Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 99)
— Підійдуть! — пробурмотів під носа маг. За його наказом святі зіскочили зі стін. Рухалися вони ривками, неначе маріонетки, але навіть із тим вирізнялися певною легкістю й граціозністю. Вони побрели між рядів поранених до криниці в дворі, понабирали цебра води і понесли їх у вогонь. Усе йшло добре, поки двоє з них (вірогідно, святий Петро і святий Ієронім) самі не зайнялися і не згоріли вщент. Вони були зладнані тільки з фарби й магії, тож їх просто спопелило. Стрейндж саме намагався придумати, як це поправити, коли осколок французького фугасу зачепив край тареля й відкинув його кроків на п’ятдесят праворуч. Поки маг вернув його, погнутий, назад, трохи полагодив великі щербини й повернувся до діла, решту розписних святих поглинув огонь. Горіли поранені й коні. Малюнків на стінах більше не лишилося. Мало не ридаючи, Стрейндж проклинав невідомого майстра за кепську роботу.
Що ще можна було вдіяти? Що ще він знав? Стрейндж ламав голову. Давним-давно Джон Ускґласс інколи призначав круків відстоювати свою честь: птахи гуртувалися так близько, що з’являвся чорний, ощирений, текучий немов вода гігант, спроможний легко виконати будь-яке завдання. Інколи Ускґласс творив собі помічників із ґрунту.
Стрейндж вичаклував картинку криниці в Уґумоні. Змусив воду в ній забити фонтанчиком, і перш ніж той устиг розлитися навсібіч, створив із нього неоковирну подобу чоловіка. Далі він наказав цьому водянику поквапитися до вогню і впасти на нього. Таким чином вдалося успішно загасити одне стійло в стайні й порятувати трьох чоловіків. Стрейндж робив нових так швидко, як міг, але вода погано тримається певної форми. За годину роботи маг утомився, голова йому йшла обертом, а руки невтримно дрижали.
А між четвертою й п’ятою годиною сталося дещо геть несподіване. Стрейндж підвів погляд і побачив, як наближається блискуча лава французької кавалерії. Шерега в п’ятсот душ по фронту і дванадцять — завглибшки, але стояла така канонада, що всі звуки тонули в її гуркоті. Тому французи наближалися в повній тиші. «Ну, вони же не можуть не розуміти, — подумав Стрейндж, — що Веллінґтонова піхота незламна. Їх порубають на шматки». За ним інфантерія якраз шикувалася в каре; дехто з солдатів гукав до Стрейнджа, щоб той заховався всередині котроїсь із цих «коробок». Порада видавалася годящою, тож маг її послухав.
У відносній безпеці за лавою свого каре Стрейндж спостерігав за наближенням кавалерії: блищали панцирі й оздоблені плюмажами шоломи кірасирів, лопотіли червоно-білі вимпели на піках уланів. Здавалося, ці кіннотники не належали нашій нудній епосі, їхня слава — то відгомін сивої давнини, але Стрейндж надумав протиставити їй інші стародавні звершення. Його уяву пекли образи слуг Джона Ускґласса, слуг, зібраних із круків, слуг, зліплених із ґрунту. Раптом земля під копитами французьких вершників почала булькотіти і надиматися. Її складки перетворилися на велетенські руки, що, потягнувшись угору, хапали людей і коней. Тих, кому не вдалося утриматись верхи, затоптували їхні ж товариші. Решта наразилася на мушкетний вогонь піхоти союзників. Стрейндж байдуже спостерігав за подіями.
Коли атаку французів відбили, він повернувся до свого срібного тареля.
— Ви маг? — раптом хтось озвався до нього.
Стрейндж миттєво крутнувся й здивовано побачив низького, круглого, м’якотілого на вигляд чоловічка в цивільному, що стояв перед ним й усміхався.
— Хто ви такий, на Бога? — різко відповів Стрейндж.
— Мене звуть Пінк, — пояснив він. — Я негоціант і представляю бірмінґемську компанію «Неперевершені ґудзики Велбека». В мене для вас повідомлення від герцога.
Забрьоханий, втомлений як ніколи в житті, Стрейндж не одразу зрозумів, що від нього хочуть.
— Де ж усі його ад’ютанти?
— Каже, загинули.
— Що? Гедлі-Брайт загинув? А полковник Кеннінґ?
— На жаль, — усміхнувся м-р Пінк, — я не володію точними відомостями. Тільки вчора приїхав з Антверпена подивитися на битву, а щойно побачив герцога, то одразу представився і розповів про видатні якості «Неперевершених ґудзиків Велбека». Герцог попросив мене про одну ласку: повідомити вас, що прусська армія вже на підступах, її бачили біля Паризького лісу. Проте, за словами його світлості, їм до чортиків бракує часу… — Тут м-р Пінк усміхнувся й кліпнув очима, почувши зі своїх вуст такий солдафонський вислів. — …до чортиків бракує часу, щоби бабратися в болоті вузеньких стежинок. Відтак чи не були би ви такі ласкаві прокласти їм дорогу від лісу аж на поле бою?
— Звісно, — відповів Стрейндж, обтираючи грязюку з обличчя.
