Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 23)

— Ви були чуйний до мене, — нарешті спромоглася вона сказати. — Того дня… того вечора. Я нічого не могла зрозуміти тоді, але це запам’ятала.

— Я тривожився за вас… Не бачив біля дому нікого, крім хлопця… Проходив повз ваш будинок і дивився, чи світиться…

Рут поставила кухоль із сидром. Тіні, мов щупальця, потяглися через кімнату, та все одно було добре видно сиве волосся, білу сорочку і сухорляві пальці Потгера.

— Розкажіть мені все. Тепер я хочу знати, як це сталося.

— А ви готові вислухати?

— Мені треба знати все, про що не можу здогадатися, чого раніше не хотіла б ні від кого почути. Тепер мені треба знати.

— Гаразд.

Та він ще довго мовчав, і Рут вдивлялася в його обличчя. Мабуть, він намагався проникнути поглядом у минуле, в той день, що так змінив його. Собака лежав непорушно, мов камінь.

— Той день був погожий, сонячний. Пам’ятаю, я прокинувся, випустив собаку і подумав: сьогодні буде гарна погода.

«Атож, — подумала Рут, — то був гарний день — здавалося, що вже настала весна».

— Ми працювали на косогорі, розчищали чагарник. Я був з Беном весь ранок, а молодий Колт — трохи вище, сам по собі. Звичайний день, як і будь-який інший.

— Бен розмовляв з вами? Що саме він говорив?

— Не дуже. Він ніколи багато не говорив.

— Іноді він казав… щось дуже дивне, знаєте.

— Знаю. А того дня… Бувало, він за годину і слова не мовить, а потім скаже щось таке, чого не можна забути. І все зауважував, усе помічав, що діється довкола.

— То що ж він сказав того дня?

— Він сказав: «Яке гарне життя. Яке гарне у мене життя».

Поттер нахилився і схвильовано погладив собаку. Рут не вимовила ні слова.

— Потім я відстав і працював вище, а він спустився в саму западину. Я сказав, щоб він подивився і позначив, які дерева можна пустити на зруб. Райделові треба було зрубати кілька великих дерев, він мав замовлення на тонну колод. Але, крім цього, нам лишалося ще багато роботи по розчистці лісу. Пригадую, було жарко. А надто на сонці. Вже не пам’ятаю, про що я думав. Ні про що, мабуть, ні про що особливе. Просто радів собі, бо я з тих людей, які роблять свою роботу з радістю. А тут ще й гарна погода.

Він похитав головою.

— Я не почув тоді жодного звуку — нічого, ніякої перестороги. Я здогадався б, якби щось почув, та й він також. Коли працюєш у лісі, то швидко навчаєшся розуміти, що означає той чи той звук, і можеш за кілька місяців наперед визначити, що дерево згнило і скоро впаде. Це й видно. Коли в’яз трухлявіє, то ворони не мостять на ньому гнізд. Знаєте той ряд в’язів на краю вигону — на самих вершечках там завжди гніздились ворони? І ось кілька років тому два дерева лишилися без гнізд. Два дерева, що стояли якраз посередині. Бен помітив це, і вони справді виявилися трухлявими. І ми їх зрубали. Ворони знають, щось їм підказує. А те дерево — ми обидва його прогледіли. Я повинен був його помітити. Хоч Райдел і каже, що це навряд чи було можливо. Але ж я стільки працював у лісі, я повинен був помітити. Якби придивився уважмо, то зрозумів би.

— Але чому воно впало саме тоді? Чому?

— Коріння розгалузилося неглибоко. Коли рубаєш або пиляєш таке дерево, воно все тремтить. А кілька тижнів тому була буря, і дерево уже ледь трималося, бо давно струхлявіло. Я ніколи не знатиму напевне, що ж там сталося. Почув удари сокири — у кожного лісоруба свій ритм, ви знаєте. І раптом — якийсь дивний звук, та я не встиг і подумати, звідки він, бо повалилося небо. Уявіть собі лишень, як падає величезне дерево і трощить усе довкола.

Він утер піт з чола одним пальцем, і Рут зрозуміла, що він досі чує той гуркіт, і сама почула його разом з ним. Вона знала, з яким гуркотом і тріском падає дерево.

— Ось як це було, і я не міг з місця зрушити, так ніби придушило мене, мої ноги… Я не знаю, скільки часу минуло — може, й багато. Він не закричав, не покликав на допомогу, бо я почув би. Було зовсім тихо. Я стояв на сонці, мов громом прибитий, і не міг змусити себе спуститися вниз, подивитися — і так знав, що це сталося. Відчував, що він мертвий. Знав напевне.

Поттер безпорадно розвів руками — як їй це пояснити? Та вона зрозуміла, бо и сама відчула, коли це сталося, хоч була далеко звідти, в своєму садку.

— Зрештою, я побіг туди й побачив… побачив дерево — те місце, де воно зламалося. Стовбур протрухлявів усередині, хоч кора й здавалася здоровою. Я повинен був помітити це ще за кілька місяців до нещастя.

