смерть не може позначити його добром?

Минуло ще чимало часу, поки нарешті вона підвелася і спробувала .розім’яти закляклі руки та ноги.

У долині туман згортався й згортався, мов довжелезний сувій полотна. Рут знайшла з десяток грибів, зверху білих, а знизу — рожево-коричневих. Кілька з них вона поклала до кишень, а решту несла в пригорщах і так піднялася на гору й перейшла вигін. Біля хвіртки на неї чекав стурбований Джо. Вона озвалася до нього здалеку, щоб заспокоїти його. Віслюк почув її голос і заревів.

— Рут…

— Я жива-здорова.

— Гриби!

— Я назбирала їх у долині.

Він стривожено зиркнув на неї.

— Я ходила туди. В западину. Мені треба було піти.

— Розумію.

— Треба було піти туди самій.

— Тепер тобі легше?