Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 22)

«Нічого я не знаю».

Та, може, це було й на краще.

В рожево-червоних променях надвечірнього сонця прямо перед нею показався дах Поттерового будиночка. Як на самотнього чоловіка, то був дуже охайний будиночок, з газоном, з акуратно підстриженим живоплотом, з недавно пофарбованими ворітьми й дверима. Невже він сам собі й готує, і пере білизну, невже в нього немає ні друзів, ні товаришів? їй цікаво було, чи почуває він себе самотнім, чи читає книжки, чи думає… А може, просто працює в лісі, потім приходить додому, робить щось у садку, прогулює собаку і вкладається спати.

Рут спинилася, майже сховавшись у папороті. Що вона йому скаже, Поттерові? І раптом їй пригадалися батько й Елен, у пам’яті спливла картина, як вони знімають з дерева груші, і Рут збагнула, як давно їх не бачила, як мало знає про теперішнє їхнє життя і як змінилася вона сама. Після Бенової смерті вони писали їй, умовляли повернутись додому, пропонували приїхати до неї, та вона нічого цього не хотіла, вона вже якось сама дасть собі раду. Та, по правді кажучи, вона просто боялася, що її знову затягне старе життя, що дні, прожиті з Беном, помалу забуватимуться, і кінець кінцем стане здаватися, що його ніколи й не було. Вона відділилася, стала жити окремо, отже, нехай обходяться без неї. Батько знову одружився, у нього є Елен, тож нащо йому тепер вона, Рут?

Рут почула, як раз у раз устромляється в землю лопата. Отже, Поттер удома, в садку. Зараз вона зайде до нього. Над живоплотом струміла вгору тонесенька цівка диму, і коли Рут підійшла ближче і вдихнула його запах, то знову несподівано перенеслася в минуле, пригадала один з вечорів тогорічної осені. Бен тоді розпалив багаття і був весь у попелі — обличчя, волосся, руки. «От саме такі дрібниці, як оте багаття, — думалось Рут, — от їх і найтяжче забути». Бо їй бракувало тепер не палких запевнень у коханні, не благородних вчинків і високих слів, а звичайного повсякдення — обідів, роботи, сну, розмов про се-те, шарудіння його ходи, запаху мокрих черевиків на сходах. Ніщо не замінить цього, ніщо, навіть якби вона жила вічно. Вона жадала не пристрасті, не плотського кохання, не дітей — їй хотілося значно меншого і водночас значно більшого.

Вона взялася за клямку хвіртки. Справді, фарба ще свіжа, яскрава, вона не встигла вигоріти й облущитися на сонці.

Рут ще могла повернутися й піти звідси, поки він не помітив її. Навіщо .вона прийшла сюди? Було тепло, вигін купався в променях сонця. Розмірено скрипіла лопата, і чувся запах горілого дерева. Рут штовхнула хвіртку і, повільно обминувши будинок, побачила в садку зігнуту спину Поттера. Як же вона занедбала свій садок, дала йому здичавіти — а ось тут усе квітне, усе плодоносить, живопліт акуратно підстрижений, соняшники високі; кущі осінніх маргариток підв’язані, а бадилля городини — соковите, густе, щойно полите. Все буяло, все було дбайливо доглянуте. Саме так хазяйнував би Бен, якби йому судилося прожити ще хоч рік. Вона навіть не потурбувалась поцікавитися, що там зробив у її садку Джо.

Поттер на хвильку випростався, спершись ногою на лопату, і перепочивав — невисокий, майже зовсім сивий, а йому ж нема й п’ятдесяти.

Ось тепер їй треба повернутися й піти. Або озватися, якось подолати відстань, що розділяє їх, адже Поттер був на другому кінці садка. Та ноги не рухалися. Крізь шпарину в живоплоті вона бачила верхівки буків. Піт стікав у неї по шиї, виступив на верхній губі. У Поттера сорочка теж потемніла від поту і подекуди прилипла до спини. Піт від страху і піт від праці. Але чого вона так боїться?

Рут стояла й мовчала. Та ось із дому вибіг собака Тіл і загавкав. Поттер озирнувся. Він помітив її, гукнув собаку до себе. Вони дивились одне на одного і довго ще не рухалися з місця, не заводили розмови. Обоє очікували, думали, згадували і просто не знали, з чого почати.

Собака слухняно сів, та все ще тихо скавулів і здригався. Рут простягла руку й гукнула собаку — це був привід порушити мовчанку, тоді . й Поттер щось пробурмотів. І раптом, якось несподівано, собака заспокоївся, підбіг до Рут і тицьнувся в неї носом, а вона погладила його по голові. А через хвилину він уже біг назад, до хазяїна. Рут повільно пішла за ним.

— Рут Брайс, — Поттер запитливо подивився їй у обличчя, і знову опустив очі на лопату, наполовину вгороджену в пухку землю. — Рут Брайс.

— Я… я хотіла прийти. Ще раніше. Я справді хотіла прийти…

Поттер ствердно кивнув головою. Його обличчя було ніби сплющене якимсь тягарем, що тиснув зверху на голову, глибокі й тоненькі зморшки борознили чоло, мов позначки на географічній карті.

— У вас гарний садок, — мовила Рут і відчула себе ніяково. Але треба ж якось почати…

— Еге ж. — Він зняв ногу з лопати. — Еге ж, непоганий.

— Ми… Я в своєму нічого не робила. Там усього багато — і городини, і квітів, і дерев, та я навіть не знаю, як їх доглядати. Все занедбане. Нічого я не робила…

— Мені слід було б зайти, та я не зважувався.

