Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 70)

М-р Норрелл знервовано глянув на Дролайта, але щойно Дролайт збагнув, що Чилдермассова оповідь не стосується жодних подій у світських колах, а лиш життя йоркширських землевласників та п’яної челяді, то враз покинув її слухати. Зараз він просто полірував носовичком табакерку.

— Отже, Клеґґ поцупив цю книжку? — спитав Ласеллз у Чилдермасса. — Ви нам це хотіли розповісти?

— Можна сказати й так. Восени тисяча сімсот п’ятдесят четвертого року Файндгелм передав книгу Клеґґу й наказав відвезти її чоловікові із села Бреттон у пагорбах Дербіширу. Навіщо — не знаю. Клеґґ вирушив у дорогу й другого чи третього дня прибув до Шеффілда. Зупинився в таверні, де й познайомився з одним чоловіком, ковалем, чия слава пияка була не меншою, ніж у Клеґґа. Спочатку вони просто змагалися, хто вип’є більше, але на другий день почали хмільну колотнечу. В закуті стояла бочка з солоним оселедцем. Тож Клеґґ кинув ковалеві виклик: перейти кімнату по оселедцях. На тоді їх уже оточувала публіка, гульвіси й глядачі, вони й випорожнила бочку і розклали оселедці по підлозі. Коваль прогулятися кімнатою від стінки до стінки, перемоловши рибу на смердючу кашу, а сам умився кривавою юшкою від численних падінь. Після цього коваль у відповідь запропонував Клеґґу, що пив без упину цілий день, пройтися стріхою таверни. Раз по раз публіці здавалося, він мав упасти й звернути свій нікчемний карк, але все дарма. Потому Клеґґ замовив, щоб коваль підсмажив і з’їв свої черевики (із чим той успішно впорався), на що коваль відповів останнім завданням: Клеґґ мав з’їсти книжку Роберта Файндгелма. І Клеґґ роздер її на смужки, які одну за одною зжер.

У м-ра Норрелла вирвався крик жаху. І навіть Ласеллз аж кліпнув очима від подиву.

— За кілька днів Клеґґ проспався, — правив далі Чилдермасс, — і зрозумів, що він накоїв. А тому перебрався в Лондон, де за чотири роки по тому надув живота служниці з корчми у Воппінґу, яка й стала матір’ю Вінкулюса.

— Це ж ясно як Божий день! — вигукнув м-р Норрелл. — Книгу не втрачено! Історію про змагання в пиятиці Клеґґ вигадав, щоб напустити туману на Файндгелма! А насправді він лишив її собі, а потім передав сину! Якби ж тепер знайти…

— З чого ви це взяли? — заперечив Чилдермасс. — Навіщо всі ці труднощі задля загарбання книги, щоб оддати її сину, якого він ніколи не бачив і до якого йому було байдуже? Крім того, Вінкулюс іще навіть на світ не родився, коли Клеґґ рушив дорогою на Дербішир.

Ласеллз прокашлявся.

— Цього разу, містере Норрелле, я згоден із містером Чилдермассом. Якби Клеґґ мав ту книжку або знав, де її знайти, то чому не повідомив це під час суду і не спробував виміняти її на своє життя?

— А сам Вінкулюс? — відповів Чилдермасс. — Якщо він одержав такий дарунок від батька, то чому ненавидів його? Чому зрадів, дізнавшись про його смерть? Роберт Файндгелм не сумнівався в тому, що книга пропала. Це очевидно. Нен розповіла, що перед тим, як Клеґґа повісили, його судили не за крадіжку книги. Роберт Файндгелм звинуватив його у книговбивстві. І Клеґґ — остання людина в Англії, скарана на горло за такий злочин[198].

— Чому ж тоді Вінкулюс стверджує, ніби має книгу, хоч її з’їв його батько? — зачудовано поцікавився Ласеллз. — Це неможливо.

— Спадщина Роберта Файндгелма якимсь чином перейшла до Вінкулюса, але я не маю ані найменшої гадки, як це можливо, — відповів Чилдермасс.

— А що то за чоловік із Дербіширу? — раптом промовив м-р Норрелл. — Ви казали, що Файндгелм збирався відправити книгу якомусь чоловікові в Дербішир?

Чилдермасс зітхнув.

— Вертаючись у Лондон, я їхав через Дербішир. І побував у Бреттоні. Село селом, три хати і шинок на голому пагорбі. Ким би не був той чоловік, якого мав знайти Клеґґ, він давно помер. Я там нічого не дізнався.

Стівен Блек і джентльмен із будяковим волоссям сиділи в кімнаті на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит, де збиралися «Досвітні кавалери».

Як і звично, джентльмен говорив про свою безмежну приязнь до Стівена.

— До речі, я тут пригадав, — говорив він, — багато місяців тому я мав би вибачитися перед тобою. І все пояснити.

— Вибачитися, сер?

— Так, Стівене. Ми обоє бажаємо тільки щастя для леді Поул, проте я пов’язаний умовами кабального договору з магом і щоранку мушу вертати її до чоловіка, і вона мусить цілий день чекати вечора. Та, маючи видатний розум, ти не міг не помітити, що тебе жодні домовленості не зв’язують, і, смію припустити, тобі невтямки, чому я не забираю тебе в Покинь-Надію назавжди, де щастя твоє не знатиме меж.

