Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 4)

Того вечора Бен не шукав собі роботи ні в домі, ні в садку.

Повечерявши, він узявся за газету, яку Рут привезла з міста, а потім за книжку, про дзвони — її дав їм почитати аптекар Томкін.

Ще кілька років тому, до одруження з Рут, Бенові запропонували стати дзвонарем — зайняти місце старого Рідока. Спочатку Бен вагався, адже це було щось зовсім нове для нього. Та всі були переконані, що він справиться. «Ти спокійної вдачі, — говорив Томкін, — руки у тебе дужі, ти молодий і сильний, а благовісти ти слухав змалечку, і я певен, ти зумієш». Старші чоловіки вчилися на слух, довгі роки працюючи разом і спостерігаючи за всіма рухами напарника, але сам Томкін опанував це мистецтво за книжкою і сподівався, що й Бен навчиться в той самий спосіб.

Бен читав десь із годину, а Рут дивилась на нього і почувала себе дуже щасливою — щось подібне відчувала вона й тоді, коли поверталась додому.

У кімнаті стало прохолодно, і Бен розпалив вогонь, укинувши до каміна кілька каштанових поліняк.

— Це ще не весна, не забувай. Та вона йому не повірила. Не повірила вона йому й наступного ранку, коли він стояв і допивав свій чай, а світанок сірим привидом сунув через луку й сад.

— Мороз, — мовив Бен і показав рукою на пагінці — вони тьмяно поблискували. Чай парував йому в обличчя.

А коли він виходив, небо було вже малинове, і сонне виглянуло з-за обрію.

— Уже весна, — сказала вона, — ось побачиш.

Бен похитав головою, засміявся, а коли відчинив двері, то в кімнату ринуло повітря — холодне і гостре, мов скло. Вона дивилася, як він неквапливо іде — на лівому плечі торбина зі сніданком, — і знову радість зашумувала в ній, як вино. Вона відчувала, що може зробити усе що завгодно.

Покраяла останню, вже зачерствілу хлібину, нарізала трохи бекону, потім набрала у відро зерна й пішла годувати птаство — спочатку синиць та дроздів, а тоді курей. Був останній день лютого. Завтра вже березень. «Весна», — подумала вона.

Тихенько заревів за тином Валаам, а на кущах глоду, на яблуневих гілках сиділи зграї пташок — і щебетали, щебетали.

Коли сонце підбилося вище, знову потепліло, паморозь розтанула, і на травичці заблищали краплі води.

Рут поралася в кухні. Відчинивши навстіж двері, вона прала, пекла хліб і раз у раз відривалася від роботи й дивилася на довгохвостих синиць, що шугали то вниз, то вгору, наче циркачі на канаті. Звичайний собі день. Було тихо і спокійно, як завжди.

Картер прийшов по помиї раніше, ніж звичайно, і сказав, що свяшеникова дружина народила ще одну доньку. Рут любила Картера за те, що той розповідав їй новини і ніколи не пліткував, не лихословив. Він сповіщав про народження або смерть, про пошесть на худобу, про те, яка зараз погода за горами. Але нічого від себе, ніяких вигадок або напівправди. Люди довіряли Картерові.

Сонце в синьому небі піднімалось усе вище.

Десь близько четвертої Рут узяла кошик з білизною, прищепки й пішла до натягненої між двома яблунями шворки. Ось тоді це й сталося. Вона взяла сорочку і стгруснула її, аж раптом її наче вдарило 6 обличчя, але відчула вона не біль, а моторошний жах. Небо, здавалося, почорніло. В голові у неї запаморочилось, руки затремтіли, і вона впустила мокру сорочку на траву. Серце мало не вискакувало з грудей.

Ніколи в житті не зазнавала Рут подібного відчуття. Може, вона захворіла? Що її так злякало — адже навколо все тихо й спокійно? Вона простягла руку й ухопилася за стовбур дерева. Мала таке відчуття, що коли ступить хоч крок, то не тільки вона, а й весь світ розпадеться на друзки. Рут тремтіла, їй було холодно, уся кров, здавалося, прилинула до голови.

Вона не знала, скільки часу простояла коло того дерева, але зрештою відірвала руку від стовбура і повільно побрела назад до будинку, забувши і про сорочку на траві, і про кошик. Хотіла була налити собі води, але чашка випала з її тремтячої руки додолу й розбилася. Вона дивилась на скалки, що розсипалися по червоному лінолеуму підлоги, і їй захотілося втекти, сховатися в шафі або за стільцем, сховатися від самої себе, як у дитинстві, коли вона тікала від грози. Їй страшно було навіть поглянути на садок, а там же нічогісінько не змінилося — так само стояли осяяні сонцем дерева, щебетали пташки, віслюк, як і раніше, поскубував траву на луці, а кури щось клювали й греблися.

О, ще ж це з нею таке, що сталося?

Від грудей відлягло, і дихати стало легше, але вона тільки й спромоглася, що дійти до стільця в сусідній кімнаті. Сіла на самий краєчок, і нерви її та м’язи напружилися до краю. Вона помацала собі пульс — він був нерівний, наче цокання зіпсованого годинника. Страх не полишав її — здавалося, ним просякло усе повітря.

