Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 84)
Стрейндж усміхнувся.
— Коли магія така нагальна, як ви кажете, сер, то краще я допоможу вам, і ми могли б поговорити під час роботи. Звідки почнемо?
— З Ярмута.
— Що ви використовуєте? Беласіса?
— Ні, не Беласіса. Це реконструкція магії Стоксі для упокоєння буремних вод із «Пташиної мови» Ланчестера. Я не такий дурний, щоби вважати, ніби Ланчестер достеменно відтворив Стоксі, але нічого кращого в нас нема. Я трохи попрацював над Ланчестером і додав закляття Захисту та Нагляду Певенсі[237].
М-р Норрелл підсунув до Стрейнджа кілька аркушів паперу. Стрейндж прочитав їх, і маги взялися до справи.
По якомусь часі Стрейндж сказав:
— Нещодавно я знайшов у Ормскіркових «Об’явленнях про тридцять шість інших світів» згадку про край за дзеркалами, де, вочевидь, безліч добрих доріг, якими мандрівник може дістатися з одного місця в друге.
За інших обставин предмет цієї розмови не потішив б м-ра Норрелла, але, зрадівши, що Стрейндж не має наміру сваритися з ним через бібліотеку в Гертф’ю, маг розговорився:
— О, так! Справді існують шляхи, якими сполучено всі дзеркала світу. Великі маги Середньовіччя добре це знали. Без сумніву, вони часто ступали на ті дороги. Боюся, точніших відомостей у мене немає. Кожен із відомих мені авторів описував їх по-своєму. Ормскірк стверджує, що дороги пролягають через широке темне пустище, а Гікман[238] оповідає про величезний дім із безліччю темних переходів і широких сходів. Гікман пише, що в будинку є кам’яні мости, перекинуті через глибокі провалля, та канали з чорною водою, що тече між кам’яними стінами невідомо куди і невідомо навіщо.
Раптом настрій Норрелла значно покращився. Найбільшою насолодою для нього було ось так спокійно сидіти зі Стрейнджем і займатися магією.
— До речі, як там ваша стаття в наступний номер «Часопису для джентльменів»?
Стрейндж на мить замислився:
— Я ще її не дописав.
— Про що вона? Ах, ні, не кажіть мені. Я вже наперед засмаковую вашу статтю. Можливо, ви принесете її завтра з собою?
— Авжеж, завтра.
Того вечора, зайшовши до вітальні свого будинку на Сого-сквер, Арабелла зі здивуванням виявила, що килим вистелений маленькими клаптиками паперу, на яких видніються заклинання, нотатки та уривки розмов з Норреллом. Стрейндж стояв посеред кімнати, дивився на папірці й куйовдив собі чуприну.
— Про що, заради всіх святих, мені скласти наступну статтю в «Часопис для джентльменів»? — запитав він.
— Не знаю, любий. А містер Норрелл нічого не пропонував?
Стрейндж насупився.
— Чомусь він вважає, що стаття вже готова.
— Що ж, може, напишеш про дерева та магію? — запропонувала Арабелла. — Лишень недавно ти говорив, що це дуже цікава тема, якою несправедливо нехтують.
Стрейндж узяв чистий аркуш і взявся хутко шкрябати на ньому:
— «Дуб стане другом тобі і виступить проти ворогів твоїх, коли вважатиме, що твоє діло праве. Березові ліси, як відомо, прочиняють браму до Фейрі. Ясень не припинить тужити, доки не вернеться дому Король Крук»[239]. Ні, ні! Так не годиться. Я не можу про це написати. Норрелла поб’є грець.
Маг зім’яв аркуш і кинув його у вогонь.
— Ну, тоді, можливо, ти знайдеш хвилинку і послухаєш, що я маю тобі розповісти, — мовила Арабелла. — Сьогодні я віддала візит леді Вестбі й зустріла там дуже дивну юну леді, що, здається, перебуває під враженням, ніби ти навчаєш її магії.
Стрейндж кинув на дружину швидкий погляд і відказав:
— Я нікого не навчаю магії.
— Так, любий, — терпляче погодилась Арабелла. — Я це знаю. Тому так і здивувалася.
— І як же звати цю юну фантазерку?
— Міс Ґрей.
— Я з нею не знайомий.
— Розумна, елегантна дівчина, але не красуня. Вочевидь, вона дуже багата й просто нестямиться від магії. Усі так вважають. У неї є віяло, оздоблене твоїми портретами — твоїми й містера Норрелла — і вона прочитала кожне слово, що надрукували ви з лордом Портісгедом.
Стрейндж кілька секунд замислено на неї дивився, й Арабелла хибно припустила, що чоловік обмірковує її слова. Але коли він таки заговорив, то лише зауважив із м’яким докором:
— Люба, ти стоїш на моїх паперах.
Маг узяв дружину за руку й м’яко відсунув убік.
— Вона сказала, що заплатила тобі чотириста гіней за честь стати твоєю ученицею. І додала, що у відповідь ти надіслав їй листи з описами заклять і списками рекомендованих книжок.
— Чотириста гіней! Оце дивина. Я міг би забути юну леді, але не думаю, що зміг би забути чотириста гіней.
