Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 88)
— Чи безпечно? — зневажливо перепитав Стрейндж. — О, ні. Навряд чи. З іншого боку, полещу собі і скажу, що й сам я не надто «безпечний». Сподіваюся, я не проґавив свій шанс. Сподіваюся, що завтра, коли я вернуся туди, то зможу розгадати, куди подалася та загадкова особа.
— Вернетеся? — вигукнув сер Волтер. — Ви впевнені, що…
— Отож! — перебила його Арабелла. — Я вже бачу, як усе буде! Ти ходитимеш тими стежками кожної хвилини, вільної від містера Норрелла, а я жалюгідно сидітиму тут і перейматимусь, побачу тебе знов чи ні!
Стрейндж здивовано поглянув на неї.
— Що сталося, Арабелло?
— Сталося?! Ти надумав наражати себе на страшну небезпеку, а я повинна мовчати?
Стрейндж сплеснув руками, благально й безпорадно водночас, немовби звертався до сера Волтера і Ґранта, щоб вони виступили свідками й пояснили, чому вона поводиться вкрай нерозважливо.
— Коли ти дізналась про мій від’їзд до Іспанії, — промовив він, — то зберігала цілковитий спокій, хоча там тоді навісніла жахлива війна. Зараз же навпаки…
— Цілковитий спокій? Нічого подібного, можу тебе запевнити! І я страшенно хвилювалася за тебе, як і всі дружини, матері та сестри всіх солдатів в Іспанії. Ми погодилися, що це твій обов’язок. Крім того, в Іспанії ти мав із собою цілу англійську армію, а там ти будеш сам-один. І я кажу «там», проте ніхто з нас навіть не знає, де це взагалі!
— Перепрошую, але мені точно відомо, де. Це Королівські Шляхи. Ну ж бо, Арабелло, боюся, ти трохи спізнилася з несхваленням моєї професії!
— Ні, це нечесно! Я ніколи й слова не сказала проти твого фаху. Думаю, в тебе одне з найшляхетніших занять у цілім світі. І я без міри пишаюся тим, чого ви досягли із містером Норреллом, і я ніколи анітрохи не заперечувала проти того, щоб ти вчився новій магії. Однак досі тебе вдовольняли пошуки нових відкриттів у книжках.
— Більше не вдовольняють. Запроторити мага-пошуковця в книгозбірню — все одно, що сказати першопроходцю — мовляв, так, шукай собі в Африці витоки… як же там звуться ті їхні річки… тільки далі від Танбридж-Веллса[241] не їдь!
Арабелла скрикнула від знемоги:
— Я думала, ти будеш магом, а не першовідкривачем!
— Це одне й те саме. Мандрівник не може сидіти вдома за мапами, які склали інші. Маг не примножить магічне знання, читаючи чужі книжки. Хіба не очевидно, що рано чи пізно ми з Норреллом повинні вийти за межі книжок? Мені — очевидно.
— Справді? Тобі очевидно? Ну, Джонатане, сумніваюся, що це так само очевидно для Норрелла.
Під час цієї бесіди сер Волтер і підполковник Ґрант почувалися дуже ніяково, як завжди буває з людьми, що ненавмисне стали свідками маленької подружньої незгоди. До того ж вони чудово усвідомлювали, що цієї миті ні Арабелла, ні Стрейндж прихильними до них не були. Вони вже вислухали від хазяйки кілька різких слів, коли зізналися, що це вони заохотили її чоловіка вдатись до небезпечних чарів. Тепер же на них метав розгнівані погляди й сам Стрейндж, немовби запитував, за яким правом вони явилися до нього в дім глупої ночі та розбурхали гнів його зазвичай добродушної дружини. Як тільки випадало щось віддалено схоже на паузу в розмові, підполковник Ґрант бурмотів незв’язні слова про пізню годину та гостинність, якою він не має права зловживати, і казав їм на добраніч. От тільки ніхто на ці слова анітрохи не зважав, тож йому доводилося й далі сидіти на місці.
Сер Волтер був людиною рішучішою. Він визнав, що помилився, відправивши Стрейнджа в задзеркальну подорож, і прийняв тверде рішення виправити ситуацію. Як політик він ніколи не вагався, роздаючи поради, і навіть якщо про них ніхто не просив, його це не спиняло.
— А ви вже прочитали всі книжки про магію? — із притиском запитав він у Стрейнджа.
— Що? Ні, звісно же, ні! Ви й самі це чудово знаєте! — обурився маг. (Він саме подумав про книжки в бібліотеці Гертф’ю.)
— Ці палати, які ви бачили сьогодні. Ви знаєте, куди вони ведуть? — запитав сер Волтер.
— Ні, — відповів Стрейндж.
— Вам відомо, що то за темна земля, над якою пролягає міст?
— Ні, але…
— Тоді краще, аби ви прислухалися до думки місис Стрейндж і побільше почитали про ці дороги, перш ніж вертатися на них, — виголосив сер Волтер.
— Так відомості з книжок суперечать одні одним. Вони неточні! Навіть Норрелл так говорить, а він прочитав усе, що тільки можна. Будьте вже певні!
