Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 69)

— Котра з них Нен Пурвіс? — запитав Ласеллз.

— Найперша. Це сталося років двадцять чи тридцять тому, щойно вони побралися з Вінкулюсом. Вони пили в одному такому закладі, проциндрили всі гроші, вичерпали кредит та й мусили повертатися додому. Коли вони чвалали вулицею, то побачили в стічній канаві істоту, п’янішу від них самих. Лицем у брудній воді валявся якийсь п’яний мов зюзя дід, що лиш дивним дивом у ній не втопився. І щось у вигляді цього бідолахи привернуло увагу Вінкулюса. Здавалося, він його впізнав. Підійшов до нього ближче, порозглядав зусібіч. А потім розреготався й злобно копнув старого. Нен запитала Вінкулюса, хто то був. Вінкулюс сказав, що діда звуть Клеґґ. Жінка поцікавилася, звідки він його знає. Вінкулюс сердито відповів, що з Клеґґом вони взагалі не знайомі! Ба більше, він і тепер не збирається з ним знайомитися! І нема на цілому світі людини, кого би Вінкулюс зневажав більше! Та варто було Нен пожалітися, що це не дуже зрозуміле пояснення, Вінкулюс знехотя відповів, що Клеґґ — його батько. І більше говорити на цю тему не став.

— Ну, і який це має стосунок до нашого клопоту? — перебив м-р Норрелл. — Чому було впрост не спитати всіх цих дружин саме про книжку?

— Питав же, сер, — роздратовано відповів Чилдермасс. — Ще чотири роки тому. Ви мали би пам’ятати. Жодна з них нічого не знає.

М-р Норрелл роздратовано відмахнувся — мовляв, продовжуйте.

— Кілька місяців потому Нен почула в таверні, як хтось читав уголос новину з газети про повішання в Йорку. Нен дуже подобалися цікаві історії про шибеницю, а цей репортаж запам’ятався їй особливо, бо страченого звали Клеґґ. Вона запам’ятала ім’я і ввечері розказала про нього Вінкулюсу. На її подив, той уже про все знав і підтвердив, що йдеться про його батька. Вінкулюс був у захваті, що Клеґґа повісили. Він навіть сказав, що той на це заслужив. Мовляв, він був винний у жахливому злочині — найгіршому в усій Англії за останні сто років.

— Що ж то був за злочин такий? — запитав Ласеллз.

— Спершу Нен ніяк не могла пригадати, — відповів Чилдермасс. — Та я ще трохи повипитував у неї, пообіцяв купити ще джину, і вона згадала. Клеґґ украв книжку.

— Книжку! — вигукнув м-р Норрелл.

— О, містере Норрелле! — і собі скрикнув Дролайт. — Це мусить бути та сама. Це мусить бути Вінкулюсова книжка!

— Це правда? — поцікавився м-р Норрелл.

— Гадаю, так, — відказав Чилдермасс.

— Але жінка знає, що це за книжка? — уточнив м-р Норрелл.

— Ні, більше Нен нічого не відає. А тому я поїхав у Йорк, де судили й стратили Клеґґа, та покопався в архівах квартальних засідань мирового суду. Найперше, що я з’ясував: Клеґґ був родом із Ричмонда в Йоркширі. О, так! — Чилдермасс багатозначно подивився на м-ра Норрелла. — Принаймні за походженням Вінкулюс — якнайщиріший йоркширець[195]! У юності Клеґґ був канатохідцем на північних ярмарках, але ходити по канату й випивати — кепське поєднання. Клеґґ же пив як хлющ, то й мусив покинути це заняття. Він повернувся в Ричмонд, де найнявся служити в заможне господарство. Там йому велося нівроку, й хазяїн, помітивши його розум, став довіряти йому щораз відповідальнішу роботу. Час від часу Клеґґ і далі випивав з негідними людьми, а коли випивав, то ніколи не обмежувався пляшкою чи двома. Він пив до останнього корка й останньої пляшки в підвалі. А після цього днями був п’яний мов чіп та займався казна-чим: крав, грав на гроші, бився й нищив чужу власність. Проте щораз, повертаючись у господарство після своїх диких пригод у далеких краях, він вигадував щось достовірне, аби пояснити свою відсутність господареві; і той не помічав жодної пропалої речі, хоча решта челяді прекрасно знала, що відбувається. Хазяїна звали Роберт Файндгелм. Тихий, добрий, респектабельний чоловік — його запросто було обвести круг пальця таким пройдам як Клеґґ. Господарство належало його родині багато поколінь, а колись, дуже давно слугувало коморою абатства Ісбі…

М-р Норрелл шумно вдихнув та засовався в кріслі.

На нього здивовано поглянув Ласеллз.

— Абатство Ісбі — одна з вотчин Короля Крука, — пояснив м-р Норрелл.

— Як і Гертф’ю, — додав Чилдермасс.

— Та невже?! — здивувався Ласеллз[196]. — Зізнаюся, після всього, що ви нарозповідали про нього, я здивований, що ви мешкаєте в будинку, так тісно пов’язаному з ним.

— Вам це не зрозуміти, — огризнувся м-р Норрелл. — Це ж Йоркшир, яким владарював Джон Ускґласс[197], король Північної Англії. Він там жив і правив триста років. Там немає жодного села чи й навіть поля, геть із ним не пов’язаного.

