Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 13)

Рут підвелася й пішла до курей, а потім ще якусь хвилю стояла в росяній траві, гладила віслюка, а навколо панував спокій, і спокій був у неї в душі.

Та ніч і наступний день були найтяжчими в її житті. Джо пішов додому. А вона налила собі в чашку молока і пила маленькими ковтками, прислухаючись, як дощ ляпотить по даху і стікає на траву. Її морозило, вона вся закоцюбла, а в горлі пересохло. «Бен помер, — думала вона, — і всьому кінець. Нічого від нього не лишилося, і краще б він не народжувався па світ. Навіщо нам було зустрічатися, кохати одне одного, одружуватись, яка ціна нашому щастю в цьому несправедливому світі?» Ні з того ні з сього упало на людину, на її Бена, дерево, і от розумна істота, що мислила, що відчувала, пішла у темну яму, нічого про це не знаючи, і не знає про це й тепер. Її Бена немає.

Краще б і не було ніколи ані його, ані цього світу.

Їй стало моторошно— ану ж це правда, і її сон вона сама ж і вигадала, щоб утішити себе, заспокоїти? «Нащо ж було давати його мені?— скрикнула вона. — Давати мені Бена, а потім його убити?» І не знала, кого звинувачує: бога чи диявола, життя чи смерть, а може, й самого Бена…

Їй несила було піднятись нагору, і вона сіла просто біля каміна і ридала, ридала, припавши обличчям до килимка, а надворі лив і лив дощ. Усю ніч, безперестану.

У півсні Рут раптом захотілося, щоб хрещена Фрай була тепер жива, бо тільки вона могла чимось допомогти їй. Хрещена Фрай, якій тоді було вже під дев’яносто, якось заговорила з Рут про свою близьку смерть. Вона чекала її спокійно й без страху, була готова до неї. Все, у що вірила Рут, вона взяла або від хрещеної Фрай, або від Бена, бо вони були одних поглядів на речі, що не належали цьому світу. Саме хрещена навчала її, що Великдень — то час випробування, а різдво — то свято веселих легенд і дитячих мрій. І Великдень не знає ніяких мрій, а тільки страждання, смерть і воскресіння, розпач, надію і впевненість. , Великдень був уже не за горами, але Рут не знала, чи він тепер для неї щось означає.

Рано-вранці вона прокинулася від важкого, як смерть, напівсну.

Тремтячи від холоду й виснаження, вона не могла й поворухнутися і весь ранок лежала з розплющеними очима, дивлячись на попіл у каміні й тільки тепер зрозумівши, що таке справжній розпач.

Прийшов Джо. Поглянув, потім нахилився й доторкнувся до неї.

Рут мовчала, і він одійшов. Незабаром вона почула, як він звично порається в кухні, і мляво подумала, що пора вставати, бо й Джо потребує допомоги і турботи, а вона, можливо, налякала його або викликала в нього відразу.

Рут знову заплющила очі, щоб відгородитися від мокрого непривітного ранку, від холодного попелу в каміні. Затулила долонями вуха, щоб не чути ляпотіння дощу. А в голові без угаву звучали ті самі слова. Він помер. Його немає. Ніде немає. Він помер. Помер…

Зрештою вона встала, хоч і сама не знала навіщо. Вимилась під душем, а потім дивилася, як ллється вода — та сама вода, що завжди здавалась їй прекрасною у будь-якому вигляді —у морі, у .річці, у ставку, в дощових краплях. А тепер вода, як І все інше, здавалася їй мертвою— і навіть огидною, коли стікала брудними патьоками з її тіла.

Джо стояв у кухні біля плити. Але не міг зігрітися, бо аж тремтів від страху за Рут. Він дуже її любив, але не знав, як допомогти їй.

Усім іншим до неї було байдужісінько. На Фос-Лейн про неї навіть не згадували. Мати вже не голосила і важко човгала по хаті, стала зовсім старою жінкою. Батько мовчки, приходив, їв, пив і знову йшов на .роботу.

Що йому робити?

«Господи, — думав Джо. — допоможи мені, господи».

А чим? Він цього й сам не знав.

«Зціли її. Зціли її, господи».

Та в глибині душі хлопець знав: вона могла б зцілитися тільки в тому разі, якби ожив Бен, якби повернулося колишнє життя…

Джо поставив на вогонь чайник, закип’ятив воду і приготував чай.

Обхопив обома руками чашку і притулив її до обличчя, щоб зігрітися.

Нагорі грюкнули двері, та він не зміг зважитися понести туди чай, боявся, що заразиться від неї страхом та відчаєм і втратить мужність, утратить свою останню віру… І Вона нічого не хотіла, нічого не сподівалася. Отож другий радісний день став для неї щасливою несподіванкою, справжнім дарунком долі і ще довго сяяв, мов золота монета в купі мідяків.