— Ні, — озвалася Рут. — Не могли.

Та він, мабуть, не почув.

— Там утворилася ціла галявина, — сказав Поттер. — І так було тепло — наче вже настало літо.

Він замовк. Собака потягнувся й випростав лапи.

— Розказуйте, — попросила Рут, — ви повинні все мені розказати.

— Бен лежав під деревом, воно придушило йому спину, трохи нижче плечей… Лежав він обличчям до землі, розкинувши руки. Я й не доторкнувся до нього… Не було потреби…

— Про що ви подумали? Коли побачили все це?..

— Я подумав…

Як їй це поясниш? Він і сам не міг уявити зараз собі ту раптову тишу, яка зависла над лісом — ніби все навколо перейнялося відчуттям цієї смерті.

— Потім ми стягли з нього дерево, не пам’ятаю вже як. Молодий Колт теж почув і прибіг, і вдвох ми відтягли дерево вбік. Та хлопцю стало погано—він ще молодий і ніколи такого не бачив… Я став навколішки і перевернув Бена… Поклав на спину. Я знав, що все скінчено, та однаково треба було подивитися та й по допомогу послати. Про всяк випадок. Хоча я знав напевне…

— Що…— почала Рут і затнулася. Спробувала ковтнути сидру, та руки тремтіли, і вона поставила кухоль. — Розкажіть мені, чи дуже його покалічило. Розкажіть усе…

— Воно роздушило йому груди, потрощило ребра…

— А голову? А обличчя?

— Ні, ні, тільки трохи подряпало. Він упав на листя. Кілька подряпин на чолі — от і все. Очі були розплющені, і я закрив їх йому. Ні, лише груди були наче… наче…— Він стиснув пальці в кулаки. — І текла кров — просочилася крізь сорочку, крізь джемпер. Але обличчя не зачепило. Зовсім.

Рут заплющила очі й уявила, як Бен лежить там з потрощеними грудьми. «Але обличчя не зачепило, — подумала вона. — І руки та ноги лишилися цілі».

— Я послав Колта… туди, до дороги. Там десь працював Дент, ставив огорожу… А потім вони зустріли Картера… І пішли по лікаря… по людей.

— А ви лишилися?

— Я сів біля нього. Просто сидів на землі. Ми були сам на сам. Це таке… В житті не відчував нічого подібного. Ніколи я ще не зустрічався зі смертю, не бачив, як вона приходить і забирає людину. Мерців бачив. Але такого ще не відчував.

— А чого саме? Чого?

— Істини, — повільно відказав Поттер. — А після цього я вже знав, що воно таке—істина, зрозумів це, коли сидів поруч із ним. Коли доторкнувся до нього. То була смерть і… і водночас життя. Я певен цього. І ніколи не засумніваюсь. Мені це підказував і внутрішній голос, і все навколо. І Бен також. Просто сталася зміна… велика зміна…

Поттер неспокійно засовався на стільці. Собака загарчав уві сні.

— Я не можу розповісти, що я тоді відчував. Так, щоб ви зрозуміли.

— Ні, я добре вас розумію. Відтоді я багато передумала всього — сьогодні одне, завтра інше… То вірила собі, то не вірила… Але того дня я відчула те саме, що й ви…

І розповіла Поттерові про все, з усіма подробицями. І як поверталася напередодні з Тефтона, і як тоді змінився світ, і про рожевий кварц, і як гарно було їй увечері з Беном, і як раптово відчула в садку, що сталося лихо.

— Я зрозуміла, — сказала вона.

У кімнаті стало зовсім темно.

— А куди вони його понесли? Хто його ніс? Хто оглянув?..

— Лікар — доктор Люїс із Тефтона. Потім я і Картер підняли його, винесли до дороги й поклали на воза. От і все. Більше нам не було чого там робити.

— А потім усі почули про це, всі дізналися — і Брайси, і все село… Але я знала про це найперша, відчула в ту саму хвилину. Як це могло статися?

— Таке буває. Між двома близькими людьми.

— Я не бачила його… після смерті, — сказала Рут. — Вони всі підходили, коли він лежав удома, й розглядали його. А я не пішла. Я боялася. Не хотіла бачити, що з ним сталося. А тепер хотіла б.

— Але у вас є що згадувати. Правда ж, Рут?

— Якби я його побачила… То обличчя було не ушкоджене?

— Я розповів вам правду… Ви маєте право знати її — от я й розповів…

— Я не хочу, щоб ви щадили мої почуття.

— А я й не щадив.

— Справді?—І вона подивилась на Поттера. — А тепер…

Їй здалося, що кімната цілком змінилася, бо нарешті вона знає правду, ділить її з Поттером і знає також, що відчув того дня він. Ніби протяглася між ними тонесенька ниточка, яка ніколи не обірветься. Поттер… Він зберіг для неї всі ці подробиці, щоб розповісти їй, коли вона буде здатна їх вислухати.