Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 87)

— Скільки разів уб’єте, стільки й згодиться, — уперто відказала місис Буллворт. — Стара просто нестерпна: як почне нахвалювати себе, добру господиню, то не може спинитись. До смерті набридли її теревені.

— Зрозуміло. У вас тут просто шекспірівські пристрасті. А от і останнє ім’я. «Генрі Ласеллз»[240]. А я знайомий із цим джентльменом. — Стрейндж із німим питанням поглянув на Дролайта.

— Саме його покровительства я шукала, покидаючи будинок чоловіка, — пояснила жінка.

— Он воно як! І якої ж вам хочеться для нього долі?

— Банкрутство, — розлюченим низьким голосом відповіла вона. — Божевілля. Пожежа. Недуга, яка спотворить його. Нехай його затопче кінь! Нападе й поріже йому обличчя злодій! Нехай його щоночі переслідує кошмар, позбавляючи сну! — Місис Буллворт підвелася і стала крокувати кімнатою: — Нехай газети напишуть про всі його безчесні діяння! Нехай його цурається весь Лондон! Нехай він спокусить якусь селянку, що збожеволіє від кохання до нього. Нехай вона роками переслідує його. Нехай усі глузують із нього через неї. Нехай не знатиме він через неї спокою. Нехай помилка доброчесної людини накличе на нього обвинувачення в жахливому злочині. Нехай спізнає він приниження судове й тюремне. Нехай його затаврують! Нехай його відлупцюють! Нехай його відшмагають! Нехай скарають на горло!

— Місис Буллворт, — звернувся до неї Стрейндж, — благаю вас, заспокойтесь.

Хазяйка покинула ходити по кімнаті. Припинила накликати всі можливі біди на голову м-ра Ласеллза, але заспокоїтися ніяк не могла. Вона часто дихала, вся тремтіла, і гнів легко читався на її обличчі.

Стрейндж спостерігав за нею, поки не вирішив, що місис Буллворт опанувала себе і здатна зрозуміти все, що він хоче сказати.

— Я дуже перепрошую, місис Буллворт, — почав він, — та ви стали жертвою безсердечного шахрайства. Ця особа, — тут він зиркнув на Дролайта, — вам брехала. Ні містер Норрелл, ні я не займаємося приватними справами. Ми ніколи не давали цій особі повноважень представляти нас і не настановляли шукати нам клієнтів. І до сьогоднішнього вечора я навіть імені вашого не чув.

Місис Буллворт якусь мить не могла відвести від нього очей, а потім повернулася до Дролайта:

— Це правда?

Дролайт уп’явся жалюгідним поглядом у килим і пробурмотів якусь тираду, із якої можна було розібрати лиш слова «мадам» і «особливе становище».

Місис Буллворт потягнулася до шнурка із дзвінком.

На виклик прийшла покоївка, що раніше була пустила м-ра Дролайта в будинок.

— Гейвергілл, — проказала хазяйка, — проведіть містера Дролайта.

На відміну від більшості покоївок у модних садибах, котрих добирали головним чином за їхню миловидість, Гейвергілл була діловитою жінкою середнього віку з дужими руками та невблаганним виразом обличчя. Щоправда, цього разу роботи їй не знайшлося, оскільки м-р Дролайт радо скористався нагодою зникнути. Він підхопив свій ціпок, і його ніби вітер здув, тільки-но Гейвергілл відчинила перед ним двері.

Місис Буллворт повернулася до Стрейнджа:

— Ви мені допоможете? Виконаєте мої прохання? Якщо грошей мало…

— Ох, ці гроші! — Стрейндж презирливо відмахнувся. — Пробачте, але я щойно пояснив: я не займаюся приватними справами.

Вона довго дивилася на нього і здивовано промовила:

— Невже вас геть не зворушило моє жалюгідне становище?

— Навпаки, місис Буллворт. Мені вкрай неприємний моральний уклад, за якого покарання зазнає тільки жінка, а чоловік ні на ріску не поділяє з нею провину. Та не більше. Я не можу шкодити невинним людям.

— Невинним! — згукнула хазяйка. — Невинним! Хто ж із них невинний? Ніхто!

— Місис Буллворт, мені нічого додати. Нічим зарадити не можу. Пробачте мені.

Вона подарувала йому кислий погляд.

— Хм-м, ну, гаразд. Принаймні вам вистачило делікатності не радити покаятись, зайнятися добрими ділами, сісти за шиття абощо. Інші дурні тільки й повчають, як почати життя з нуля та зцілити розбите серце. Хай там як, а, гадаю, нам обом буде краще поставити крапку в цій розмові. На добраніч, містере Стрейндже.

Стрейндж поклонився. Виходячи з кімнати, він замислено подивився на дзеркало, так ніби віддав би перевагу цьому способу покинути дім, але Гейвергілл тримала двері відчиненими, та й правила добропристойності закликали його вийти звичним способом.

Без коня й карети магу довелося йти з Гемпстеда на Сого-сквер цілі п’ять миль. Перед власним парадним він зрозумів, що була вже майже друга година ночі, а в будинку світилися геть усі вікна. Не встиг він вивудити ключ із кишені, як двері розчинив Кегун Ґрант.

— Святі небеса! Що ти тут робиш? — вигукнув Стрейндж.

Ґрант не завдав собі клопоту відповісти, а натомість розвернувся й крикнув углиб дому:

— Це він, мем! З ним усе гаразд!