Її розбудило сонце. Воно торкнулося промінням її обличчя та закладених за голову рук, а коли вона підійшла до вікна, то побачила синє небо і схожі на скляні намистинки останні дощові краплі на живоплоті. То там, то там витикалися поміж кущами перші проліски й аконіт.

Зненацька її охопило нестримне бажання втекти звідси, забути про всі ці дні та ночі, сповнені думками про смерть. Вона вмилася й одяглася, відчуваючи дивне збудження — аж під шкірою поколювало.

Побачила в садку Джо з повним кошиком яєць і гукнула його, аж він розгубився, бо останніми днями вони, мабуть, і словом не перемовились. Він приходив і йшов додому, мов тінь. А ось тепер вона стоїть у дверях, у чистій голубій сукні, і вираз обличчя в неї змінився, полагіднів.

«Вона щаслива, — подумав Джо. — Атож, щаслива».

Він мало не закричав з радощів, адже це та сама Рут, яку він знав, і вона не наклала на себе руки…

— Сьогодні дванадцять яєць, — сказав він. — Дві курки, здається, квокчуть.

— Джо…

Та вона не знала, як пояснити йому свої почуття, як подякувати за те, що так вірно приходив, усе робив і нічого не питав, ні в що не втручався. Тепер вона любила його, як нікого на світі.

Він подав їй кошик з яйцями.

— Джо, а що, як нам поїхати…

Він спохмурнів.

— Сьогодні мені не хочеться сидіти вдома, я так стомилася від цього. Сиджу нагорі — а надворі все дощ і дощ. А сьогодні вранці прокинулась, побачила сонце — і так мені захотілося кудись піти.

— Може, на базар у Тефтон?

— Ой, ні.

Тільки не туди. Їй хотілося забути минуле хоча б на один день, не бачити нічого, що нагадувало б про нього, вибратися кудись, де вона не була раніше. Рут знала, що цей день не повториться, що страждання її не скінчилися, просто час на мить зупинився, і їй відпущено один день для— перепочинку.

— Джо, а що, як нам поїхати…

Вона завагалась. Усе довкола, — і поля, і ліси, і долини, і навіть далека річка, — усе тут нагадувало про минуле.

— Поїдьмо до моря.

— До моря? — перепитав він з ноткою сумніву.

— Поїздом. А до Тефтона дійдемо пішки. І цілий день пробудемо в Хедвелл-Бей.

— Це ж туди, куди ми їздили з батьками! Туди, де я назбирав камінців! О, Хедвелл-Бей!

Було ще рано, десь близько сьомої, і вони мали встигнути на ранковий поїзд.

— Знаєш, Рут…

Вони увійшли до залитої сонцем кухні, і Джо виймав яйця з кошика. Вона озирнулася.

— Я боявся, я дуже боявся, що ти вже не будеш такою, як колись.

— Пробач, Джо. Я не подумала про тебе. Ти щодня приходив, а я навіть не розмовляла з тобою, я…

— Ні, річ не в цім…— Джо похитав головою.

— Ти про той сон?

— Ні.

— А про що ж?

— Іноді я прокидаюся вночі, а в домі тихо-тихо. Вони ж навіть не знають, удома я чи ні. Нічого вони не знають. Тоді я думаю про тебе.

— А про Бена ти думаєш? Ти сумуєш за ним?

— Я… Ти знаєш, це якось дивно…

— Що?

— Я вибираюся на саму вершину гори — і там я про нього думаю.

Саме там. Так і має бути. Бен був іншою людиною — не такий, як усі ми.

— Бен справді був ні на кого не схожий, але дуже схожий на тебе.

— Колись давно, ще семирічним хлопцем, я вбив кроля. Один мій приятель, що жив у Хеджлі, взяв батькову рушницю і похвалився, що вміє стріляти. А я не вмів, я не стріляв ніколи. І це мене зачепило, я сказав йому, що теж умію стріляти, умію робити усе, що й він, усе на світі. І тоді той хлопець дав мені рушницю, щоб я показав, як я стріляю. Вона була дуже важка. Я й не думав, що рушниці такі важкі. І боляче відтягувала руку. Та ось я побачив неподалік кроля. Він сидів нерухомо, і я вистрелив. Як він заверещав! Це мій єдиний поганий вчинок у житті. Той вереск я пам’ятаю й досі…

Джо непорушно стояв за кілька кроків від неї.

— Я тоді проплакав усю ніч. Навіть уві єні мені вчувався той жалібний вереск. Потім прийшов Бен, і я йому все розповів. Нікому б іншому не сказав про це.

Рут нічого не відповіла, та зрозуміла, якими близькими були брати і як тяжко переживає Джо Бенову смерть.

У кухні було затишно і пахло чимось свіжим і чистим. Вона озирнулась довкола. Усе прибрано, каструлі й тарілки стоять на полицях, плита вимита до блиску. І що б вона робила, якби не Джо?

— То поїдемо до моря? —озвалася Рут. — Якщо тобі так хочеться…