Сутеніло, небо за вікнами стало непрозорим. Треба щось робити, опанувати себе й піти до кухні приготувати вечерю. Але на думку, що треба підвестися, страх знову підступив їй до горла, наче нудота. Якщо це хвороба, то чому в неї нічого не болить? Атож, вона не відчувала болю, а лише гнітючий страх. І була певна: сталося щось жахливе.

Рут побачила Девіда Колта, наймолодшого з лісорубів, що працювали на Райдела. Цей білявий хлопець, невисокий і тендітний як на таку роботу, обперся на їхню хвіртку, щоб перевести дух — мабуть, біг усю дорогу. Рут побачила його обличчя, і все зрозуміла.

Він обійшов будинок, прямуючи до чорного ходу і здригнувся, побачивши, що вона вже там, дивиться на нього й очікує. Підняв руку і витер з верхньої губи піт.

— Де він? — спитала Рут.

— Він…

— Де він? Що з ним сталося? Його поранило?.. Я знаю, його поранило…

Не опускаючи руки, Девід Колт промимрив кілька слів. Він затинався — здавалося, йому бракує повітря.

— Мене там не було… Я був… Це сталося в западині, а я працював вище, на схилі гори. Поттер… з ним був лише Поттер. Мене там не було.

Він мав таке відчуття, ніби язик його розпух і не вміщався в роті.

— Де він?

— Вони… вони винесли його на дорогу… приїхав лікар… вони…

Він рвучко відвернувся і в розпачі подумав: «Я не знаю, що мені робити, я не можу їй цього розповісти. О господи, і чому вони не послали когось іншого!» Було вже зовсім темно і холодно.

Рут гнівно закричала на нього, їй хотілося схопити його за барки і трусонути, щоб він скоріше розповів їй усе.

— Упало дерево і…..

— То його відвезли до лікарні? Вони забрали його? І куди повезли? Що вони йому роблять?

Треба негайно бігти до Бена, — це все, що могла придумати Рут.

Вона не хоче, щоб до нього доторкався хтось інший.

— Дерево вбило його. Він мертвий.

Напруження миттю спало, і Рут не промовила більш ні слова. Вона одразу все зрозуміла — адже знала про це й раніше, відчула лихо, як тільки воно сталося.

— Упало дерево… Вони…

Потім прийшов Поттер і ще якийсь чоловік, і Рут помітила вираз полегкості на блідому, як крейда, обличчі Девіда Колта. Їй здалося, що до неї наближаються широченними кроками два велетні з довжелезними руками, височенні, мов гори. Поттер зупинився в нерішучості, потім відсторонив Колта і взяв Рут за руку, щоб відвести її в дім. Вона відсахнулася від нього, мов ошпарена. Поттер розкрив рота і заговорив, а інші стояли поряд, біля дверей, і мовчки слухали. Ось тоді вона й затулила руками вуха, закричала, що нічого не хоче слухати. Вона знає все, що їй треба знати: Бен помер. І не треба їй розказувати, як це сталося. Вона кричала й кричала, ніби сподівалася в цей спосіб заглушити неймовірну звістку, прогнати з-перед очей оті примари.

Поттер замовк. Провів її в другу кімнату, посадив на стілець, засвітив лампу і стояв поряд, аж поки вона перестала кричати. Хтось приніс їй склянку води. Вона відштовхнула її.

— Ви йдіть звідси, — сказав Поттер, — а я відведу її до Брайсів. Їй там буде краще, та й лікар, туди прийде.

— Ні!

Усі інші вийшли з кімнати.

— Я залишуся тут.

— Там тобі буде краще. Тебе не можна зараз лишати саму.

— Ні, ні, не хочу…

Поттер зітхнув. — Зі мною все гаразд. Бен помер, я знаю. І знаю, коли це сталося. Знаю. Зі мною все гаразд.

— Ти не повинна сидіти сама як палець.

— Хтось пішов їх сповістити? На Фос-Лейн?

— Атож.

— Залиште мене саму.

— Я не можу, розумієш — не можу!

Якусь мить Рут дивилась на Поттера. Вона майже нічого про нього не знала, хоч Бен і працював із ним п’ять, а то й більше років. Поттер жив самотою, по той бік вигону, завжди там жив.

— Я не хочу туди йти. Не хочу бути з ними.

Вона відчувала, що він теж у розпачі, що і його глибоко вразила Беиова смерть, і він не знає, як їй допомогти, що сказати І як повестися; він не міг примусити її піти з ним і боявся залишити саму.

Вона підвелася й пішла до кухні приготувати чай. Була цілком спокійна. Тільки б вони не намагалися розповісти їй щось іще. Тепер, коли вона знала, що Бен мертвий, їй уже не хотілося бути біля нього.

Хоч би де лежало його тіло, воно вже йому не належить. Її Бен десь тут, зовсім поруч… Якщо вона простягне руку, то доторкнеться до нього, якщо заговорить — він почує її. Весь дім був сповнений ним. Її Беном.

Вони пили чай. Вогонь яскраво палахкотів і відкидав червонястий відблиск на Поттерове обличчя та його дужі руки, що тримали кухоль.

Можливо, він ще посидить з нею. Нараз їй захотілося, щоб він лишився.

Вона озвалася: — Зовсім ніби весна. Я так сказала вранці… а він засміявся. Був мороз, коли Бен виходив, але потім потепліло, правда ж? Наче й справді настала весна.