Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 86)

— О, мадам! — Дролайт підскочив, забачивши її. — Сподіваюся, ви добре почуваєтесь?

Жінка відмахнулася:

— Гадаю, добре. Принаймні якщо так можна почуватися, не маючи ні товариства, ні розваг.

— Що? — із жахом скрикнув Дролайт. — Ви тут геть сама?

— Маю лиш одну компаньйонку — стареньку тітку. А вона хіба проповіді мені читає. Буквально.

— О, мадам! — вигукнув Дролайт. — Тільки не марнуйте сил на молитви й проповіді. Розради в них нема. Натомість краще зосередьтеся на помсті.

— Зосереджуся. Гаразд, — просто погодилася вона й умостилася на диванчику навпроти вікна. — Як поживають містер Стрейндж та містер Норрелл?

— Зайняті, мадам! Страшенно-престрашенно зайняті! Хоч заради них самих, і вас також, волів би, щоб роботи в них було поменше. От учора містер Стрейндж питався і про вас. Цікавився, чи в доброму ви гуморі. «Ах, стерпному, пане, — сказав я йому. — Не більше ніж стерпному». Містера Стрейнджа приголомшила, мадам, одверто приголомшила поведінка ваших бездушних родичів.

— Справді? Шкода, що його гнів нічим не виявляє себе на ділі, — прохолодно зауважила вона. — Я сплатила йому понад сто гіней, а він так нічого й не вдіяв. Містере Дролайте, я втомилася від посередників, які намагаються якось дати раду моєму клопоту. Переказуйте містеру Стрейнджу мої вітання. Скажіть, я готова з ним зустрітися у будь-який час дня чи ночі, де він тільки забажає. Мені догодить будь-що. Інших справ у мене немає.

— Ах, мадам! Хотів би я зробити, як ви бажаєте. А як би хотів цього сам містер Стрейндж! Та, боюся, це геть неможливо.

— Ви так постійно говорите, але причин не називаєте. Принаймні жодної, яка би здалася мені вагомою. Гадаю, містер Стрейндж боїться поговору, якщо нас побачать разом. Але ж я ладна говорити тет-а-тет. Про це не обов’язково знати ще комусь.

— Ох, мадам! Ви геть не розумієте вдачі містера Стрейнджа! Та він ладен усе віддати, аби показати всьому світу, наскільки зневажає ваших гонителів. Це він тільки через вас такий обачливий. Боїться, що…

Однак чого боявся м-р Стрейндж, леді так і не дізналася, бо тієї самої миті Дролайт несподівано урвав мову й озирнувся з напрочуд бентежним виразом.

— Що це таке було? — запитав він.

Десь ніби відчинилися двері. Певніше, кілька дверей. У домі немовбито повіяв легіт, що приніс за собою напівзабуті запахи дитинства. Якось змінилося світло, бо тіні в кімнаті раптом ніби впали врізнобіч. Ось і все, не більше цього, проте, як часто стається, коли хтось чарує, ні Дролайт, ні леді не могли позбутися враження, що видимому світу довіряти більше не варто. Здавалося, підійди й торкнися будь-чого в кімнаті, та лише збагнеш, що там його насправді немає.

Вище дивана, де сиділа леді, на стіні висіло високе люстро. В нім відображався другий великий білий місяць у другому високому темному вікні посеред другої тьмяно освітленої кімнати. От тільки в задзеркальній кімнаті не було видно ні Дролайта, ні леді. Замість них проглядало щось невиразне, яке стало тінню, яка стала темним обрисом неясної фігури, що наближалася до них. Судячи зі шляху, який долав силует, задзеркальна кімната сильно відрізнялася від поцейбічної, і тільки світлові трюки й гра перспективи (неначе в театрі) вподібнювали їх одна до одної. Схоже, за дзеркалом пролягав довгий коридор. Волосся й сурдут на прибульці ворушив нечутний у домі вітер, і попри жваву ходу прибулець іще довго не міг добратися до кімнати. Нарешті він сягнув скла, але, хоч він на мить грізно застиг перед рамою, обличчя його все одно лишалося в тіні.

А потім із люстра спритно вискочив Стрейндж, обдарував присутніх своєю щонайчарівною усмішкою і побажав присутнім доброго вечора. Трохи помовчав, немов чекав на відповідь, але, так нічого й не дочекавшись, повів мову сам:

— Сподіваюся, мадам, ви пробачите мені мій пізній візит. Правду кажучи, мене трохи більше поводило манівцями, ніж я на те сподівався. Повернув не туди й мало не опинився в… е-е… хтозна-де.

Він знову змовк, ніби чекав, що його запросять присісти. Ніхто не запросив, тому маг знайшов собі місце сам.

Дролайт і леді в червоній сукні не зводили з нього погляду. Він усміхнувся їм у відповідь.

— Я саме заводив знайомство з містером Тентоні, — звернувся він до Дролайта. — Напрочуд милий джентльмен, хоч і не говіркий. Зате його приятель, містер Ґеткоум, розповів мені геть усе, що я хотів знати.

— Ви містер Стрейндж? — ахнула леді в червоній сукні.

— Так, мадам.

— Яке щастя! Містер Дролайт саме пояснював мені, чому нам ніяк не випадало зустрітись.

— Це правда, мадам. Аж по сьогоднішній вечір обставини не сприяли нашому з вами знайомству. Містере Дролайте, коли на те ваша ласка, представте мені леді.

