Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 85)
— Не дивно, що наше сільське господарство таке занедбане. Фермери нині тільки те й роблять, що вештаються бозна-де. До якого гульбища в королівстві не зайди, всюди натрапиш на фермера. Їх не цікавить нічого, крім розваг. Невже в Ноттінґемширі не треба сіяти пшеницю? Не треба годувати свиней?
— Ми з містером Тентоні не фермери, сер! — обурено вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Ми броварі. Міцний портер Ґеткоума і Тентоні — наше найвідоміше пиво, шановане у трьох графствах!
— Щиро вдячні, але в Лондоні вистачає і пива, і броварів, — зауважив полковник Меннінґем. — Прошу, не варто турбуватися заради нас.
— Але ми тут не для того, щоб продавати пиво! У нашого візиту значно шляхетніша мета! Ми з містером Тентоні — палкі шанувальники магії і вважаємо, що цікавитися нею — обов’язок кожного англійського патріота. Лондон — не лише столиця Великої Британії, а й осередок нашої магічної науки. Багато років найзаповітнішою мрією містера Тентоні було вивчати магію, але видатне мистецтво так занепало, що він впав у відчай. Друзі намагалися підбадьорити його. Ми казали, що коли здається, що гірше вже бути не може, тут справи й починають іти на добре. І ми мали рацію, адже майже негайно постали двоє найвеличніших магів, яких тільки знала Англія. Певна річ, я маю на увазі містера Норрелла і містера Стрейнджа! Вони створили такі дива, що всі англійці знову запишалися рідною країною, а до містера Тентоні повернулася надія одного дня приєднатися до числа магів.
— Справді? Що ж, тоді, гадаю, він засмутиться, — зауважив Стрейндж.
— Сер, ви й не уявляєте, як помиляєтеся! — переможно вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Містер Тентоні вивчає магічне мистецтво під орудою самого містера Стрейнджа!
На жаль, саме тієї миті м-р Стрейндж схилився над столом, балансуючи на одній нозі, щоб влучити по більярдній кулі. Почувши сказане, він так здивувався, що схибив, гупнув києм по столу й звалився додолу.
— Гадаю, тут якась помилка, — припустив Кегун Ґрант.
— Ні, сер. Жодної помилки, — запевнив джентльмен із Ноттінґемширу із обурливим спокоєм.
Підвіводячись, Стрейндж запитав:
— І який же він із себе, цей ваш містер Стрейндж?
— На жаль, — відказав приїжджий, — про це я не можу надати ніяких певних відомостей. Містер Тентоні ніколи не зустрічався з містером Стрейнджем. Настанови містер Тентоні отримує винятково в листуванні. Але ми плекаємо велику надію побачити містера Стрейнджа на вулиці. Завтра ми підемо на Сого-сквер, щоб подивитися на його будинок.
— Листування! — вигукнув Стрейндж.
— Смію припустити, що листовна освіта буде не дуже високої якості, — мовив сер Волтер.
— Аж ніяк! — вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Листи містера Стрейнджа сповнені мудрих порад і виняткових спостережень щодо стану англійської магії. Та ось, наприклад, нещодавно містер Тентоні написав містеру Стрейнджу з проханням підказати закляття, яке припинить дощ, — у нашій частині Ноттінґемширу дощі особливо рясні. Наступного ж дня містер Стрейндж відповів, що, хоча справді існують закляття, здатні рухати зливи й сонячне світло, наче фігури на шахівниці, він увізьметься накладати їх тільки за крайньої потреби, й порадив містерові Тентоні в цьому взоруватися на нього. Англійська магія, писав містер Стрейндж, виросла на англійському ґрунті і, в певному сенсі, живиться англійським дощем. Втручаючись в англійську погоду, ми неначе втручаємося у справи самої Англії, а втручаючись у справи Англії, ми ризикуємо підірвати самі підвалини англійської магії. На нашу думку, це надзвичайно яскравий прояв геніальності містера Стрейнджа, правда ж, містере Тентоні?
Чоловік із Ноттінґемширу злегка трусонув свого друга, і той кілька разів моргнув у відповідь.
— Ви коли-небудь таке казали? — пробурмотів сер Волтер.
— Знаєте, а мабуть, таки казав, — відповів Стрейндж. — Пригадую, як говорив щось у такому дусі… Коли ж це було? Здається, минулої п’ятниці.
— А кому ви це казали?
— Норреллові, звісно.
— А чи був у кімнаті ще хтось?
Стрейндж змовк на хвильку, а тоді повільно проказав:
— Дролайт.
— Он як!
— Сер, — звернувся Стрейндж до джентльмена з Ноттінґемширу. — Щиро перепрошую, коли образив вас. Але й ви маєте визнати, що в тому, як ви зверталися до мене, було щось не надто… Одним словом, у мене запальний характер, а ви мені дошкулили. Я Джонатан Стрейндж, і мені дуже прикро повідомити, що я ніколи не чув ні про вас, ні про містера Тентоні аж до сьогодні. Підозрюю, ми з містером Тентоні обоє стали жертвами негідної людини. Припускаю, містер Тентоні ще й платить мені за навчання? Дозвольте поцікавитися, куди він надсилає гроші? Якщо на Літтл-Райдер-стрит, тоді в мене є всі потрібні докази.