Арабелла, Стрейндж і сер Волтер сперечалися ще зо пів години, аж нарешті всі розсердилися, посмутніли і страшенно захотіли спати. Здається, тільки Стрейнджа нітрохи не бентежили описи моторошних мовчазних палат, нескінченних доріжок і неозорих похмурих країв. Арабеллу вони достоту лякали, і навіть сер Волтер із підполковником Ґрантом почувалися стурбовано. Магія, така знайома ще кілька годин тому, така англійська, раптом стала нелюдською, неземною,
Стрейндж був певен, що в усій країні не знайдеться інших людей, які би розуміли його ще менше, а дратували його — ще більше. Вони відмовлялися усвідомити, що він зробив щось екстраординарне. Не буде перебільшенням сказати (на його думку), що це було найбільш екстраординарне досягнення всієї його магічної кар’єри. Жодному англійському магові після Мартіна Пейла не випадало ступити на Королівські Шляхи. Але що ж замість привітань і захвату його здібностями (чого можна було чекати від будь-кого на їхньому місці)? Вони тільки скиглили й скаржилися не гірше самого Норрелла.
Наступного ранку він прокинувся з рішучим наміром повернутись на Королівські Шляхи. Він бадьоро привітався з Арабеллою, поговорив із нею на безліч далеких тем і спробував удати, ніби вони посварилися через її втому та збентеженість вчорашнього вечора. Та задовго до того, як він зміг скористатися цією придумкою (і вислизнути непомітно на Королівські Шляхи крізь найближче велике дзеркало), Арабелла йому впрост заявила, що почувається нічим не краще від минулої ночі.
Зрештою хіба не марні наші спроби розібратися в хитросплетіннях подружніх сварок? Такі розмови зазвичай течуть плутано, мов велика річка: до них, ніби притоки, вливаються суперечки й образи попередніх років — цілковито незбагненні для всіх, крім двох, котрих вони стосуються найбільше. У таких зіткненнях жодна сторона ніколи ще не доводила свою правоту, а навіть якщо й доводила, хіба воно щось значить?
Бажання жити в гармонії й дружніх стосунках дуже сильне, і Стрейндж з Арабеллою в цім ні від кого не різнилися. Врешті-решт, після дводенної суперечки та обміну аргументами, вони дали одне одному обіцянку. Він — що ніколи без її дозволу ногою не ступить на Королівські Шляхи. Вона — навзамін — що дарує йому цей дозвіл, як тільки він її переконає, що це безпечно.
37
Cinque Dragownes
Сім років тому будинок м-ра Ласеллза на Брутон-стрит вважався одним із найкращих у Лондоні. Йому була притаманна та досконалість, досягти якої могла лише дуже багата і дуже ледача людина, що присвячує левову частку свого часу колекціонуванню картин і скульптур, а левову частку душевних сил — вибору меблів і шпалер. М-р Ласеллз вирізнявся гарним смаком і хистом відшукувати нові, незвичайні поєднання кольорів. Особливо до душі йому припали синя та сіра барви, а також темні, металево-бронзові відтінки. Однак у нього не виникало прив’язаності до надбань. Він продавав картини так само часто, як і купував, а тому його оселя ніколи не вироджувалася до гармидеру картинної галереї, на який скидаються помешкання деяких колекціонерів. Кожну з Ласеллзових кімнат прикрашала тільки дрібка картин і
Одначе досконалість помешкання м-ра Ласеллза суттєво змаліла за останні сім років. Вишукані, як і раніше, кольори зовсім не змінювалися. Меблі були дорогими, але за модою семирічної давнини. За цей час колекція Ласеллза не поповнилася жодною картиною. В останні сім років неймовірні стародавні скульптури прибували до Лондона з Італії, Єгипту та Греції, та вони прикрашали збірки інших джентльменів.
Більше того, певні ознаки свідчили, що власник будинку долучився до якоїсь корисної діяльності, що він певною мірою навіть
Істина полягала в тому, що, хоча Ласеллз і далі ставився до роботи з великою відразою, він ще ніколи не був таким заклопотаним, як протягом останніх семи років, відколи м-р Норрелл прибув до Лондона. І хоча саме він запропонував призначити лорда Портісгеда головним редактором «Друзів англійської магії», те, як його милість виконував свої редакторські обов’язки, доводило роздратування Ласеллза до крайньої межі. Лорд Портісгед у всьому поступався м-ру Норреллу — не зволікаючи, вносив усі непотрібні поправки м-ра Норрелла, — тож недивно, що «Друзі англійської магії» ставали нуднішими й велемовнішими з кожним випуском. Восени 1810 року Ласеллз примудрився отримати посаду співредактора. «Друзі англійської магії» могли похвалитися чи не найбільшою на все королівство кількістю передплатників, а тому роботи було чимало. До того ж Ласеллз писав про сучасну магію для інших видань і газет; він давав уряду поради з магічної політики; мало не щодня навідував м-ра Норрелла, а у вільний час вивчав історію і теорію магії.