— Ні, не треба було.

— Але ж ви потребуєте допомоги, є ж і важка робота, ось хоч би й копати.

— Дещо зробив Джо — він посадив боби. Він робив усе, що міг.

— Знаю.

— Та цього не досить. Я не повинна була занедбувати свій сад і город.

— Ще є час виправити це.

— Атож.

— Ось побачите, у вас на все потім знайдеться час.

— А яблуні — я просто не знаю, що з ними робити — вони не родять. Хіба що кілька яблук на все дерево. Вони вже старі. Бен збирався їх вирубати.

— За ними просто не доглядали. Багато років.

Собака Тіл сидів біля самих ніг Рут, і вона знов нахилилася погладити його чорну шерсть. «А чи не завести й мені собаку?» — подумала вона. Хоч якесь буде товариство. Але ж у неї є віслюк Валаам, є кури, а вона зовсім про них не дбає, від самої весни — тільки й того, що дає їсти, пити. Хіба може вона взяти ще й собаку?

— У нас гість, — пояснив Тілові Поттер. — Ти зрозумів? У нас гість.

Собака завиляв хвостом.

— Розкажіть мені все, — швидко мовила Рут, боячись, що їй не стане хоробрості, і вона, вибачившись, утече. — Я… я хочу знати, як помер Бен. Давно хотіла вас розпитати, та досі не могла. Розкажіть мені все-все.

— Атож, вам треба це знати. Я розкажу.

Середина багаття провалилася, гілля зсунулося, бризнувши дощем іскор.

— Дуже люблю розкладати багаття, — сказав Поттер. — І взимку люблю сидіти біля вогню — це дає мені справжню втіху.

— У вас тут так багато квітів — і стільки різних. А це що? Я такого ніколи й не бачила.

— Це трави, — сказав Поттер. — Міс Фрай, напевне, зналася на них. 1 мало які квіти так гарно пахнуть. Я й вирощую їх задля пахощів, та й дивитися на них любо.

Рут пройшлася по саду, розглядаючи духмяні зелені трави, майоран, сріблясто-сірий чебрець і високі пагони кропу. Зірвала листочок м’яти й потерла його між пальцями — він був сухий і ворсистий, аж поки сік виступив.

— Я дам вам усе, що хочете, — сказав Поттер. — Насіння, саджанці, щепи. Доглядати їх неважко— аби прийнялися.

Та Рут стомлено відвернулася. Не могла зараз думати ні про що інше, крім наступної розмови з Поттером. Про що вона розпитуватиме, що почує? Так ніби сиділа на березі річки, через яку їй конче треба було переправитись.

— Ходімо краще в дім, — сказав Поттер.

Там теж було охайно, усе сяяло чистотою, усе на своєму місці. В каміні лежали акуратно складені сухі поліняки. Поттер пішов помити руки, а Рут сіла у велике важке крісло, справжнє чоловіче крісло. Усі меблі у кімнаті були старі й потемнілі. «Що він робить вечорами і чому не одружився?» — подумала Рут.

За вікном темніло захмарене небо. Напевне, йому добре самому, і він не зважає на тишу в домі, задовольняється товариством свого собаки.

Ось він зайшов — вишарував руки так, аж вони пашіли. На них помітні були білі, як сіль, волосинки.

— Я наллю вам сидру.

Рут відчувала, що він збентежений, — мабуть, не звик приймати гостей, а хотів, щоб вона почувала себе як удома.

— А може, хочете чаю?

— Ні, краще сидру.

— Він у мене добрий, прозорий. Минулий рік був урожайний на яблука.

Рут узяла кухоль, наповнений трунком медового кольору, — кухоль приємно холодив руку.

— У мене часто пересихає в горлі, бо цілий день працюєш у лісі, а потім копаєш, та ще й дим від багаття.

— Сьогодні душно.

— Еге ж. Літо цього року сухе.

— Щодня спека, усе вигоріло довкола. Я втомлююся від сонця — воно таке сліпуче, аж очі ріже.

Поттер ствердно кивнув і сів у крісло, навпроти неї, а собака вмостився на килимку. Сидр був дуже приємний на смак. Поттер поклав руки на коліна й опустив очі додолу, а Рут пригадалося, як він прийшов до неї того вечора, коли загинув Бен, як розгубився, бачачи її горе, і нічого не міг ні сказати, ні зробити. Вона подумала, що треба зараз вибачитися перед ним або подякувати, та не могла. Просто мовчки пила сидр, вдихаючи запах яблук.

— Я збирався зайти до вас, — сказав Поттер, — не раз думав про це. Мені не хотілося б, щоб ви думали, ніби я забув про вас. Я не раз проходив із собакою повз ваш дім.

— Справді?

— Розмовляв із хлопцем і питав, чи можу чимось допомогти.

— А чим ви допомогли б?

— Ви тільки не думайте, що я забув. Від того дня, як це сталося, воно щодня в мене перед очима.

Рут дивилася на Поттера і знову відчула сором. Ось іще одна людина, про яку вона забула, а він же знав Бена все його життя, товаришував з ним, любив його. Чи ж легко було йому пережити це? Адже він останній, хто бачив Бена живого, і перший, хто побачив його мертвого. І, мабуть, ще й відчував себе винним, хоча то й був лише нещасливий випадок. Їй давно треба було зайти до нього, поговорити з ним. А вона сприйняла Бенову смерть тільки як особисту втрату і навіть не припускала, що й інші можуть страждати; і як же вона помилялась, адже ніхто на світі не живе тільки для себе.