Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 5)

Поттер не відповів. Вона не могла пояснити йому, якою щасливою відчула себе вчора, коли весь світ здавався їй мов оновленим, не могла розповісти й про страх, що охопив її сьогодні в садку. Сказала тільки: — Я знала…

Та Поттерові це ні про що не говорило.

— А може, все-таки підеш туди? Я проведу тебе до села. Так було б краще.

— Ні.

Поттер спохмурнів, і йому, як і молодому Колтові, захотілося, щоб на його місці був хтось інший, щоб хтось звільнив його від цього обов’язку. З людьми він завжди почував себе скуто. Міг порозумітися лише з дітьми — і то не часто. Досі він бачився з Рут тільки вряди-годи, вітався й ішов собі далі.

Йому знову й знову вчувався тріск, і він бачив, як падає могутній в’яз. Потім — тиша, і він, Поттер, схилений над тілом товариша, йому, не треба було й торкатись до нього — він і так одразу все зрозумів.

Ніхто в цьому не винен. Ні він, ні Бен. Нещасливий випадок, та й годі. Безглузда, раптова смерть. Поттер стривожено спостерігав за Рут: стоїть, схилившись над плитою, — і зовсім не плаче. А чим може зарадити він?.. Отож Поттер і далі сидів біля неї мовчки.

Рут не пам’ятала, скільки людей приходило до неї того вечора.

Здавалося, їм кінця не буде. Раз у раз шанобливо стукали в двері, і перед нею з’являлося чиєсь обличчя з виразом належного суму — чоловіки, старі й молоді, місіс Райдел, Картерова дружина, Еліс Брайс. Але вони стояли десь далеко-далеко, і навіть тоді, коли маленька кімнатка наповнилася людьми вщерть, їхні слова долітали до Рут, мов з другого кінця довжелезного тунелю.

— Ходімо з нами. Тобі не слід залишатися тут. Ти сама не своя.

Негаразд сидіти самій після того, що сталося. Бен не похвалив би тебе за це.

Рут була вражена. Невже вони думають, ніби краще за неї знають, що схвалив би і чого б не схвалив Бен? Вона попросила б їх зовсім не згадувати його, коли б не знала в душі, що це не істотно, що Бен завжди буде тільки з нею. Для них він тепер недосяжний.

— Я залишуся тут. Зі мною все гаразд. Не турбуйтеся.

Вона так і не підвелася зі стільця, що стояв біля плити. Поттер давно вже пішов.

— Зі мною все гаразд.

Вона аж стомилася. Це було те саме, що намагатися переконати в чомусь глухого чи божевільного.

Еліс Брайс сиділа за столом, відвернувшись від Рут. Еліс була майже однакового зросту з Беном, мала схожі риси обличчя, але зовсім інший колір волосся, та й вдачею брат і сестра дуже різнилися.

«Горда», — завжди казали Брайси про Рут. Гордою ж була Еліс, вона завжди пишалася своєю вродою і граційністю, бо такою її виховала Дора Брайс.

«Ти досягнеш того, чого не змогла досягти я. Я не хочу, щоб ти змарнувала своє життя на чоловіка без майбутнього і застряла в цій глушині. Ні, ти можеш піти далі і ти повинна вибитися в люди».

Еліс була в глухій, по саму шию, темно-синій сукні, яка їй личила, відтінюючи волосся і ніжну білу шкіру. Всі свої вільні гроші Брайси витрачали на вбрання для Еліс.

— Іди додому, — знову озвалася Рут. — Іди додому.

Їй хотілося якомога скоріше залишитися самій — і тоді вона відчує Бена зовсім близько, поруч себе, а ці люди проганяли чоловіків образ, затуляли його від неї.

— Маму довелося покласти в ліжко. Ми мусили викликати лікаря, щоб він дав їй снотворне. Вона не змогла прийти сюди зі мною.

— То й нехай.

— Хіба тобі нема ніякого діла до нас? Тобі байдуже, що ми почуваємо? Бен був не тільки твій. Уяви собі, що відчула мати, коли їй принесли цю звістку!

Рут підвелася й пішла до кухні. Місяць уже зійшов, і його проміння освітило рожевий кварц, що так і лежав на столі, де залишив його Бен. Мабуть, цей камінь випромінював щось чудодійне, бо, подивившись на нього, Рут знову заспокоїлась і пробачила Еліс її слова, їй хотілося побути на самоті в тихій холодній кухні. Тут до неї повернулося відчуття, що Бен, хоч і мертвий, а все ж тут, поруч з нею. Вона не почувала себе ні розгубленою, ні хворою, ні переляканою. Ніщо в світі не змінилося. Час не зупинився. Вони сподівалися, що вона, Рут, ще не усвідомила страшної правди, і ось-ось не витримає, закричить знову і стане від них залежною.

