Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 12)

Бен Брайс працював на нього, починаючи з п’ятнадцяти років, — і навіть раніше, літніми вечорами та на канікули. Цей хлопець любив роботу, на нього можна було покластися. Але річ не тільки в цьому — адже багато хто з чоловіків працював добре. То був Бен Брайс.

Райдел не раз приходив поговорити з ним — то про дерева, то про погоду, то про шкідників, про будь-що, він любив спостерігати, як працює юнак, бо той так і променився впевненістю й життєрадісністю, а саме цього й бракувало самому Райделові. Часом Бен Брайс бував і мовчазним, він міг замкнутися в собі або відповідати на запитання коротко й різко. Але ніколи не здавався він розчарованим або розгубленим.

Натоптуючи в люльку тютюн і знову розпалюючи її, Райдел думав про те, який він уже старий, хоч йому й шістдесяти не було. Здавалося, кров уже не біжить в його жилах, і життя не жевріє в ньому. Тіло його всихало, волосся випадало і ніякої мети, ніякої надії попереду. Він був багатий, його шанували, і список найманих робітників у його синій розрахунковій книзі був довгий, та це все не мало ніякої ваги. Коли він стояв у церкві на похороні Бена Брайса, то тільки й думав, яке безглузде людське життя, а його життя й поготів.

Люлька погасла знову. В роті лишився гіркуватий присмак тютюну. Скільки ж усе-таки грошей дати Рут Брайс?.. У Райдела не було бажання ані працювати, ані повертатися додому, де на нього чекала дружина, яка давно вже не любить його.

Він вийшов і, спершись па ворота, окинув поглядом свої землі. Він віддав би їх усі — аби тільки скинути з себе тягар провини, адже це його дерево убило Бена Брайса, а багатство однаково не дає йому ніякої радості.

Ніхто не знав, як довідався про Бенову смерть старий Муні, як дійшли чутки до його хатини, що стояла за шість миль від села. А може, він почув про це, блукаючи, як завжди, околицею. Проте нікому й па думку не спало, що ця новина його теж, по-своєму, вразила.

Раніше його оселя правила за притулок для пастухів, де вони могли переночувати, коли котилися вівці, чи сховатися від негоди. Хижка була складена з каменю й оббита старою іржавою бляхою, дах перекосився і протікав у кутку, тож усередині завжди пахло вогкістю і нерідко на підлозі стояла калюжа. Та Муні не мерз і ніколи не хворів.

Була в нього грубка, в якій він топив дровами, хмизом або торфом, але дим частіше валував прямо в халупу, і стіни були чорні від сажі.

Почувши про смерть Бена Бранса, Муні повернувся до своєї смердючої хижки — йому хотілося обміркувати це на самоті. Він знав усіх цих хлопців тільки на ім’я і ніколи з жодним не розмовляв. Але Бена Брайса, так само як і його молодшого брата, Муні відрізняв від решти. Вони обидва завжди казали правду.

В кутку сидів приручений ворон з підбитим крилом, не ворон, а якесь опудало. Муні годував його крихтами хліба й зерном і думав про смерть. Одні вважають, що смерть — це випадок, лиха доля, інші — що вона приходить забирати слабких, яким уже немає місця на цьому світі. Але Муні думав не так, він вважав, що коли людина готова до смерті, не боїться її, то нехай костомаха краще забере її зразу, поки людина ще не забруднилася Злом, яке панує в світі.

— Я готовий, — промовив він, а птах тим часом дзьобав його в долоню. — Я вже давно готовий.

Так само був готовий і Бен Брайс. У його погляді світилася спокійна рішучість людини, яка пізнала себе і пізнала світ, а отже, й готова покинути його.

Ось так міркував Муні, варячи у великій бляшанці куріпку, яку він нишком підбив біля живоплоту, що відмежовував володіння Райдела.

Він не раз обіцяв собі коли-небудь записати все це, але тепер збагнув, що це не потрібно. Цими думками він жив, а для інших вони надто складні й глибокі. Його роздуми давали йому втіху— і цього досить.

Він жив у собі, як у чотирьох стінах своєї халупи, і не хотів, щоб хтось потривожив його іззовні.

І ось тепер — ця незвичайна смерть.

Ворон настовбурчив пір’я, а потім знову заспокоївся, заплющив очі. Споночіло, і тільки в грубці ще жеврів вогонь.

Розтривожені смертю Бена Брайса, люди ще довго не могли заспокоїтись. Хто ходив замислений і смутний, а хто — як Дора Брайс — тужив і плакав за небіжчиком. Та, мабуть, найчутливіше сприйняли цю подію діти, ніби відчувши, яке непевне людське життя. Отож по всій околиці люди бачили погані сни, мучилися від страху і тривоги.

З дощами й вітром минув перший тиждень березня. Настав великий піст, але весни того року могло й не бути.

V

Вона подумала: «Скільки ж я можу плакати — адже очі не бездонна криниця». А сама безсило лежала в ліжку і то розпачливо ридала, то тихенько скімлила — а сльози лилися й лилися. Потім ішла обмити мокре й розпухле обличчя холодною водою. У дзеркало вже більше не дивилася. Вона змарніла від плачу, і Бен соромився б її. Їй не раз вчувався Бенів голос, він заспокоював її, просив, щоб вона не плакала: «Не тужи за мною. Чого ти плачеш? Чого? Зі мною все гаразд. Ніщо більше не завдасть мені болю».

