Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 71)

Джентльмен примружився: так він зазвичай робив, коли сильно думав.

— Дивною була би вона матір’ю, — розмірковував він уголос, — якби ніяк не зверталася до своєї дитини. Так, у тебе є твоє законне ім’я. Яке істинно належить тобі. Це мені ясно як білий день. Цим іменем вона називала тебе подумки в ті безцінні моменти, коли тримала тебе на руках. Хіба тобі не було би цікаво його дізнатись?

— Звісно, було би, сер! Але моя матір давно померла. Можливо, жодна інша жива душа його й не знала. Навіть її власне ім’я тепер загубилося. Якось іще хлопчиком я запитав сера Вільяма, як її звали, але він не міг пригадати.

— Не маю найменших сумнівів, що все він знав, але не схотів розповісти тобі через свою злобу. І для того, щоб вивідати твоє істинне ім’я, Стівене, знадобиться хтось навдивовижу проникливий, хтось із надзвичайними талантами й незрівнянною шляхетністю вдачі. Одним словом — я. Так, саме цим я і займуся. На знак любові до тебе я віднайду твоє істинне ім’я!

31

Сімнадцять мертвих неаполітанців

Були на той час у британській армії так звані «офіцери-вивідувачі», які мали розмовляти з місцевим населенням, перехоплювати французьку кореспонденцію та завжди знати дислокацію ворожих вояків. Який би романтичний флер не огортав війну у вашій уяві, та Веллінґтонові розвідники були ще романтичнішими. Вони при місячному світлі переходили річки вбрід та під пекучим сонцем долали гірські перевали. У французькому тилу вони жили більше, ніж в англійському, і знали всіх, хто діяв на благо Британії.

Найвідомішим з усіх вивідувачів, без сумніву, був майор Кегун Ґрант[202] з 11-го піхотного полку. Часто французи, займаючись якимись своїми справами, помічали, як майор Ґрант, сидячи на коні, спостерігав за ними з верхівки далекого пагорба. Він стежив у дальновид і щось нотував у маленькому блокноті. Французи через це почувалися вкрай незатишно.

Якось одного квітневого ранку 1812 року майор Ґрант ненароком виявив, що опинився між двома французькими кавалерійськими патрулями. Зрозумівши, що втекти не вдасться, він спішився і сховався у підліску. Ґрант завжди вважав себе радше солдатом, ніж шпигуном, тому мав за честь повсякчас носити військову форму. На жаль, форма 11-го піхотного полку (так само як і в інших полків) була яскраво-багряною, тож для французів не склало труднощів знайти майора серед свіжого весняного листя.

Для британців полон Ґранта був лихом, рівним утраті цілої бригади звичайних вояків. Лорд Веллінґтон негайно розіслав термінові послання — французьким генералам з пропозицією обміну полоненими та командирам guerrilla[203] з обіцянкою вдосталь заплатити срібними песо та зброєю, якщо вони посприяють порятунку Ґранта. Коли жодна пропозиція не принесла бажаного результату, лорд Веллінґтон мусив удатися до іншого плану. Він доручив одному з найбільш горезвісних та жорстоких вождів guerrilla, Херонімо Саорнілю[204], супроводити Джонатана Стрейнджа до майора Ґранта.

— Ви скоро переконаєтеся, що цей Саорніль — людина непересічна, — сказав лорд Веллінґтон Стрейнджу перед виїздом, — але я спокійний, адже, будьмо чесні, містере Стрейндж, ви такий самий.

Саорніль та його люди справді виявилися загоном щонайстрашніших зарізяк, яких тільки можна уявити: брудні, смердючі й неголені. За пасками у них стирчали ножі та шаблюки, а з-за плечей виднілися рушниці. Одяг та попруги горлорізів укривали страхітливі зображення усяких звірств: черепи з перехрещеними кістками; серця, наштрикнуті на ножі; шибениці; колесування; круки, що видзьобували очі та серця, та інші подібні приємності. Спершу здавалося, що всі вони вишиті чимось на кшталт перламутрових ґудзиків, але при уважнішому розгляді ставало зрозуміло, що це зуби вбитих ними французів. До костюму Саорніля було приторочено стільки зубів, що за найменшого його поруху вони торохтіли, наче мертві французи досі стукотіли ними зі страху.

Оточені символами та знаряддями смерті, Саорніль і його люди були певні, що вселяють жах в усіх зустрічних. Тож їх неабияк подивувало, що англійський маг їх перевершив — він притягнув із собою труну. Як і всі зарізяки, ґерільяси були дуже забобонними. Один із них поцікавився у Стрейнджа, що в труні. Той недбало відповів:

— Людина.

По кількох днях виснажливої їзди загін ґерільєрос привів Стрейнджа на пагорб, звідки відкривався вид на головну дорогу, що вела з Іспанії у Францію. Мага запевнили, що майора Ґранта викрадачі везтимуть саме цим шляхом.

