Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 10)

Знову всі зібрались у вітальні. Тепер, коли труни в домі не стало, вони почули себе вільніше у своєму незвичному вбранні, жваво загомоніли.

Рут бачила, як їхні руки тягнуться по бутерброди та тістечка, розмішують цукор у найкращих, які були в домі, порцелянових чашках.

Джо сидів біля неї мовчки, і незабаром вони перестали умовляти її їсти та пити і вже не звертали на неї уваги, відчуваючи чи то ніяковість, чи то недовіру.

Насувався вечір, та ніхто не збирався йти, їхні голоси звучали то гучніше, то тихше і нагадували дзижчання докучливих мух.

Рут знов відчула себе страшенно втомленою, руки й ноги задерев’яніли, у неї не було вже ні сили, ні бажання іти додому. Повіки розпухли й злипалися. Вона не могла й поворухнутися. Якби вже ніколи не поворухнутися.

Кімната спорожніла. Усі вже пішли. На столі були безладно розкидані тарілки, ложки, серветки. Рут отямилася від тиші й покірно пішла за Еліс нагору, у приготовлену для неї спальню. Це була крихітна комірчина, чиста й холодна, з голими стінами. Простирадла на ліжку були натягнуті, мов бинти. Знаючи, що не засне, Рут не стала розбирати постіль, не роздягалася, а лише скинула черевики й панчохи.

Вони змусили її взяти участь у дивному ритуалі, який самі собі вигадали, а в неї не було сил опиратися. Рут не уявляла, яка користь із того, що вона проведе цю єдину ніч у домі батьків свого померлого чоловіка, який обов’язок вона цим виконає. Не варто й намагатися зрозуміти. Голова боліла від утоми та переживань, яких було так багато за останні чотири дні.

Ніхто не прийшов до неї, та їй і не потрібно було ніяких виявів нещирої приязні. Проте, лежачи на вузькому й високому ліжку і чуючи, як у домі весь час ходять люди, вона раптом відчула бажання, щоб хтось озвався до неї.

Увечері вона чула голосіння Дори Брайс, яке долинало до неї так виразно, наче й стін у домі не було. Рут відчувала сором за жінку, що може так поводитись, але й за себе, бо вона так не могла.

Голосіння то посилювалось, то стихало, переходило в здавлене схлипування і тоді чути було заспокійливе бурмотіння Артура Брайса.

Хтось ходив сходами —то вгору, то вниз. Еліс була з матір’ю і теж плакала. Тіло Рут немов задубіло. Яка нескінченна ніч у неї попереду!

Надворі пронизливо завивав вітер.

Один раз вона встала з ліжка, підійшла до вікна і побачила свинцево-сірі хмари, що бігли, знов і знов затуляючи повний місяць, і в пам’яті ожили слова однієї балади про смерть: І посадили яблуню

Над головою в нього.

Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!

Над головою в нього!

Стихло голосіння Дори Брайс, і будинок оповила тиша. Тепер і Рут могла поплакати. Але ні, не тут. Гордість стримувала її від сліз, вона і зараз не покаже їм, не дасть почути, що у неї в душі.

Просто не вірилося, що Бен народився в такій сім’ї, виріс серед таких людей. І Джо. Джо також був чужий у цьому домі. Лише Еліс була схожа на батьків, лише вона успадкувала їхню обмеженість і безсердечність.

Бен привів її в дім на Фос-Лейн через тиждень після їхнього знайомства. Бо навіть за такий короткий час обоє вони зрозуміли: їм судилося жити разом, це так само неминуче, як і те, що дерева ростимуть вічно. Тієї неділі пополудні він зайшов по неї до хрещеної Фрай.

Рут непокоїлася, чи добре вона вбрана, — то їй здавалося, що надто офіційно, то, навпаки, що легковажно, надто яскраво. Бен тоді засміявся: «Таж вони знайомитимуться з тобою, а не з твоїм убранням!» Але він мав би знати, що це неправда, що насамперед вони роздивляться її сукню, її зачіску, черевики, браслет, роздивляться на ній кожну дрібничку і по цьому її оцінюватимуть. А їй же хотілося подружити з ними, стати для них рідною.

Тепер уже Рут знала, що їм було байдуже і до її вигляду, і до поведінки, і до вбрання — вони наперед незлюбили її. Будь-яка дівчина, що спробувала б відібрати в них Бена, не мала жодного шансу сподобатись їм.

Вона згадала про це сьогодні, бо й сьогодні було так само, як і тоді.

Вони сиділи у вітальні на краєчках незручних стільців і пили з найкращих порцелянових чашок чай, а Рут не могла ні думати, ні розмовляти з ними, а тому мовчала, і вони витлумачили це як гордість. На все життя затаврували її цим словом. Вона пам’ятала, як вони дивились тоді на неї, а Бен теж замовк, не знаючи, як їй допомогти, і тільки Джо був сам собою, розповідав про одну місцину в лісі, де багато малини.

«Тепер я вже ніколи не прийду в цей дім, — подумала Рут. — Мене не поєднує з ними ні любов, ні приязнь, ні сердечність, та й вони будуть раді з цього. Мене для них просто не стане, як не стало Бена.