— Маєте рацію, сер. Мені невтямки, — погодився Стівен. І задумався, що сказати далі, бо від наступного питання могло залежати все його подальше життя: — Вам щось перешкоджає це зробити?

— Так, Стівене. До певної міри перешкоджає.

— Зрозуміло, — промовив Стівен. — Яка прикрість.

— Чи не хотів би ти знати, що саме? — запитав джентльмен.

— Так, сер! Звісно, сер!

— Тож нехай стане тобі відомо, — напустивши поважного й бундючного виду, повів мову джентльмен, геть не схожий на себе звичного, — що нам, духам-фейрі, одкрито дещо з прийдешнього. Доля часто обирає нас своїми посудинами пророчими. І раніш ми не раз допомагали християнам на їхній великій та шляхетній путі: Юлію Цезарю, Александру Великому, Карлу Великому, Вільяму Шекспіру, Джону Веслі[199] тощо[200]. Щоправда, наше знання того, що станеться в майбутті, оповите туманом і… — тут джентльмен несамовито замахав руками, немовби змітав густе павутиння з обличчя, — недосконале. Лише з любові до тебе, Стівене, я полинув за димом бойовищ і спалених міст, я поринув у закривавлені нутра людей при смерті та випатрав їх, щоб дізнатися твою долю. Тобі й справді судилося бути королем! Не можу сказати, що мене це подивувало! Від початку я відчував, що так має статися, і помилитися я аж ніяк не міг. Тепер же більше — по-моєму, я знаю, яке королівство належатиме тобі. Дим, і кишки, й інші знаки недвозначно вказують на те, що це королівство, де ти вже побував! Королівство, з яким у тебе щонайтісніший зв’язок.

Стівен чекав далі.

— Хіба не зрозуміло? — нетерпляче скрикнув джентльмен. — Це ж має бути Англія! Ти й гадки не маєш, наскільки мене потішило це важливе відкриття!

— Англія! — вигукнув Стівен.

— Таки так! Хіба можна уявити благодатніше майбуття для Англії, ніж ти на її престолі? Нині на троні старий і сліпий король, а сини його — п’яниці й товстуни! Тож бачиш, чому я не можу забрати тебе в Покинь-Надію? Я не можу вчинити таке неподобство й позбавити тебе твого законного королівства!

Якусь мить Стівен намагався збагнути наговорене.

— Хіба це не може бути якесь королівство в Африці? — нарешті промовив він. — Можливо, мені просто судилося знайти дорогу додому, а якесь чудне знамення переконає тамтешніх людей, що я — нащадок їхніх королів?

— Можливо, — із сумнівом мовив джентльмен. — Але ж ні! Не може цього бути! Бачиш, ідеться про королівство, де ти вже був. А тобі ніколи не доводилося бувати в Африці. О, Стівене! Як же мені кортить наблизити твою дивовижну долю! Того самого дня мої численні королівства негайно ж стануть союзниками Великої Британії, а ми з тобою житимемо в цілковитій приязні та братерстві. Тільки подумай, як це спантеличить усіх наших ворогів! Подумай, яка лють охопить магів! Як проклинатимуть вони себе, що виявляли нам недостатньо поваги!

— Боюся, сер, ви помиляєтеся! Я не можу правити Англією. Тільки не… — Він простягнув руки. Зі шкірою чорного кольору, подумав він, але вголос промовив: — Сер, я вам настільки небайдужий, що вам здалося, нібито це можливо. Раби, сер, не стають королями.

— Раби, Стівене? Ти про що?

— Я народився у рабстві, сер. Як і безліч мого народу. Моя матір була рабинею на ямайській плантації, що належала дідові сера Волтера. Коли його боргам уже не було ліку, сер Вільям вирушив на Ямайку, щоб продати тамтешнє майно, а назад повернувся лиш із малою його часткою — моєю матір’ю, зокрема. Точніше кажучи, він мав намір узяти її служницею в дім, але ще на борту корабля вона народила мене й померла під час пологів.

— Ха! — тріумфально вигукнув джентльмен. — Саме так, як я і казав! Ти і твоя вельмишановна матінка потрапили в рабство лихих англійців — звідси й ваш низький стан. Це їхнє шахрайство!

— Так, сер. Певною мірою, так. Але я вже не раб. Жоден, хто стоїть на англійській землі, не може бути рабом. Англійське повітря — це повітря свободи[201]. Й англійці дуже цим пишаються. — Хоча, подумав він, це не заважає їм володіти рабами в інших країнах. Уголос він продовжив: — Від тієї миті, як лакей сера Вільяма зніс мене, крихітне немовля, на землю з борта корабля, я став вільний.

— Однаково мусимо їх усіх покарати! — вигукнув джентльмен. — Можна легко вбити чоловіка леді Поул, потім я піду в Пекло, де знайду його дідуся, і…

— Але ж вони нікого не заганяли в рабство, — заперечив Стівен. — Сер Волтер усіляко бореться із работоргівлею, а сер Вільям ставився до мене з великою добротою. Він мене охрестив і вивчив.

— Охрестив? Що? Тобі навіть ім’я дали твої вороги? На знак твого рабства? Тоді я неодмінно радив би під час коронації прибрати інакше ймення! Як тебе називала матінка?

— Не знаю, сер. Я взагалі не певен, чи вона мене якось називала.