Люди Саорніля розбили табір неподалік і стали чекати. На третій день вони побачили, як по дорозі їде великий загін французьких вояків. Серед них виділявся багряний мундир майора Ґранта. Стрейндж миттю наказав, щоб труну відкрили. Троє ґерільєрос, узявшись за ломи, підняли віко. Всередині вони знайшли ляльку, виліплену з тієї ж червоної глини, з якої іспанці роблять кольорові тарілки та дзбани. Розмір вона мала людський, але вигляд — кепський: дві дірки замість очей, а носу — що там і говорити — взагалі не було. Однак носила лялька офіцерську форму 11-го піхотного полку.

— А тепер, — наказав Стрейндж Херонімо Саорнілю, — коли французи наблизяться до он того каменя, ви зі своїми людьми нападете на них.

Саорнілу знадобилося кілька секунд, щоб осмислити почуте, зокрема й через те, що іспанська Стрейнджа рясніла граматичними помилками, а вимова була геть химерною.

Збагнувши, чого від нього хочуть, командир поцікавився:

— Чи повинні ми спробувати врятувати El Bueno Granto? (Так іспанці називали майора Ґранта).

— Авжеж ні! — відказав Стрейндж. — Лишіть El Bueno Granto мені!

Саорніль зі своїми людьми спустився схилом до місця, де тонкі дерева закривали їх від дороги, і відкрили вогонь, заскочивши французів зненацька. Частина загинула, інших було поранено. Ні каміння, ані кущів, за які можна би сховатися, не траплялося, зате лишалася дорога, аби втекти від нападників. Упоравшись із панікою та сум’яттям, французи зібрали докупи думки і поранених та поскакали геть.

Піднімаючись на пагорб, ґерільєрос сумнівалися, чи вдалося їм виконати бодай щось: фігура у багряній формі так само виднілася серед французів, коли ті тікали. Повернувшись до місця, де лишився маг, ґерільєрос здивувалися, побачивши, що він більше не сам. Поряд сидів майор Ґрант. Умостившись на камені, чоловіки щонайприємніше балакали, їли холодну курку та запивали її кларетом.

— Брайтон справді милий, — говорив майор Ґрант, — але я надаю перевагу Веймуту.

— Ви мене дивуєте, — відказав Стрейндж. — Веймут мені огидний. Найнещасніші тижні мого життя минули там. Я шалено закохався у дівчину на ім’я Меріен, а вона проміняла мене на якогось хлопця з маєтком на Ямайці й скляним оком.

— Веймут у цьому не винен, — виголосив майор Ґрант. — О, Capitán Saornil! — він помахав командиру курячою ніжкою на знак вітання. — Buenos Días!

А тим часом солдати й офіцери з французького загону продовжували рухатися в бік Франції. Діставшись Байонни, вони відправили в’язня під варту до голови місцевої таємної поліції, який поквапився привітати того, кого, без сумніву, вважав майором Ґрантом. Він трохи збентежився, коли схотів потиснути полоненому руку, а та аж по плече відділилася від тіла. Це так приголомшило голову таємної поліції, що він впустив руку на підлогу, де вона розбилася на тисячу шматочків. Повернувшись до майора Ґранта з найщирішими вибаченнями, він зі ще більшим подивуванням виявив, що обличчя майора вкрили глибокі чорні тріщини. По тому частина голови відвалилась і стало очевидно, що всередині вона цілком порожня. За мить весь майор упав і розбився на друзки, як Хитун-Бовтун із «Казок Мами Гуски».

22 липня Веллінґтон зійшовся з французами в бою під стінами старовинного університетського міста Саламанка. Він здобув найвизначнішу перемогу, яку тільки знала британська армія за останні роки.

Тієї ночі французи тікали через ліси на південь від Саламанки. На бігу солдати задирали голови і вражено дивилися, як крізь темні крони дерев до них спускається янгольське воїнство. Сяйво небесних створінь сліпило. Їхні крила білизною нагадували лебедині, а шати мінилися перламутром, кольором риб’ячої луски чи барвою неба перед грозою. У руках вони тримали вогненні списи, а їхні очі палахкотіли праведним гнівом. З дивовижною швидкістю янголи шугали поміж дерев, розмахуючи зброєю перед самими обличчями французів.

Багато солдатів сповнилося таким жахом, що обернулись і помчали в бік міста — назустріч британській армії, яка їх переслідувала. Більшість же могли тільки клякнути й витріщатися. Хтось сміливіший та рішучіший спробував розібратися, що коїться. Йому видалося вкрай малоймовірним, ніби Небеса стали союзниками французьких ворогів — зрештою, ні про що подібне не чули зі старозавітних часів. Вояк зауважив, що янголи лише погрожували солдатам списами, але не нападали. Почекавши, поки одна зі з’яв опуститься перед ним, сміливець проткнув її шаблею. Зброя не зустріла жодного опору — лише повітря. До того ж янгол не виявив ознак ані найменшого болю чи здивування. Француз відразу ж закричав співвітчизникам, що боятися нема чого, перед ними лишень мара, викликана Веллінґтоновим магом. Вона нічим не нашкодить.

Французькі солдати, переслідувані янголами, продиратися крізь хащі. Вийшовши з лісу, вони опинилися на березі ріки Тормес, через яку було перекинуто старовинний міст до міста Альба-де-Тормес. Через недогляд когось із союзників лорда Веллінґтона міст ніхто не охороняв, тому французи пройшли по ньому й зникли в місті.