— Ти якась ненормальна.

Це сказала Бенова сестра Еліс, що сиділа в суміжній кімнаті, Еліс, що й уявлення не мала, як змінилася за цей день Рут. Відтоді, як вона купила у Тефтоні уламок кварцу і, йдучи додому, побачила згори, як оновилась під сонячним промінням природа, відтоді все на світі стало для неї доладним і гармонійним, мов оцей кристал. Але цю гармонію могла бачити тільки вона, Рут.

Еліс… Треба повертатися до кімнати і знову розмовляти з нею. Не пояснювати їй, звичайно. Але спробувати бути лагідною хоча б до цієї дівчини, яка ніколи не любила й не розуміла Рут.

Ніхто з них не зможе збагнути того, що збагнула вона: раптовий виплеск світової гармонії, який вона спостерігала вранці, мусив мати кінець — і він завершився о четвертій годині смертю Бена. Рут завжди про це пам’ятатиме, хоч би що сталося, і, мабуть, тільки це й допоможе їй вижити.

Еліс пильно подивилася на Рут. — Ти що, не розумієш? Ходиш, як уві сні. Бена вбито, і його вже немає.

Руки її зненацька безсило впали на стіл.

— Я знаю.

— Ти не розумієш, ти ще не віриш у це.

— Я тобі наллю чаю. Або какао. Я купила на базарі трохи какао.

— Хіба ти…

Але тут Еліс рвучко підхопилась на ноги й озирнулася, шукаючи своє пальто. Було вже пізно, за північ. Ніхто вже більше не прийде. — Ти казала, що хочеш бути сама. Гаразд, я залишу тебе. Тобі нічого від мене не треба. Ні від мене, ні від будь-кого з нас. Ми завжди були для тебе чужими.

Рут стояла в дверях. Їй було шкода Еліс, але почувала вона себе дуже далеко від неї, десь на другому кінці світу.

Вона сказала: — Місяць уже зійшов. Тобі добре буде видно дорогу з гори, і ти спокійно дійдеш.

У каміні перекинулося поліно і дощем бризнули іскри. — Мене просили тебе спитати, куди краще привезти тіло — сюди чи на Фос-Лейн. Вирішуй сама. — Голос Еліс звучав вороже й сухо.

— Мені байдуже.

— Що?

— Твоя мати…

— Вона хоче, щоб до нас.

— То й нехай.

Бо, зрештою, вона не хотіла бачити у своєму домі труну, не хотіла бачити мертвого тіла. Їй краще відчувати поруч справжнього Бена, з яким вони жили в цьому будинку, і який і тепер невидимо присутній тут…

— Так буде краще.

Вона ледь вимовляла слова — страшенно втомилася.

— Звідти буде ближче.

Виходячи, Еліс озирнулася.

— Ти навіть не плачеш. Мабуть, тобі й не хочеться плакати.

Рут знову сіла на стілець і одразу заснула. Вогонь у каміні ще трохи жеврів, а тоді погас. Коли наступного дня, близько шостої години, прийшов Джо, кімната в сірому ранковому світлі здавалася холодною й незатишною.

Вони б ніколи не послали його сюди, він, звичайно, вирішив провідати її сам, а в таких випадках ніщо не могло спинити його. Коли Рут розплющила очі, Джо стояв за кілька кроків і стурбовано дивився на неї.

— Джо…

Вона ворухнулася й відчула, що м’язи на шиї та спині болять, а ліва рука, на яку вона сперлася, зовсім затерпла.

У кімнаті все було, як завжди, усе на своїх звичних місцях. На якусь мить це здивувало Рут, бо вона чекала, що все тепер зміниться.

— Джо! — з радістю озвалася вона ще раз. Тільки його вона й хотіла бачити тепер біля себе. Коли дивилася на нього, їй ставало легше на душі, адже він ніколи не умовлятиме її робити щось неприємне для неї, йому нічого не треба пояснювати.

— Ти не лягала в ліжко.

— Але я поспала. Я не сподівалася, що засну… Несила було піднятись нагору, я так стомилася.

Їй пригадалося, якою стомленою вона себе почувала. Навіть думати не могла і сама не усвідомлювала, що робить.

— Тобі було незручно.

— То байдуже.

Якусь хвилину обоє мовчали, дивлячись одне на одне. Але не тому, що хтось із них був наляканий чи збентежений. Просто не було потреби говорити.

Джо вийшов у кухню, і вона чула, як він відкриває плиту і вигрібає холодний попіл. Потім він приніс знадвору вугілля, налив у чайник води.

— А тим часом я погодую курей, — почула Рут його голос.