Дролайт під носа пробурмотів, що даму в червоній сукні звуть місис Буллворт.

Стрейндж підвівся, вклонився місис Буллворт і знову сів.

— Гадаю, містер Дролайт повідомив вас про жахливу скруту, в якій я опинилася? — запитала місис Буллворт.

Стрейндж якось смикнув у відповідь головою, що можна було потрактувати так чи й інакше, або це взагалі могло нічого не означати.

— Оповідь чужими вустами ніколи не дорівняється до викладу людини, тісно пов’язаної з подіями, — промовив він. — Адже містер Дролайт із тих чи інших причин міг пропустити щось украй важливе. Прошу, мадам, зробіть мені приємність почути цю історію від вас.

— Всю?

— Всю.

— Ну, гаразд. Як вам уже відомо, я донька одного нортгемптонширського джентльмена. Мій батько має обширні володіння. Його будинок і доходи величезні. Ми належимо до найперших осіб графства. От тільки моя родина завжди вважала, що завдяки своїй красі та чеснотам я можу розраховувати на значно вище становище в світі. Два роки тому я вдало взяла шлюб. Містер Буллворт заможний, ми оберталися в якнаймодніших кругах. Однак щастя це мені не принесло. Торік улітку я на своє горе познайомилась із чоловіком, який був усім, чим не є містер Буллворт: вродливим, розумним, веселим. І кількох коротких тижнів вистачило, аби збагнути: цей чоловік мені важливіший від будь-кого на цілому світі. — Вона ледве здвигнула плечима. — За два дні до Різдва я покинула будинок свого законного чоловіка в товаристві нового знайомого. Я сподівалася — щиро надіялася, — що візьму розлучення з містером Буллвортом і одружуся з ним. Але він мав інші наміри. Наприкінці січня ми посварилися, і він покинув мене. Повернувся до свого дому і зажив звичним для нього життям. Але для мене шлях до колишнього життя був закритий. Чоловік мене зрікся. Друзі не хотіли навіть бачити в себе. Я змушена була покладатися лиш на ласку рідного батька. Він у свою чергу сказав, що забезпечуватиме мене до кінця моїх днів, щоправда, лиш за однієї умови: решту життя я маю збути в цілковитому всамітненні. Жодних балів, жодних світських раутів, жодних друзів. Нічого взагалі.

Якусь мить вона дивилася кудись удалечінь, немовби розмірковувала про все, що втратила, але вже невдовзі скинула цю меланхолію та заявила:

— Тепер же до діла!

Вона сіла за письмовий столик, витягла з шухлядки папірець і передала його Стрейнджеві.

— Як ви й запропонували, я уклала список людей, що зрадили мене, — пояснила вона.

— О, то я вам сказав укласти цей список? — промовив Стрейндж, беручи його в руки. — Це ж треба, який я діловий! А він чималий.

— Ет, кожне ім’я — це окреме замовлення, за яке ви одержите винагороду. Я взяла на себе сміливість позначити біля кожного імені покарання, якого, на мою думку, заслуговує ця людина. Щоправда, завдяки своєму неперевершеному знанню магії ви можете рокувати моїх ворогів на те, що краще годитиметься в їх випадку. Тож буду рада вислухати ваші рекомендації.

— «Сер Джеймс Саутвелл. Подагра», — прочитав Стрейндж.

— Це мій батько, — пояснила місис Буллворт. — Він мене до смерті замучив промовами про мою лиху вдачу, ще й виставив мене за двері рідного дому. Значною мірою саме він є призвідцею всіх моїх нещасть. Шкода, не можу пересилити себе й просити для нього тяжчої хвороби. Не можу, і все. Мабуть, це і є сумнозвісна жіноча слабкість.

— Подагра завдає напрочуд великого болю, — зауважив Стрейндж. — Принаймні, так говорять.

Місис Буллворт нетерпляче відмахнулася.

— «Міс Елізабет Черч, — далі читав Стрейндж. — Розладнати заручини». Хто така ця Елізабет Черч?

— Моя кузина. Нудна, вічно сидить гаптує. Поки я не одружилася з містером Буллвортом, на неї ніхто навіть уваги не звертав. А от зараз, до мене дійшов поголос, зібралася заміж за священника, і мій батько виписав їй чек, аби вона купила весільну сукню та нові меблі. Пообіцяв Ліззі та її нареченому, що зробить усе, аби забезпечити їхні вигоди. Будуть тепер як у маслі… Житимуть у Йорку, ходитимуть там на звані вечері, відвідуватимуть раути й бали — всі ті розваги, які мали би належати мені. Містере Стрейндже, — скрикнула вона, розпалюючись — хіба немає на світі заклять, від яких цей священник зненавидів би один лиш вид Ліззі? Щоб його аж тіпало від її голосу?

— Не знаю, — проказав Стрейндж. — Ніколи раніше над цим не думав. Певно, існують. — Він знову повернувся до списку: — «Містер Буллворт…»

— Мій чоловік, — уточнила вона.

— «…Щоб собаки покусали».

— Завів собі сім здоровецьких собацюр і турбується про них більше, ніж про людей.

— «Місис Буллворт-старша…» Припускаю, це ваша свекруха. «Нехай утопиться в балії для прання. Вдавиться на смерть своїм абрикосовим конфітюром. Випадково згорить у печі для хліба». Три смерті на одну жінку. Перепрошую, місис Буллворт, та навіть наймогутніші маги в історії не спромоглися би трьома різними способами вбити одну людину.