Навіть більшою мірою, бо про Бена вони завжди зберігатимуть спогад, як зберігають старі листи. Дора Брайс згадуватиме, яким був її Бен, коли ще не одружився зі мною, вона втішатиметься своїм горем до скону, а про мене легко забуде».

Рут стало так гірко, аж вона злякалася.

Ніч тривала. Рут лічила удари свого серця, прислухалась до вітру і знала, що ніхто й ніщо її не заспокоїть.

Ох, Бене, ти помер,

В труну тебе поклали.

Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!

В труну тебе поклали!

Вона пролежала без сну в цій холодній кімнаті сотні років — отже, скоро світатиме. Рут натягла панчохи, взяла черевики і зійшла вниз, намагаючись ступати якомога тихше, щоб нікого не розбудити. Вони не прокинулись. У кухні Рут побачила, що вже за десять хвилин п’ята, але небо було все ще темне. Віяв холодний вітер, десь у провулку грюкнула хвіртка.

На кухонному столі лежав пакунок, обгорнутий цупким папером.

Учора ввечері Еліс показала на нього і мовила: «Ти можеш забрати не собі. Тепер воно твоє». Рут була надто змучена, щоб збагнути, про що мова. Тепер вона вирішила взяти пакунок, може, в ньому якісь речі Бена, що їх він не забрав до себе, і вони хочуть позбутися їх.

Якусь мить вона вагалася. Може, слід написати записку, вибачитися? Але ж вони однаково нічому не повірять. І що це змінить? У цьому домі їй важко дихати. Вона хотіла якомога скоріше забути про нього, забути, що колись тут була.

Рут узяла пакунок, відчинила двері, і холодний вітер ударив їй в обличчя. Вулиця виблискувала темним льодом. І Рут побігла. Було ще темно, коси розсипались у неї по плечах і маяли, наче прапор, вона ковзала на слизькій дорозі, спотикалась і ледь не падала через кожні три кроки, але нічого не помічала і думала тільки про те, щоб скоріше втекти звідси до себе, додому. Рут здавалося, що свіжий вітер, задуваючи їй в обличчя, очищає її від усього вчорашнього. Та вибігши за село, вона сповільнила ходу й зупинилася. У вухах дзвеніло, в голові паморочилось, і вона хапала ротом повітря.

Небо вже зажевріло, коли Рут неквапно стала підніматися схилом до вигону. Тут усе їй було знайоме, але здавалося якимось неживим, немов поверхня місяця. Відчуття радості, гармонії, внутрішнього осяяння, що охопило її вчора, згасло і, мабуть, уже не повернеться…

Та ось у тьмяному сяйві світанку вона побачила свій дім, і вигін, і верхів’я дерев. Це її світ — і в ньому їй доведеться жити. Тут вона може робити що хоче — жити або померти. Терпіти, зціпивши зуби, й мовчати.

Несподівано вітер стих. Рут відчинила двері чорного ходу. Тиша вихлюпнула з буднику й затопила її. Вона знала, що має робити. Зараз же, не зволікаючи. Вона підійшла до сходів і почала підніматися нагору.

Напровесні їй здалося, що вона вперше у цій кімнаті. Було дуже холодно. Так ніби кілька років тут ніхто не жив. Рут відчинила дверцята шафи, висунула шухляду комода, заглянула в буфет, роздивлялась на все, що там було, взяла Бенів гребінець і провела ним по обличчю. Вона нічого не почувала. Анічогісінько. Невже оце й усе? Невже їй довіку судилося тепер жити у цій мертвій тиші — не відчуваючи ні горя, ні любові, ні страху? Так-таки нічого? Невже?..

Вона скинула пальто і поклала на стілець. А тоді, певна, що тепер нічого не може статися, знічев’я розгорнула принесений пакунок.

Цього слід було чекати, і все ж таки Рут завмерла від несподіванки. В пакунку була одежа, в якій Бена спіткала смерть. Рут дістала звідти синю сорочку, потім темний вовняний светр, вельветові штани і теплі шкарпетки. Вона розгладжувала кожну одежину і прагнула відчути в цій тканині запах чоловікового тіла. Та марно. Вона вже потім зрозуміла, що всю цю одіж випрано й випрасувано…

Вона занурила обличчя в цю купу одягу. Горе її нарешті вирвалося назовні й заполонило її, бо ж вони навіть і це забрали від неї, навіть кров його змили. Тільки тепер вона цілком, до кіпця усвідомила, що Бен помер, покинув її і не залишив по собі нічого, анічогісінько.

IV

Смерть Бена Брайса стала ніби каменем, кинутим у тиху воду, каменем, який зчинив вир, і Рут затягло в саму його середину. А хвилі розкотилися по всьому селу і навіть вийшли за його межі. Люди якось змінилися, так ніби пережили війну, або землетрус, або пожежу.

Приголомшені були навіть ті, хто не раз дивився смерті у вічі.

Потрясіння й горе зблизили людей, і вони стали розуміти одне одного з півслова, а то й зовсім не озиваючись. Ніхто не пам’ятав, щоб чиясь смерть так сильно його вразила. Нещасливі випадки траплялися не раз, життя є життя — то дитину вб’є, то старого діда, то якусь тварину, і свіжі могили з’являлися на цвинтарі нерідко, смуток був не в новину. Чому ж такою непоправною втратою здалася людям смерть Бена Брайса?..