Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 98)
Поле затягнув чорний дим. І сотні похмурих супутників будь-якого бою — вороння та круків — уже були тут. Гайлендерів маг знайшов у зажурі. Вони утримували споруду поруч зі шляхом, але в битві за неї втратили половину солдатів і двадцять п’ятеро зі своїх тридцяти шести офіцерів включно з полковником, якого багато хто з них мав за батька. Не один сивочолий ветеран сидів у сльозах, понуривши голову.
Французи, вочевидь, повернулися в містечко Фран, звідки виступили того самого ранку. Стрейндж поцікавився в кількох людей, чи це означало, що союзники перемогли, але йому ніхто не зміг сказати нічого певного.
Маг переночував у Ґенаппі, селі за три милі від Брюсселя. За сніданком капітан Гедлі-Брайт приніс новини: союзники герцога, пруссаки, зазнали вчора тяжких утрат.
— Їх розбито? — уточнив Стрейндж.
— Ні, але вони відступили, тому герцог каже, ми повинні зробити те саме. Його світлість уже обрав місце, щоб дати бій. Із прусською армією ми зустрінемося саме там. Називається Ватерлоо.
— Що’о? — неначе перекривив його Стрейндж. — Безглузда якась назва, — промовив він.
— Правда ж? Я навіть на мапі її не відшукав.
— Зі мною це постійно відбувалося в Іспанії. Той, хто вам сказав цю назву, певно, помилився. Майте певність, такого місця як Ватерлоо не існує!
Трохи пополудні вони засідлали коней і вже збиралися рушити вслід за армією, як надійшло повідомлення від Веллінґтона: наближався ескадрон французьких уланів, тож чи не міг би м-р Стрейндж як-небудь їм завадити? Стрейндж, котрому не кортіло знову наразитися на заувагу про виставу у стилі Воксголл-Ґарденз, спитав поради Гедлі-Брайта.
— Чого найбільше не може терпіти кавалерія?
Гедлі-Брайт замислився на мить.
— Болота, — відповів він.
— Болота? Справді? Гадаю, ви маєте рацію. Ну, направду, чарування погоди — чи не найпростіший різновид магії, вважайте ремесло!
Небо спохмурніло. По ньому посунула чорнильного кольору грозова хмара; вона здавалася завбільшки з цілу Бельгію й така повновода, що її рваний поділ мало не волочився по верхівках дерев. Спалахнула блискавка, і світ на якусь мить побілів, немов кістка. Оглушливо загриміло, і почалася така злива, що на мить земля немовбито закипіла та зашипіла.
За кілька хвилин навколишні поля перетворилися на трясовину. Тож зайнятися своєю улюбленою розвагою — прудкими й вправними наскоками — французьким уланам не вдалося. Ар’єргард Веллінґтона безпечно собі проїхав.
Годиною пізніше Стрейндж і Гедлі-Брайт зі здивуванням відкрили, що місцина з безглуздою назвою Ватерлоо насправді існує і вони якраз потрапили куди треба. Герцог сидів на своєму скакуні під дощем, весело роздивляючись забрьоханих солдатів, коней та обоз.
— Прекрасна робота, Мерліне! — радісно вигукнув він. — Дуже грузько і слизько. Французи будуть дуже невдоволені. Ще більше дощу, коли ваша ласка! А тепер погляньте на те дерево, де дорога пірнає вниз.
— На берест, ваша світлість?
— Саме на нього. Якщо завтра під час бою ви залишатиметеся там, я вам буду безмежно вдячний. Я теж там буватиму, але не дуже часто. Мої хлопці передаватимуть вам розпорядження.
Того вечора дивізії союзної армії займали позиції вздовж невисокого пасма горбів на південь від Ватерлоо. Гриміло в грозовому небі, й лив рясний дощ. Час від часу перед берестом з’являлися делегації сколошканих солдатів і просили Стрейнджа зупинити зливу, на що маг тільки хитав головою:
— Припиню, щойно накаже герцог.
Утім, ветерани Піренейської війни схвально підтакували — мовляв, у війні дощі завжди на стороні англійців — й підбадьорювали товаришів:
— Бачте, ми люди звиклі, нас дощ заспокоює, а іншим народам він тільки заважає. І перед Фуентесом, і перед Саламанкою, і перед Віторією дощило цілісіньку ніч.
(Йшлося про великі перемоги Веллінґтона в Іспанії.)
У сховку під парасолькою Стрейндж міркував про близьку битву. Після Піренейської війни він вивчав магію авреатів, до якої вони вдавалися під час війн. Про неї майже нічого не було відомо; ходили чутки — не більше — про закляття Джона Ускґласса, яке він промовляв перед боєм. Воно віщувало наслідки поточних подій. І вже пізно ввечері на Стрейнджа раптом найшло натхнення.
— Не можна дізнатися, що робив Ускґласс, але ж існують Пейлові провіщення прийдешнього. А це ніщо інше як пом’якшений варіант того самого закляття. Можна скористатися ним.
На якусь мить перед тим, як закляття подіяло, він раптом усвідомив, що чує всі звуки довкола: ляпотіння дощу по металу та шкірі, дзюрчання води на парусині, пирхання коней і постукування копит, коли вони переминалися з ноги на ногу, англійський спів, шотландські волинки, суперечку двох валійських солдатів щодо тлумачення котрогось із віршів Біблії, веселощі капітана Джона Кінкейда, який розважав американських дикунів та вчив їх чаювати (напевно, піддався ідеї, що варто лиш навчити людину пити чай, а решта звичок та властивостей істинного британця природно прийдуть самі).
