Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 100)
— Ви знаєте, хто ще вижив? — запитав Гедлі-Брайт.
— Ні, — помотав головою Стрейндж.
Вони розійшлися.
У Ватерлоо при штабі Веллінґтона того вечора накрили стіл на сорок чи п’ятдесят людей. Та коли настав час, вечеряти явились тільки троє: сам герцог, генерал Алава (іспанський аташе) та Стрейндж. Варто було дверям відчинитись, герцог щораз повертався глянути, чи не йде котрийсь із його друзів, живий і здоровий; та нікого не було.
Були приготовані місця для джентльменів, що зараз були при смерті або вже померли: полковник Кеннінґ, підполковник Ґордон, генерал-майор Піктон, полковник Де Лансі. Список ріс, чим глибшою ставала ніч.
Герцог, генерал Алава і Стрейндж сиділи мовчки.
41
Стеркросс
Здавалося, доля ніяк не хотіла посміхнутся м-рові Сеґундусу. Він поїхав у Йорк, щоби насолоджуватися спілкуванням з численним товариством місцевих магів. Та щойно він прибув до міста, як усіх чарівників позбавив їхнього фаху м-р Норрелл — і Сеґундус лишився один. Його й без того скромні статки невпинно зникали, і восени 1815 року йому довелося шукати роботу.
— Зрозуміло, — зітхаючи, поскаржився він м-ру Ганіфуту, — я не можу розраховувати на високу платню. Я ж нічого не вмію.
М-р Ганіфут не міг знести цього.
— Напишіть містерові Стрейнджу! — порадив він. — Можливо, йому потрібен секретар.
Ніщо би не потішило м-ра Сеґундуса більше за службу в Джонатана Стрейнджа, але вроджена скромність не дозволяла йому звернутися до мага з такою пропозицією. З його боку було б нечуваним нахабством так нав’язуватися. М-р Стрейндж зніяковів би й не знав, як відповісти. Ба більше, могло здатися, наче Джон Сеґундус прирівнює себе до м-ра Стрейнджа!
М-р та місис Ганіфут переконували сердегу, що, як м-рові Стрейнджу ідея не сподобається, він скаже про це навпростець, тож ніякої шкоди не буде, коли спитатися в нього. Проте м-р Сеґундус лишився непохитним.
Інша пропозиція більше припала йому до душі.
— Чому б не пошукати в місті хлопців, які б хотіли навчатися магії? — запитала місис Ганіфут. Її онуки — здорові хлопчаки п’яти та семи років — якраз досягли віку, коли варто братися за освіту, тож вона чимало про це думала.
Так м-р Сеґундус став учителем магії. Він виявив, що не лише дітлахи, а й юні леді, чия освіта зазвичай обмежується французькою, німецькою та музикою, тепер загорілися бажанням отримати знання в царині теоретичної магії. З часом просити приватних уроків у нього почали старші брати тих юних леді, чимало з яких уже уявляли себе магами. Для молодих чоловіків, що мали схильність до наук, але не бачили свого шляху ні в церкві, ні в праві, магія видавалася вельми привабливою, особливо після Стрейнджевого тріумфу на європейському театрі воєнних дій. Зрештою, багато віків минуло, відколи клір востаннє проявляв себе на полі бою, а правники подібними успіхами ніколи не відзначалися.
Ранньої осені 1815 року до м-ра Сеґундуса звернувся з проханням батько одного з учнів. Цей джентльмен на ймення Палмер дізнався, що на півночі графства продають будинок. М-р Палмер не мав наміру його купувати, але від друзів чув, що там збереглася бібліотека, яку варто подивитися. Сам м-р Палмер не мав часу навідатися туди. Він покладався на своїх слуг у багатьох справах, проте вченість не належала до їхніх талантів. Тому м-р Палмер просив м-ра Сеґундуса поїхати туди, дізнатися, скільки там книжок, у якому вони стані та сказати, чи варто їх купувати.
Стеркросс-Голл виявився найбільшою спорудою в селі, решту якого складала жменька кам’яних будинків та ферм[270]. Стеркросс височів у найвіддаленішому закутку, зусібіч оточеному бурими пустищами. Високі дерева закривали його від злив і вітрів, та водночас виповнювали усе мороком та похмурістю. У селі було повно ветхих кам’яних стін, за якими виднілися такі само ветхі кам’яні сараї. Тут панувала мертва тиша, наче на краю світу.
Через глибоку стрімку річку було перекинуто дуже старий та розбитий гужовий міст. Яскраво-жовте листя падало на темну, майже чорну воду, витворюючи різноманітні візерунки. М-рові Сеґундусу здалося, що вони схожі на магічні письмена. «Та зрештою… — подумав він. — Хіба ж лише вони».
Садиба була довгою та низькою, але безладною спорудою, зведеною із того самого темного каменя, що й решта села. Занедбані сад і подвір’я тонули в кучугурах осіннього листя. Важко було уявити, хто захоче придбати такий будинок. Надто великий як на ферму, надто похмурий та віддалений для оселі якогось джентльмена. Тут міг би жити священник, однак в селі не було церкви. Тут іще можна було відкрити заїзд, але єдина ґрунтова дорога, яка колись проходила через усе село, занепала, і від неї не лишилося нічого, крім моста.