Це розсердило її, і вона виказала йому всю правду, що плаче вона не за ним, а за собою, за своїм змарнованим життям. Невже він не розуміє? «Нащо ти покинув мене саму? — дорікала Бенові Рут. — Ти маєш тепер усе, а я нічогісінько. То дай же мені змогу хоча б наплакатись».

Минали дні, минали ночі, іноді заходив Джо, та Рут було байдуже, чи бачить він її сльози, чи чує її плач…

Проте щовечора, хоч як погано себе почувала, вона йшла садовити курей на сідало — жодного разу не пропустила.

Іноді прокидалася вночі, задубівши з холоду, й не могла навіть поворухнутися, натягти на себе ковдру або. спуститися вниз і погрітися біля вогню, який завжди розпалював Джо. Часом її мучила спрага, і вона підводилася, брала білий глек і пила, пила, але спрага все не вгамовувалася. Їсти вона майже не їла, лише коли-не-коли надкусить яблуко, морквину або скибочку сиру.

Засинала вона лиш на якусь часинку, коли вдень, а коли вночі, і їй часто снилися злісно перекошені обличчя дерев із сну Джо. Та все ж їй здавалося, що це минеться, треба тільки перетерпіти, і горе, мов темний тунель, колись скінчиться, і по той бік його вона знову зустрінеться з Беном. «Смерть, по суті, те саме, що й народження», — думала Рут. Їй хотілося усе ділити з Беном порівну, а сталося так, що смерть він зустрів сам. «Я мала б бути з ним, — повторювала Рут подумки, — і тоді, коли впало дерево, і тоді, коли він помер, — а я зрадила його, полишила на самого себе».

Проте було два дні, коли вона не плакала.

Першого разу в домі був Джо. Він порався в кухні, а вона лежала нагорі в ліжку, виснажена горем, виплакавши всі сльози. Сама не помітила, як заснула, і тоді їй приснився Бен. Він був у цій же кімнаті, але не показувався на очі, стояв десь позаду. Рут відчувала: він не хоче, щоб вона озиралася, але то був справжній Бен — живий і здоровий.

Якийсь час у сні більше нічого не відбувалося. А потім Бен сказав: «Я завжди тобі допомагатиму». — «Гаразд». — «Хоч би де ти була, я завжди допоможу тобі. Чуєш, Рут?» — «Чую…» Напровесні Почувши своє ім’я, вона прокинулась і тихо лежала в ліжку. Надворі вечоріло, йшов дощ, небо було сіре й похмуре. Та Рут цього не бачила. Усе навколо променилося світлом, тим самим, яке змінило весь краєвид напередодні Бенової смерті та в день похорону. Світилися і збляклі штори на вікнах, і стілець біля ліжка, і шафа з темного дуба, і дзеркало, і стеля. І сама Рут, здавалося, випромінювала те світло.

Випроставши руку, вона бачила кожну жилку, кожен суглоб, ніби все це було щойно створено з чогось гарнішого, ніж тіло й кості. Вона заплющила очі, а тоді знову розплющила їх, та нічого не змінилося. Хіба що небо надворі потемнішало, а сяйво в кімнаті стало ще яскравіше.

Рут лежала й купалася в ньому, мов у весняних водах, і відчувала, як заспокоюється, спочиває. Вона вже не плакала — то було колись давно, не тут, не з нею.

Їй пригадалися почуті в церкві слова, і вона промовила їх уголос: «І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло».

Тепер, як і тоді в церкві, ці слова проникли їй у саму душу, з очей її бризнули сльози, та це були сльози вдячності, а не полегкості.

Джо обережно постукав у двері, а коли вона відповіла, увійшов і зупинився неподалік од ліжка.

— Джо?

Стало темно. Сон і сяйво згасали.

— Що то було?

Рут почула власний голос, і він звучав, як завжди. Повернула голову й поглянула на Джо. Вираз обличчя в того був занепокоєний і навіть трохи зляканий. Він повільно підійшов до неї, став навколішки і поклав голову їй на руку.

— Що сталося, Рут? Адже щось сталося, правда? — Все гаразд.

— Я був у кухні і… зрозумів: щось тут сталося, але що саме — не знаю.

— Нема чого лякатися, Джо.

— Справді? — Нічого поганого не сталося.

— А що ж це було, Рут?

Вона мовчала. В кімнаті зовсім стемніло. Рут остаточно прокинулась і сказала: 􀀀 Я не знаю, що, але це було правдою.

— Тобі краще? — Так, я трохи заснула.

Вона простягла руку і погладила Джо по голові. Волосся в нього було густе й шорстке, не таке, як у Бена. Він про щось думав, щось відчував, цей сон на мить привидівся і йому, через те він і злякався…

А якщо цього сновидіння взагалі не було? Ні, таки було. І вона знову може заснути, і тоді знову побачить цей сон.