Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 6)

— Не треба.

Бо їй хотілося щось зробити самій і хотілося поглянути на курей.

Вона взяла ківш і набрала корму. Джо не став сперечатися. Такий він був — ніколи не нав’язував нікому своїх бажань.

Кури в курнику вовтузилися, мов юрба школярів, які чекають, щоб їх випустили на перерву. Вони позлітали вниз і обліпили її ноги, поки вона змішувала корм з водою. Здавалося, минули десятки років від того ранку, коли вона робила це сама, провівши Бена на роботу.

Потім вона збирала яйця, деякі були ще теплі. Складала їх у ківш, і вони лежали там рядочком, світло-коричневі, рожево-сірі, як ті морські камінці, що їх назбирав Джо ще шестирічним хлопчиком, коли вони були всією родиною біля моря. Брайси назбирали тоді трохи грошей, заощаджуючи кілька років, і поїздом поїхали до моря, за сорок миль від Тефтона. Джо розповідав їй про цю незабутню подорож, він пам’ятав кожну дрібничку, ті п’ять днів і досі здавалися йому якимсь чудом. Це сталося ще до того, як Рут приїхала сюди, і вона любила слухати про ті часи, бо все, що траплялося в житті Бена, було важливим для неї.

Через місяць після тієї подорожі бик поранив Артура Брайса, і хоча він і далі ходив на заробітки до Райделів, але тільки вряди-годи, і виконував там усяку дрібну роботу. Отож із грішми відразу стало сутужно, і родина вже ніколи не їздила відпочивати.

Коли вона принесла яйця, Джо сказав:

— Дай-но я засмажу тобі одне. У плиті так добре горить.

— Не треба.

Він не наполягав.

— А собі засмаж. Поснідай, Джо.

— Я прийшов одразу, тільки-но прокинувся. Усі наші ще сплять, 􀀀 Еліс була тут учора допізна.

— Я знаю. Вони потім цілу ніч плакали і все таке.

Він вибрав собі яйце.

— А ти не плакала, Рут?

— Ні.

Як це можна — мати всього чотирнадцять років і все розуміти, знати, як поводити себе з нею, що говорити? Джо був невисокий, як на; свій вік, широкоплечий, як і його батько, з довгими руками й ногами, Бен і Еліс вдалися в матір — обоє високі і тонкокості.

Він засмажив два яйця, змащуючи їх смальцем, аж поки білок навколо жовтка став непрозорим. Чи було щось таке, чого б він не вмів, робити? І робити добре, бо він завжди був розважливим і терплячим.

Діставши із шафки тарілку, Джо подивився на Рут. Вона заперечливо, похитала головою. Але їй приємно було спостерігати, як Джо їсть яєчню та хліб з маслом, серйозний такий і спокійний. Їм було легко вдвох.

Напровесні Джо вона побачила за кілька днів після знайомства з Беном, і між ними одразу зродилася приязнь, виникло взаєморозуміння. Він тоді розповів їй, як у лісі поблизу Чарнлі натрапив на одуда, як занімів з подиву, коли побачив таку рідкісну, таку гарну пташку, з барвистим пір’ям і чудернацьким гребенем. — Ніхто мені не повірив, — сказав він, — краще б я їм нічого не говорив. Усі побігли до лісу шукати того одуда, але я знав, що вони його не побачать — такий зчинили галас. Сказали, що мені це привиділось, а думали, що я набрехав. Але одуд там таки був — я його бачив на власні очі.

Другого дня він прийшов до хрещеної Фрай, у будиночку якої вона жила, і приніс показати книжку про птахів.

— Ця книжка належала моєму прадідові. — Джо перегортав сторінки з великою обережністю. — У нас лишилося багато його речей. Окрім мене, ніхто не цікавиться ними.

Книга була товста, в темно-червоній шкіряній оправі, кожну картинку накривав аркуш цигаркового паперу. На цих малюнках були відтворені усі відтінки пір’я. Вони довго роздивлялися маленького одуда.

— Можливо, я його більше не побачу, — сказав Джо. — Ніколи в житті. Вони рідко трапляються. Та все ж я один раз його бачив. Таке не забувається.

Джо також знав, що біля струмка, за лісом Райделів, живуть зимородки. Одного теплого, й тихого надвечір’я він повів її туди і навчив ходити так, щоб нічого не потривожити. Блакить пташиних крил була яснішою за прозору воду, в якій відбивалося сонце.

— Я нікому не казав, де вони живуть, — мовив Джо. — Я сюди сам приходжу.

— Але ж ти привів мене.