На стук м-ра Сеґундуса ніхто не відповів. Він помітив, що двері були прочинені. Просто взяти і зайти видавалося вкрай нахабним, але хвилин через п’ять марних спроб достукатися до когось Сеґундус ступив всередину.
Будинки, як і люди, стають схильними до дивацтв, коли надовго лишати їх на самоті. Цей дім був архітектурним відповідником старого джентльмена, вбраного у поношений домашній халат та драні пантофлі, який лягає спати, коли йому заманеться, і веде тривалі розмови з друзями, яких ніхто, крім нього, не бачить. Шукаючи доглядача будинку, м-р Сеґундус натрапив на кімнату, що була заставлена лише фаянсовими формами для сиру, які поскладали одну на одну. В іншій кімнаті височіла купа дивного червоного одягу, якого м-р Сеґундус зроду не бачив, — щось середнє між убранням робітників і рясами священників. На кухні лежало обмаль звичних речей, однак чомусь був череп алігатора у скляному футлярі. Череп мав широкий вищир і, схоже, дуже тішився з себе, хоча м-р Сеґундус не міг втямити, чому. До ще однієї кімнати можна було дістатися лише дивними сходами. На її стінах висіли картини, які обирав хтось із нестримною любов’ю до бойових сцен: на полотнах билися чоловіки, хлопчики, півні, бики, пси та кентаври. У дивовижному бою зчепилися навіть двоє жуків. Далі не було нічого, крім лялькового будиночка, що стояв на столі посеред кімнати, — точної копії справжнього будинку, хіба що всередині кілька елегантно вбраних ляльок насолоджувалися мирним та розважливим життям: пекли іграшкові пироги та хліби, розважали друзів грою на крихітному клавесині, грали в крихітні карти, навчали манюніх дітей та вечеряли запеченою індичкою завбільши з ніготь великого пальця м-ра Сеґундуса. Це дивно контрастувало з холодною, лункою реальністю.
М-р Сеґундус, певно, побував уже в усіх кімнатах, але досі не знайшов ані бібліотеки, ані людей. Він підійшов до маленьких дверей, що сховалися за сходами. За ними знайшлася маленька кімнатка — навряд чи більша за шафу. Всередині, закинувши ноги на стіл, сидів чоловік у брудному білому сурдуті. Він пив бренді і витріщався на стелю. Після нетривалих вмовлянь чоловік погодився показати бібліотеку.
Перші десять книжок, на думку м-ра Сеґундуса, нічого не вартували — проповіді та повчання минулого століття, а також життєписи людей, до яких нікому не було діла. Наступні п’ятдесят томів не дуже відрізнялися. М-р Сеґундус уже подумав, що швидко впорається із завданням, але згодом натрапив на цікаві й незвичні праці з геології, філософії та медицини і збадьорився.
Години дві-три м-р Сеґундус наполегливо працював. Якось йому почулося, що до будинку під’їхав екіпаж, але він не звернув на це уваги. Зрештою Сеґундус відчув, що неабияк зголоднів. Він не знав, чи хтось подбав про його обід, а найближчий трактир був далеко. Він пішов до недбалого чолов’яги у крихітній кімнатці, щоб дізнатися, як можна зарадити справі. М-р Сеґундус одразу ж заблукав у лабіринті кімнат та коридорів. Він кинувся відчиняти усі двері, відчуваючи, як наростає голод та злість на недбалого чолов’ягу.
Раптом м-р Сеґундус опинився у старомодній, обшитій дубовими панелями залі з каміном, що скидався на невелику тріумфальну арку. Прямо перед ним на широкому підвіконні сиділа юна жінка, яка милувалася деревами та крутими безлюдними схилами вдалині. Сеґундус встиг помітити, що на лівій руці у дівчини бракує мізинця, а потім вона взагалі зникла, чи радше змінилася. На її місці опинилася старша, повнявіша жінка, десь Сеґундусових років, вбрана у шовкову фіолетову сукню; на її плечах лежала індійська шаль, а на колінах — песик. Ця леді сиділа у тій самій позі, що й попередня, і визирала з вікна з тим самим тужливим виразом.
Усі ці деталі м-р Сеґундус розгледів в одну мить: дві жінки справили на нього вкрай сильне, майже надприродне враження, наче видива під час лихоманки. Химерний переляк пройняв усе його єство, і, приголомшений, він зомлів.
Коли м-р Сеґундус прийшов до тями, він лежав на підлозі, а над ним із тривогою схилилося двоє жінок. Попри розгубленість Сегундус швидко збагнув, що жодна не схожа на ту красуню без пальця, яку він побачив спершу. Одна була жінкою з собачкою, яку він побачив
Жінки не дали йому встати чи хоча б поворухнутися. Вони заледве дозволили йому говорити, суворо застерігаючи, що від цього знову можна знепритомніти. Під голову йому підклали подушки та вкрили ковдрою (м-р Сеґундус наполягав, що не змерз, але його не слухали). Жінки оббризкали мага лавандовою водою та дали нюхальну сіль. Вони зачинили одні двері, аби не було протягу, який їм вчувався. М-р Сеґундус почав підозрювати, що ранок у них видався нуднуватий, тож, коли в кімнату зайшов дивний джентльмен і впав без тями, дами скоріше цьому зраділи.