Чилдермасс правив далі:

— Родині Файндгелма належало іще дещо з колишньої власності абатства. Скарб, переданий на зберігання останнім настоятелем, передавався разом із землею од батька до сина.

— Магічна книжка? — нетерпляче запитав м-р Норрелл.

— Якщо правдиві йоркширські балачки, то не просто магічна книжка. Це була Магічна Книга. Книга, писана Королем Круком, рукою власною.

Запанувала тиша.

— Хіба таке може бути? — запитав Ласеллз у м-ра Норрелла.

Той не відповів. Маг сидів у глибочезній задумі, занурившись у новини, які заскочили його зненацька, — і то новини не дуже приємні.

Нарешті він озвався, але радше думав уголос, аніж відповідав на запитання Ласеллза.

— Книжка, що належить Королю Круку, або писана ним — це найбільша забаганка англійської магії. Кілька людей уже було гадали, що знайшли її або дізналися, де її сховок. Дехто з них мав неабиякий розум і міг би відзначитися важливими науковими працями, але натомість змарнував життя в пошуках книжки Короля. Та це ще не значить, що насправді її не існує…

— Ну, а якби існувала, — не здавався Ласеллз, — якби її знайшли, то що тоді?

М-р Норрелл помотав головою і не став відповідати.

За нього це зробив Чилдермасс.

— Тоді всю англійську магію довелося би переглянути в світлі того, що вміщено в цій книзі.

Ласеллз повів бровою.

— Правда? — спитав він.

Маг мав непевний вигляд, немовбито хотів усе заперечити.

— А ви самі вірите, що це була книжка Короля? — звернувся Ласеллз до Чилдермасса.

Слуга здвигнув плечима.

— У це беззаперечно вірив сам Файндгелм. У Ричмонді я познайомився з двома дідами, які замолоду працювали в його господі. Вони казали, що володіння тою книгою надавало смислу життю їхнього хазяїна. Найперше він був Хранителем Книги, а вже потім — чоловіком, батьком, землевласником. — Чилдемасс на мить замовк. — Найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу, — міркував він далі. — Здається, Файндгелм і сам був таким собі магом-теоретиком. Купував книжки про магію та платив одному магу з Норталлертона за науку. Одне тільки мене здивувало: слуги запевняли, що Файндгелм ніколи не читав Книги Короля і мав дуже туманні уявлення, про що в ній ідеться.

— О! — тихо згукнув м-р Норрелл.

Ласеллз і Чилдермасс перевели на нього погляди.

— То він не зміг її прочитати, — сказав маг. — Що ж, це дуже… — Він замовк та взявся гризти нігті.

— Може, вона латиною? — припустив Ласеллз.

— Думаєте, Файндгелм не знав латини? Чого б це? — дещо роздратовано проказав Чилдермасс. — Тільки того, що він займався господарюванням на землі?..

— Боже збав! Не думайте, що я зневажаю землеробів. Чесно! — розсміявся Ласеллз. — Це по-своєму корисний рід занять. Однак землероби рідко славляться пізнаннями в класичних науках. Він хоч би міг зрозуміти, що перед ним латина?

На що Чилдермасс грубо відповів — мовляв, звісно ж, Файндгелм упізнав би латину. Він же не ідіот.

На що Ласеллз прохолодно зауважив, що ніколи такого й не казав.

Суперечка розпалювалася, коли їх обох утяв тихий і замислений голос м-ра Норрелла:

— Потрапивши в Англію вперше, Король Крук не вмів ні читати, ні писати. Тоді мало хто був грамотний, навіть королі. А Короля Крука до того ж виховали в домі фейрі, де не пишуть нічого. Тому й письмен він ніколи не бачив. Люди — його нові слуги — показали Королю, як писати, і пояснили, для чого. Та він був юний, дуже юний, років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, не більше. Він уже підкорив два королівства в різних світах і повелівав магією як заманеться. Його переповнювали пиха та зверхність. Йому було не цікаво читати думки інших людей. Бо що вони в порівнянні з його власними? Тому він відмовився опановувати латину, чого бажали від нього слуги, а натомість вигадав власне письмо, щоби зберегти свої думки для прийдешніх часів. Мабуть, воно відображало плин його думок краще, ніж могла би латина. Так було на самому початку. Та чим довше він лишався в Англії, тим більше зазнавав змін, ставав говіркіший і рідше усамітнювався: він все менше був фейрі і все більше — людиною. Збігли роки, й він вивчився звичної для всіх грамоти, але власного письма — королівського, як його звали, — власного письма він не забув. Король навчив цим письменам кількох наближених магів, щоб вони краще розбиралися в його чарах. Про королівське письмо згадують Мартін Пейл і Беласіс. Та жоден із них не бачив ані літери. Тож якби вцілів якийсь уривок, ще й писаний рукою самого Короля, то звісно…

І м-р Норрелл знову замовк.

— Отакої, містере Норрелле, а ви сьогодні сповнені сюрпризів! — промовив Ласеллз. — Стільки захоплення людиною, яку ви, за вашими ж словами, завжди ненавиділи й зневажали!

— Моє захоплення ні на йоту не применшує моєї ненависті до нього! — відбрив м-р Норрелл. — Я завжди говорив, що це був великий маг, але ніколи не стверджував, що він хороша людина або що я радий його впливу на англійську магію. Мої сьогоднішні слова — лиш моя приватна думка, не призначена для широкої громадськості. Чилдермасс знає. Чилдермасс розуміє.