А потім тиша. Люди й коні зникали з виду, спершу помалу, потім швидше — одразу сотнями, тисячами. В щільно розташованих гуртах і компаніях стали з’являтися прогалини. Трохи далі на схід кудись подівся цілий полк, лишивши по собі галявину завбільшки з Гановер-сквер. Де ще якусь мить тому буяло життя, розмови й дія, не було тепер нічого, крім дощу, присмерку й схвильованого жита. Стрейндж витер губи, його раптом занудило.
— Ха! — подумав він. — Буде мені урок, щоб не мішався до королівської магії! Норрелл має рацію. Деякі чари не для простих магів. Мабуть, Джон Ускґласс знав, що робити з усім цим моторошним знанням. Але я не знаю. Чи розказати комусь? Герцогу? Він мені за це не подякує.
На нього хтось дивився. До нього хтось говорив. Капітан кінної артилерії. Стрейндж бачив, як ворушаться його губи, але не чув ні звука. Маг клацнув пальцями і розвіяв закляття. Капітан запрошував його піти випити з ними бренді й викурити сигару. Стрейндж здригнувся й відмовився.
Решту ночі він просидів сам-один попід берестом. Аж до сьогодні він ніколи не замислювався над тим, що магія відмежовує його від інших людей. І от зараз він зазирнув наче в якусь виворотку. Він не міг позбутися кошмарного відчуття, немовби світ навколо нього старішає, і все найкраще, що в ньому є, — сміх, любов, невинність — безповоротно йде кудись у минуле.
Близько пів на дванадцяту наступного дня французька артилерія відкрила вогонь. Їй відповіли гармати союзників. У чистому літньому повітрі між двома арміями потяглися хмарки гіркого чорного диму.
Головна атака французів припала на Шато-де-Уґумон, де в лісистій долині, яку захищали 3-й піхотний гвардійський полк, Колдстримська гвардія, солдати Нассау та Ганноверу, розташувався аванпост союзників. Стрейндж викликав у срібному тарелі видіння за видінням, щоби стежити за кривавими сутичками в лісах навколо Шато. Він мало не вирішив посунути дерева, щоби розчистити солдатам коаліції вид на противника, але це найгірший різновид магії, який тільки можна застосувати в ближньому рукопашному бою. Він нагадав собі, що під час війни солдат більше собі шкодить, коли діє зопалу, ніж коли не робить нічого. Стрейндж чекав.
Канонада лютішала. Британські ветерани казали товаришам, що ніколи не бачили, аби ядра лягали так купно й так часто. Солдати бачили, як пострілами їхніх побратимів розрубувало навпіл, трощило на шматочки і знеголовлювало. Повітря бриніло від залпів.
— Густо ведуть вогонь, — тільки й сказав холоднокровно герцог, після чого наказав першим шерегам відступити за гребінь горбів та залягти там. Коли стрілянина скінчилася, союзники підвели голови і побачили, як на них задимленим видолинком наступає французька інфантерія: шістнадцять тисяч солдатів пліч-о-пліч у нескінченних колонах, усі кричать, усі тупочуть.
Не одному вояку спало на думку, що французи могли знайти мага і собі — настільки високими в порівнянні зі звичайними чоловіками здавалися їхні піхотинці, таким надприродним огнем палали їхні очі, як глянути ближче. Та це була всього-на-всього магія Наполеона Буонапарте, котрий чудово знав, як убрати вояків, аби вони жахали супротивника одним видом, і як розташувати війська, щоби з іншого боку здавалося, немовбито вони непереможні.
Тепер Стрейндж точно знав, що робити. Липкі кавалки грязюки вже неабияк зашкодили атакуючим лавам. І задля більшої мороки він заходився чаклувати стеблинки жита. Вони стали заплітати солдатам ноги. Стеблини виявились цупкими, немов дріт, солдати перечіплялися і падали долілиць. Якщо пощастить, грязюка їм завадить встати, і їх затопчуть свої ж товариші або французька ж кавалерія, що незабаром з’явиться в них у тилу. Робота вимагала великих зусиль і попри те магія Стрейнджа завдала французам не більше шкоди, ніж влучні британські стрільці своїми гвинтівками та мушкетами.
Із нечуваною швидкістю прилетів ад’ютант і зі словами «Повідомлення його світлості!» тицьнув Стрейнджу в руку капшук із козиної шкури. Кур’єр зник умить.
Стрейндж знову викликав вид Уґумона. Тамтешній контингент сильно постраждав відтоді, як він востаннє його бачив. У кожній кімнаті лежали поранені солдати обох сторін. Скирти сіна, господарські споруди й Шато охопило полум’я. Всюди курився чорний задушливий дим. Іржали коні, кричали поранені, намагаючись відповзти кудись, але тікати їм було нікуди. Тимчасом навколо них лютував бій. У каплиці Стрейндж побачив десяток фресок зі святими. Семи-восьми футів заввишки, неправильних пропорцій — певно, їх малював завзятий аматор. У святих були довгі бороди й великі меланхолійні очі.