З вітальні одразу ж, мало не перекидаючись, вискочила Арабелла, а за нею — сер Волтер. Потім із коридору, що вів до кухні, вигулькнули Джеремі Джонс і декілька слуг.

— Що сталося? Що не так? — здивовано озирав їх усіх Стрейндж.

— Ну і йолоп! — розреготівся Ґрант, любовно звихривши чуприну мага. — Ми ж так хвилювалися за тебе! Де тебе, в біса, носило?

— У Гемпстеді.

— Гемпстеді! — вигукнув сер Волтер. — Ми дуже раді бачити вас! — Він глянув на Арабеллу й знервовано додав: — Боюся, ми тільки дарма змусили хвилюватися місис Стрейндж.

— О! — Стрейндж повернувся до дружини. — Сподіваюся, ти не злякалась? Зі мною все гаразд. Як і завжди.

— Ну, от, мем, я ж казав! — весело заявив підполковник Ґрант. — У яку би небезпеку містер Стрейндж не втрапляв у Іспанії, але ніколи не змушував нас хвилюватись. Йому вистачить розуму, щоб дати раду всякій загрозі.

— Так і стоятимемо в коридорі? — запитав Стрейндж. По дорозі із Гемпстеда він багато думав про магію й планував думати далі удома. Але тут його зустрів цілий натовп людей, що усі говорили без угаву. В нього пропав настрій.

Він пройшов до вітальні й попросив Джеремі принести вина і чогось перекусити. Коли всі розсілися по кріслах, він проказав:

— Усе, як ми й гадали. Дролайт від нашого з Норреллом імені приймав замовлення на всі можливі чари чорної магії. Я заскочив його в товаристві дуже неврівноваженої молодої дами, яка забажала, щоб я обрушив найстрашніші муки на голови її родичів.

— Який жах! — промовив підполковник Ґрант.

— А Дролайт же що? — спитав сер Волтер. — Як він усе пояснив?

— Ха! — невесело реготнув Стрейндж. — А ніяк. Просто втік. І це дуже шкода, бо я майже надумав викликати його на дуель.

— То тепер ти вже й на дуелі викликаєш? — ахнула Арабелла.

Сер Волтер і Ґрант стривожено глянули на неї, але Стрейндж був надто занурений у свої слова, аби помітити її сердите обличчя.

— Не думаю, щоб він прийняв цей виклик, але хотілося його трохи полякати. Бог мені свідок — він заслужив.

— Ти нам так нічого і не розказав про тамтешнє королівство, про дорогу — чи що там було — у задзеркаллі, — промовив підполковник Ґрант. — Усе, як ти й думав?

Стрейндж помотав головою.

— Мені бракує слів. Все, чим займалися ми з Норреллом, тьмяніє в порівнянні з цим! А ми ж маємо нахабство величати себе магами! Шкода, мені не передати всієї тамтешньої величі! Обширу й складності! Не описати великих кам’яних палат, ходи в які відкриваються на кожному кроці! Спершу я намагався вгадати їх число й протяжність, але вже скоро покинув цей задум. Їм, здається, немає ліку. Там у кам’яних берегах каналів тече тиха вода. Похмурої ночі вона здавалася чорною. Я бачив сходи, що пнулись у вишину і зникали в ній, і сходи, що спускалися в непроглядну тьму. Потім я несподівано пройшов у якусь арку й опинився на кам’яному мосту, який біг понад темним порожнім краєм. Міст був неозорий, я не бачив його кінців. Тільки уявіть собі міст, що сполучив би одну околицю Лондона з іншою, Іслінґтон із Твікенемом! Або навіть Йорк із Ньюкаслом! Та де б я не йшов, повсюди бачив його подобу.

— Чию подобу? — спитав сер Волтер.

— Чоловіка, на якого ми з Норреллом зводили наклеп майже в усіх своїх писаннях. Чоловіка, чиє ім’я не можна згадувати в присутності Норрела. Чоловіка, який збудував усі ті палати, канали, мости — усе! Джона Ускґласса, Короля Крука! Звісно ж, за минулі століття його споруди занепали. Для чого би Джон Ускґласс не прокладав тоді дороги, зараз вони йому не потрібні. Попадали статуї, обвалилося мурування. Бозна-звідки прориваються якісь пасма проміння. У кам’яниці не пройдеш, в деяких стоїть вода. І от що дивно: куди б я не йшов, усюди попадалося багато розкиданого взуття. Гадаю, воно належало іншим мандрівникам. Усе старомодне й дуже ветхе. Із цього можна зробити висновок, що тими шляхами давно ніхто не блукав. За весь час там я побачив тільки одну особу.

— Ви бачили когось іще? — здивувався сер Волтер.

— О, так! Принаймні мені здалося, що то була якась особа. Я бачив, як білою дорогою по темній пустці сунулася чиясь тінь. Бачте, я постійно перебував на мосту — найвищому мосту, які я бачив за все моє життя. Земля була в тисячах футів піді мною. От я глянув униз і когось побачив. Якби не Дролайт, якого конче було потрібно відшукати, я безперечно би знайшов, як спуститися вниз, і пішов би за тою персоною — однаково, чоловіком чи жінкою, — бо, думаю, немає для мага кращого способу провести час, як у розмові з тою особою.

— А чи безпечно це? — поцікавилася Арабелла.