— Та привів. — А не боїшся, що я комусь розповім?

Джо подивився на той бік струмка, де берег круто піднімався вгору, і мовив: — Я знаю, що ти не скажеш нікому.

То була їхня перша таємниця, і Рут хотілося якось подякувати йому, та вона не могла знайти слів. А було це три роки тому, і Джо сповнилося тоді тільки одинадцять. Маленький хлопчик із шорстким коротко підстриженим волоссям, але вже й тоді відчувалася в ньому ця мудрість, це розуміння світу.

Він доїв яєчню, помив і витер тарілку. Рут стояла біля столу, і спогад про те, як вона поверталася з базару додому, про останній вечір з Беном світився у її змученій душі, мов промінчик сонця. Вона почувала себе чужою, покинутою в цьому світі. Час зупинився у ту хвилину, коли вона відчула, що Бен помер, і Рут не уявляла собі, як той час почнеться для неї знову.

Джо погладив кінчиками пальців камінь.

— Рожевий кварц.

— Так. Я купила його в Тефтоні, щоб подарувати Бенові.

— Кварц буває жовтий, як масло, буває такий, як цей, буває білий і синій. Та синій трапляється рідко. Бен так і сказав: Джо знатиме про цей камінь усе.

— Він може ненароком упасти й розбитися. Поклади його вище, на поличку.

— Ні, я хочу, щоб він лишився тут.

Ніщо в цьому домі не повинно змінюватися, ніщо…

Коли плита нагрілася, Рут захотіла помитись і похапцем скинула з себе весь одяг; вона носила його всю цю добу і почувала себе в ньому брудною.

Коли занурилася в теплу воду, їй здалося, ніби вона може в ній розчинитись або запливти на цих теплих хвилях кудись далеко-далеко, — саме цього їй і хотілося. Намилюючи собі руки, ноги й живіт, споліскуючи тіло водою, вона почувала себе так, ніби хтось миє її, як дитину. «Поки я лежу в цій воді, нічого поганого не станеться!» — подумала Рут.

Вона заплющила очі, і перед ними замерехтіло сяйво — світло-зелене і голубе, а потім сріблясте, наче далека зірка. Ноги у воді здавалися невагомими. Якби отак утопитися — легко, без болю й страху.

Вона відчувала, що Бен десь поруч, — він був трохи насуплений, проте не сердитий, а ніби чимось здивований. Рут вистромила руку з води і хотіла доторкнутися до його обличчя, та воно відхилилося якраз на відстань її простягненої руки. Ну то й нехай, вона лежатиме тут, у воді, хоча б цілу вічність, чекатиме, поки Бен підійде до неї.

Голос долинув зовсім з іншого боку.

— Рут.

А потім стукіт у двері. Вона розплющила очі. Хто б це міг бути?

Вона нікого не хоче бачити.

— Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Джо.

Вода зовсім холодна, вкрилася непрозорою піною. Шкіра на пальцях у Рут побіліла і зморщилась.

— Зі мною все гаразд.

— А я оце хочу піти напоїти віслюка.

Вона й забула про віслюка. Зовсім отямившись, вилізла з ванни, їй було холодно, фаянсова ванна і шибки на вікнах здавалися такими яскравими— аж очі різало. Рушник був шорсткий, грубий і боляче дряпав спину. Виринувши з мрії, де було так тепло й безпечно, вона опинилася в холодній і незатишній кімнаті. Як їй витерпіти цю реальність?

— Як хочеш, ми можемо в щось пограти, — сказав Джо. — В шашки або доміно.

Надворі мрячило, і небо було тьмяно-сіре. «Вже, мабуть, полудень, — подумала Рут, — а може, й пізніше». Джо з’їв трохи холодного м’яса, вона попила молока, а потім знову чаю. Час зливався з бульканням чайника, з присмаком і запахом темних розмоклих листочків.

Коли вона не пила чаю, в роті одразу пересихало.

Що сказав Джо? Вона подивилась йому в обличчя, намагаючись пригадати. Ні, забулося. Дощові краплі легко ковзали по шибках.

— Джо, нехай вони більше сюди не приходять. Я нікого не хочу бачити.

— Не прийдуть.

— А як прийдуть…— І Рут так зціпила кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

— Гаразд, я перекажу їм.

— Але ж ти зостанешся, Джо?

— Звичайно.

— Учора ввечері…— Вона глибоко вдихнула повітря, старанно добираючи слова, перш ніж їх вимовити. —Ти був удома, коли вони принесли вам цю звістку?

— Я відчинив двері. То був містер Ренкін.

Вона спробувала уявити собі цю картину.