На жаль, джентльмен із Ноттінґемширу і м-р Тентоні склали власний образ м-ра Стрейнджа і уявляли його високим і широкоплечим, з довгою сивою бородою, пишномовним і старомодно вдягненим. Той м-р Стрейндж, що постав перед ними, виявився худим, чисто виголеним, швидким на мову і вбраним, як усі модні лондонські багатії. Звісно, спершу вони не змогли повірити, що бачать ту саму людину.
— Що ж, сумніви легко розігнати, — мовив Кегун Ґрант.
— Я покличу офіціанта, — запропонував сер Волтер. — Можливо, слово слуги зробить те, що не вдалося слову джентльмена. Джоне! Ходіть сюди! Ви нам потрібні!
— Ні-ні-ні! — вигукнув Ґрант. — Я геть не це мав на увазі. Джоне, можете йти. Ви нам не потрібні. Містер Стрейндж здатен на безліч див, які продемонструють його незрівнянну магічну майстерність краще, ніж будь-які запевняння. Зрештою, він Найвеличніший Маг цієї Доби.
— Але ж, — насупившись, уточнив гість із Ноттінґемширу, — хіба цей титул не належить містерові Норреллу?
Кегун Ґрант усміхнувся.
— Сер, ми з полковником Меннінґемом мали честь битися разом із його світлістю герцогом Веллінґтоном в Іспанії. І запевняю вас, там нічого не чули про містера Норрелла. Ми довіряли містерові Стрейнджу — ось цьому джентльмену. Якби він зараз погодився продемонструвати якийсь дивовижний зразок магії, то, гадаю, у вас не лишилося би жодних сумнівів, а ваша велика повага до англійської магії та англійських магів не дозволила б вам і далі мовчати. Певен, що ви самі захочете розповісти йому все, що знаєте, про ці підробні листи.
І Ґрант запитально подивився на джентльмена з Нотгінґемширу.
— Що ж, — мовив приїжджий. — Мушу сказати, ви дуже дивне товариство джентльменів, і гадки не маю, нащо ви розповідаєте ось такі байки. Щиро кажу вам, що вельми здивуюся, коли ці листи виявляться підробкою, адже від кожного їхнього рядка віє доброю англійською магією!
— Але, — мовив Ґрант, — як ми припускаємо, негідник використовує власні слова містера Стрейнджа, щоб підкріпити свої побрехеньки. Гадаю, це все пояснює. А тепер, аби довести, що він саме той, про кого ми кажемо, містер Стрейндж покаже щось таке, чого не бачила ще жодна жива душа!
— Справді? — перепитав гість. — І що ж він зробить?
Ґрант широко всміхнувся і повернувся до Стрейнджа, неначе й сам цікавився:
— Так, Стрейндже, розкажіть. Що ж ви зробите?
Натомість відповів сер Волтер. Він кивнув на велике венеційське люстро, що займало більшу частину стіни й відбивало зараз тільки пітьму, і сказав:
— Він ступить у те дзеркало і не повернеться назад.
36
Усі дзеркала світу
Село Гемпстед розташоване за п’ять миль на північ од Лондона. За наших дідів це була нічим не прикметна купка хат і господ, але існування такої буколічної місцини під самісінькою столицею вабило численних любителів свіжого повітря й зелені. На їхню потіху тут з’явилися іподром та поле для гри в кулі. З яток торгували здобою, в чайних наливали гербату. Заможні люди купували собі тут будиночки, і вже незабаром Гемпстед перетворився на те, чим є сьогодні, — один із найулюбленіших курортів модного лондонського товариства. І водномить колишнє село розрослося до розмірів невеличкого містечка.
Дві години по тому, як сер Волтер, підполковник Ґрант, полковник Меннінґем і Джонатан Стрейндж посварилися з джентльменом із Ноттінґемширу, лондонським шляхом у Гемпстед заїхала карета, одразу повернувши в темний завулок, під покров густих бузинових кущів, бузку та глоду. Екіпаж підкотився до найдальшого будинку і зупинився там. З нього вийшов м-р Дролайт.
Колись тут була господа землероба, але за останні кілька років її значно покращили. Отвори крихітних, наче в сільській хаті, віконець — радше придатних для зберігання тепла, ніж для пропуску світла, — розширили й підрівняли; прості сіни замінили на терасу з балюстрадою, а дворище ферми начисто прибрали, розбивши в нім сад із квітами й кущами.
М-р Дролайт постукав у вхідні двері. Йому відчинила служниця і, не гаючись, провела до вітальні. Колись це була велика житлова кімната сільської господи, але всі ознаки її первинного призначення вже позникали за дорогими французькими шпалерами, персидськими килимами та англійськими меблями найновішого стилю.
Дролайту не довелося чекати й кількох хвилин. У кімнату зайшла леді. Висока, ставна й вродлива. На ній була сукня з червоного оксамиту, а білосніжну шию підкреслювало вигадливе гагатове намисто.
Крізь прочинені двері по той бік коридору виднілася їдальня, обставлена не дешевше, ніж вітальня. Страви на столі свідчили про самотню вечерю, а червоне плаття і чорне намисто хазяйка вдягла задля власної втіхи.