— Я перекажу його світлості. — Помовчавши трохи, чоловічок замислено запитав: — Як ви гадаєте, герцог не відмовиться замовити у нас трохи ґудзиків?
— Не бачу причин йому відмовлятись. Він їх любить не менше від інших людей.
— Тоді, знаєте, ми могли би вказувати в рекламі: «Постачальники ґудзиків його світлості герцога Веллінґтона», — засяяв од радощів м-р Пінк. — Мені час бігти!
— Так-так. Біжіть.
Стрейндж проклав дорогу пруссакам, але пізніше був певен, що м-р Пінк із «Неперевершених ґудзиків Велбека» йому лише наснився[268].
Події немовби повторювалися. Знову й знову атакувала французька кавалерія, і Стрейндж ховався за лавами каре. Знову смертоносні хвилі кіннотників бушували під сторонами «коробок». Знову Стрейндж викликав жахливі руки із землі, і вони стягували вершників додолу. А коли кавалерія відступила, почалася нова канонада; він вернувся до свого срібного тареля, робив водяних чоловічків, які гасили пожежу в нещасному розбитому Уґумоні та напували поранених. Усе повторювалося знову й знов. Битві кінця-краю не було видно. Маг уже почав був думати, що так було завжди.
«Ну, мусять же колись скінчитися запаси мушкетних куль і гарматних ядер, — думалося йому. — І що ми тоді робитимем? Візьмемося за шаблі та багнети? А якщо ми всі загинемо, геть усі, хто тоді скаже, що переміг?»
Дим розвіявся, відкриваючи застиглі картини якогось театру привидів: на фермі під назвою Ля-Е-Сент французи, спинаючись трупами своїх співвітчизників, штурмували мур, який обороняли німці.
Одного разу під час чергового наскоку французів Стрейндж не встиг заховатися в каре. Несподівано перед ним виріс велетенський французький кірасир на такому ж велетенському коні. І найперше, про що замислився Стрейндж, було, чи знає нападник, хто перед ним. (Йому розповідали, що вся французька армія як один ненавидить англійського мага з живим романським запалом.) Другою думкою був спогад про те, що пістолі він лишив усередині каре.
Кірасир заніс шаблю. Не замислюючись, Стрейндж пробурмотів закляття «Animam evocare»[269] Стоксі. З грудей кірасира вилетіло щось схоже на бджолу і вмостилося на долоні мага. Та це була не бджола, а перламутрово-блакитний вогник. Інший такий вогник покинув тіло кірасирового коня. Той заіржав і став дибки. Кірасир спантеличено витріщився перед собою.
Стрейндж замахнувся вільною рукою, щоби стерти з буття коня і його вершника. Але так і завмер.
Поки він вагався, ніби з-під землі з’явився британський кавалерійський офіцер — шотландський «сіромундирник». Він розрубав голову кірасиру ударом знизу, по підборіддю і вгору до зубів. Чоловік повалився, немов зрубане деревце, а «сіромундирник» поскакав собі далі.
Стрейндж не дуже добре пам’ятав, що відбувалося далі. Здається, йому геть паморочилося. Як довго — він не знав.
До тями маг прийшов від звуків жвавих команд. Він підвів погляд і побачив Веллінґтона верхи на Копенгаґені. Він махав капелюхом, подаючи сигнал наступати на французів. Але дим так густо вився навколо герцога, що цю переможну мить із ним могли розділити тільки найближчі солдати.
Тому Стрейндж прошепотів одне слово, і в клубах з’явився крихітний розрив. На Веллінґтона впав самотній сонячний промінь. Усі обличчя солдатів попід пасмом горбів звернулися до нього. Залунали радісні крики.
«Ось так, — подумав Стрейндж. — Оце правильна англійська магія».
Маг рушив за солдатами та відступаючими французами через бойовище. Серед трупів і конаючих він бачив великі земляні руки, які сам створив. Здавалося, вони позавмирали в жестах, що виражали гнів і жах, немовбито у відчай впала сама земля. Порівнявшись із французькими гарматами, які сьогодні так дошкуляли союзним військам, Стрейндж удався до останнього магічного діяння. Він витягнув з-під землі нові руки, що похапали гармати й затягнули їх вниз.
У корчмі «Прекрасний союз» на протилежній стороні бойовища він знайшов герцога у товаристві прусського генерала — князя Блюхера. Герцог йому кивнув і запросив повечеряти разом.
Князь Блюхер приязно потиснув магу руку і виголосив довжелезну промову німецькою (жодного слова Стрейндж не зрозумів). Потім старий джентльмен показав рукою на живіт, де сиділо уявне слоненятко й скривився, немовби хотів сказати: «Ну, що ж поробиш?»
Стрейндж вийшов надвір і мало не одразу наштовхнувся на капітана Гедлі-Брайта.
— Мені сказали, ви загинули! — вигукнув він.
— Я був певен, що вам не вціліти, — відповів Гедлі-Брайт.
Вони трохи помовчали. Обоє почувалися ніяково. Куди не глянь, навколо них лежали ряди мертвих і поранених солдатів. Навіть те, що вони вижили, в цю мить якимось незбагненним чином суперечило принципам справжнього джентльмена.