Клаптик паперу привернув Стрейнджеву увагу. Маг підняв його і взявся читати.
— Спершу я подумала, що вона все вигадала, аби викликати в мене ревнощі й спричинити між нами сварку, але, схоже, її одержимість — зовсім іншого штабу. Вона захоплюється не твоєю особою, а фахом. Я нічого не розумію. Що ж це за листи такі? І хто їх написав?
Стрейндж підняв маленький записник (то виявилася Арабеллина господарча книжка, яка не мала до чарівника жодного стосунку) і взявся щось туди занотовувати.
— Джонатане?
— М-м-м?
— Що мені сказати міс Ґрей при наступній зустрічі?
— Запитай у неї про чотириста гіней. Скажи, що я й досі їх не отримав.
— Джонатане! Справа серйозна.
— О, із цим я повністю згоден. Мало є настільки серйозних справ, як чотириста гіней.
Арабелла повторила, що це суцільна дивина. Сказала, що трохи хвилюється щодо міс Ґрей і додала, що хотіла б, аби Стрейндж поговорив із дівчиною і розкрив загадку. Але те все вона казала тільки для власного заспокоєння, адже чудово знала, що чоловік її вже не слухає.
Через кілька днів Стрейндж і сер Волтер Поул грали в більярд у кав’ярні Бедфорда, в районі Ковент-Ґарден. Гра зайшла в глухий кут, і сер Волтер, як завжди, почав звинувачувати Стрейнджа, буцімто той пересуває більярдні кулі по столу за допомогою магії.
Стрейндж заявив, що нічого подібного не робив.
— Я бачив, як ви торкнулися носа, — скаржився сер Волтер.
— Боже правий! — вигукнув Стрейндж. — Хіба ж людина не може чхнути? Я застудився.
Двоє друзів сера Волтера і Стрейнджа, підполковник Кегун Ґрант і полковник Меннінґем, які спостерігали за партією, зауважили, що коли ці двоє хочуть посваритися, то невже їм неодмінно треба займати більярдний стіл? Кегун Ґрант і полковник Меннінґем натякнули, що в товаристві є й інші люди — зацікавлені власне у більярді, — які мають охоту зіграти. Це зауваження призвело до ще гарячішої суперечки. На лихо, саме в цей час двоє джентльменів із провінції зазирнули до кімнати й поцікавилися, коли стіл звільниться для гри, адже не знали, що вечорами у четвер більярдна зала Бедфорда цілковито належала серу Волтеру Поулу, Джонатану Стрейнджу та їхнім близьким друзям.
— Слово честі, — відказав Кегун Ґрант. — Гадки не маю. Але, підозрюю, ще дуже нескоро.
Перший із прибулих джентльменів був кремезним, міцним на вигляд чоловіком у коричневому сурдуті з цупкої тканини і черевиках, що більше пасували провінційному ринку, аніж фешенебельним інтер’єрам Бедфорда. А другий, невисокий і кульгавий, мав на обличчі вираз непроминущого здивування.
— Але, сер, — зауважив перший чоловік, звертаючись до Стрейнджа щонайрозсудливішим тоном. — Ви ж розмовляєте, а не граєте. Ми з містером Тентоні прибули з Ноттінґемширу. Замовили вечерю. Але нас попросили зачекати годинку, доки вона приготується. Дозвольте нам пограти, доки ви балакаєте, а потім ми будемо тільки раді знову повернути вам стіл.
Він говорив із бездоганною чемністю, але це лише роздратувало Стрейнджа та його приятелів. Все в незнайомцеві вказувало, що він фермер або торговець, а тому лондонським добродіям геть не сподобалося, що чужинець наважився ними попихати.
— Якщо ви уважно поглянете на стіл, — відказав Стрейндж, — то побачите, що ми тільки почали. А просити джентльменів перервати партію до її закінчення — це нечувана справа у Бедфорда, сер.
— О, то ви ще не завершили? — привітно відповів джентльмен із Ноттінґемширу. — Тоді я щиро перепрошую. Але чи не могли б ви принаймні сказати, якою, на вашу думку, буде ця партія: короткою чи довгою?
— Ми вже вам відповіли, — повторив Ґрант. — Не знаємо.
Він кинув на Стрейнджа погляд, в якому ясно читалося: «Що за безнадійний бовдур!»
Саме тоді джентльмен із Ноттінґемширу запідозрив, що Стрейнджеве товариство не просто відмовляє йому, а ще й навмисно грубіянить. Він насупився і, кивнувши на свого невисокого й кульгавого супутника, мовив:
— Це перший візит містера Тентоні до Лондона, і навряд чи він захоче приїжджати знову. Я дуже хотів показати йому кав’ярню Бедфорда, але не чекав, що стріну тут таку нечемність.
— Що ж, коли вам тут не подобається, — розгнівано відказав Стрейндж, — можу хіба порадити вертатися додому, до свого… як ви так казали? Бозна-де-ширу?
Кегун Ґрант вельми холодно поглянув на джентльменів із Ноттінґемширу й зауважив, неначе ні до кого не звертаючись: