Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 73)

Допомагати Стрейнджеві прибув офіцер 18-го гусарського полку на прізвище Вайт. Тривалий час капітан Вайт мешкав у домі британського посланця в Неаполі. Він мав хист до мов і чудово розумів неаполітанський діалект.

Стрейнджеві було зовсім не складно викликати видива, проте, як він і передбачав, вони й натяку не давали, де можуть бути солдати. Маг виявив, що гармати ховалися за блідо-жовтими скелями — таких було хоч греблю гати по всьому Півострову, — а неаполітанці отаборилися в рідкому ліску з олив і сосон — такий можна побачити, в який бік не кинеш оком.

Капітан Вайт стояв поруч зі Стрейнджем і перекладав усе, що казали неаполітанці, чіткою, зрозумілою англійською. Та хоча маг із капітаном витріщалися у срібну чашу цілісінький день, дізналися вони дуже мало. Коли солдат голодний вісімнадцять місяців, коли він не бачив свою дружину чи кохану вже два роки, а останні чотири місяці спав на болоті й камінцях, його балакучість трохи слабне. Неаполітанці говорили мало, а коли й розтуляли роти, то йшлося про наїдки, які б вони хотіли скуштувати, пестощі дружин і коханих, якими б хотіли втішатися, і м’які пір’яні матраци, на яких би хотілося спати.

Ще пів ночі й чи не весь наступний день Стрейндж і капітан Вайт лишалися у зброярній вежі, поринувши в нудне спостереження за неаполітанцями. Ближче до вечора наступного дня ад’ютант доставив повідомлення від Веллінґтона. Його ясновельможність обрав за штаб-квартиру місцину під назвою Флорес-де-Авіла й викликав до себе Стрейнджа і капітана Вайта. Вони спакували Стрейнджеві книжки, срібну чашу й решту майна і поїхали розжареними, запилюженими дорогами.

Як виявилося, Флорес-де-Авіла — місце таємниче; ніхто з іспанців та іспанок, до яких звертався капітан Вайт, нічого про нього не чув. Але на шляху, яким пройшли дві найвеличніші армії Європи, не могло не лишитися слідів; Стрейндж і капітан Вайт дійшли висновку, що найкращий можливий план — слідувати за шлейфом із викинутих речей, розбитих возів, мертвих тіл і чорного птаства, яке правило свій банкет. На тлі порожніх, кам’янистих рівнин це видовище якнайбільше нагадувало середньовічні зображення Пекла й постійно наштовхувало Стрейнджа на похмурі зауваги про жах і марноту війни. За інших обставин капітан Вайт, професійний військовий, посперечався б із ним, але зараз, вражений понурістю краєвиду, тільки й погоджувався:

— Щира правда, сер. Щира правда.

Але солдат не може собі дозволити надовго занурюватися в такі міркування. Життя його сповнене труднощів, тож він мусить шукати втіху всюди, де тільки може. І хоча вояк має право замислитися над жорстокістю, яка панує навкруги, поверніть його в коло товаришів, і настрій його миттю поліпшиться. Стрейндж і капітан Вайт дісталися Флорес-де-Авіли близько дев’ятої вечора, і вже за п’ять хвилин радісно вітали друзів, слухали найсвіжіші плітки про лорда Веллінґтона й сипали запитаннями про вчорашню битву — чергову поразку французів. Здавалося, неначе за останній рік вони не знали й крихти смутку.

Штаб-квартиру облаштували у зруйнованій церкві на пагорбі, який височів над селом. Там лорд Веллінґтон, Фіцрой Сомерсет, підполковник де Ленсі та майор Ґрант чекали на новоприбулих.

І хоча лорд Веллінґтон переміг у двох битвах поспіль за два дні, він був не в найкращому гуморі. Французька армія, відома на всю Європу швидкістю своїх маршів, утекла від нього й спокійно прямувала до Вальядоліда — і до безпеки.

— Гадки не маю, як їм вдається так швидко рухатися, — скаржився його ясновельможність. — Багато б я віддав, щоб наздогнати їх і розбити. Але в мене лише одна армія, і коли я її замордую, то нової не отримаю.

— Надійшла звістка від неаполітанців із гарматами, — повідомив майор Ґрант Стрейнджеві і капітанові Вайту. — Вони просять сотню песо за кожну гармату. Усього шістсот песо.

— Це забагато, — різко відповів його ясновельможність. — Містере Стрейндже, капітане Вайте, сподіваюсь, у вас є для мене гарні новини?

— Навряд, мілорде, — відказав Стрейндж. — Неаполітанці у лісі. А де той ліс росте, я гадки не маю. Навіть не уявляю, до яких засобів іще вдатися. Я вже спробував усе, що знав.

— Тоді хутко вивчіть щось нове!

Якусь хвильку здавалося, наче Стрейндж от-от скаже його ясновельможності щось украй нечемне. Однак, добре подумавши, маг зітхнув і спитав, чи все гаразд із сімнадцятьма мертвими неаполітанцями.

— Мерців поклали у дзвіниці, — відповів підполковник де Ленсі. — Ними опікується сержант Неш. Що б ви не надумали з ними робити, раджу братися до справи якнайшвидше. Навряд чи вони довго протримаються у такій спеці.

— Ще одну ніч протримаються, — відповів Стрейндж. — Ночі холодні.

Тоді розвернувся і вийшов із церкви.

Веллінґтонові офіцери дивилися йому вслід із цікавістю.

— Знаєте, — мовив Фіцрой Сомерсет, — я все гадаю, що ж він збирається робити з сімнадцятьма трупами.

— Що б там не було, — зауважив Веллінґтон, вмокнувши перо в чорнило, аби писати листа до міністрів у Лондон, — думка ця нітрохи його не тішить. Він робить усе, аби лиш її уникнути.

Тієї ночі Стрейндж удався до магії, якої ніколи раніше не творив. Він спробував проникнути в сни неаполітанців — і досягнув у тім успіху.

Одному чоловікові снилося, що його загнав на дерево лихий Ягнячий Окіст. Солдат сидів на гілках і ридав з голоду, доки Ягнячий Окіст кружляв навколо, щонайзагрозливіше вимахуючи випнутою кісткою. Невдовзі до Ягнячого Окосту приєдналися п’ять чи шість розлючених Варених Яєць, які нашіптували про солдата найогидніші побрехеньки.

Іншому дезертирові снилося, що він, гуляючи лісом, зустрів покійну матусю. Вона розповіла, що тільки-но зазирнула до кролячої нірки й побачила там Наполеона Буонапарте, англійського короля, Папу й російського царя. Чоловік і собі шаснув у кролячу нору, щоб побачити те диво, але діставшись дна, виявив, що Наполеон Буонапарте, англійський король, Папа і російський цар — це одна й та сама людина: вкритий пухирями здоровань розміром із церкву, з іржавими залізними зубами й вогняними колесами замість очей. «Ги! — шкірився велетень. — Невже ти гадав, буцімто всі ми — різні люди?» Чудовисько простягнуло руку до кипучого казана, що стояв неподалік, витягнуло звідти маленького солдатового сина і проковтнуло його. Одним словом, якими б цікавими не були сни неаполітанців, користі від них було кіт наплакав.

Наступного ранку, близько десятої години, лорд Веллінґтон сидів за саморобним столом у вівтарній частині зруйнованої церкви. Підвівши очі, він побачив Стрейнджа і запитав:

— То що там?

Зітхнувши, маг відповів:

— Де сержант Неш? Нехай виносить мертві тіла. З вашого дозволу, мілорде, я спробую вдатися до магії, про яку раніше тільки чув.[207]

Новина швидко облетіла штаб: маг таки надумав щось робити з мертвими неаполітанцями. Флорес-де-Авіла — крихітне поселення, що заледве налічувало сотню дворів. Армії молодиків, які тільки-но здобули велику перемогу й воліли відсвяткувати, минулий вечір видався страшенно нудним. Дуже ймовірно, що саме Стрейнджева магія стане головною розвагою дня. Невдовзі навколо чарівника зібрався невеликий натовп офіцерів і солдатів.

До церкви прилягала кам’яна тераса, з якої відкривався краєвид на вузьку долину й бліде марево високих гір. Схили вкривали виноградники й оливкові гаї. Сержант Неш і його люди витягнули сімнадцять трупів із дзвіниці й посадили їх, притуливши спинами до низької стіни, що тягнулася вздовж краю тераси.

Стрейндж пройшовся повз мерців і оглянув кожного.

— Гадаю, я казав вам, — мовив він до Неша, — що для мене дуже важливо, аби ніхто не чіпав тіла.

Сержант Неш обурено відповів:

— Я певен, сер, що жоден із моїх хлопців до них не торкався. Але мілорде, — продовжив він, звертаючись до лорда Веллінґтона, — навряд чи на полі бою лишилося хоч одне тіло, до якого не дісталися іспанські ополченці…

Він почав просторікувати про низку національних вад іспанців і дійшов висновку, що той, хто нерозважливо засне поруч із іспанцями, дуже шкодуватиме про це, коли прокинеться.

Лорд Веллінґтон нетерпляче махнув рукою, щоб сержант замовк.

— Не схоже, щоб їх сильно понівечили, — звернувся він до Стрейнджа. — А хіба це має значення?

Стрейндж похмуро буркнув, що, певно, ні, як не рахувати того, що йому треба на них дивитися.

І справді, більшість поранень неаполітанців — то були удари, що обірвали їхнє життя, проте усі трупи виявилися роздягненими догола, а декому й повідрізали пальці — вочевидь, аби легше зняти персні з рук. Був тут і красивий юнак, чию вроду суттєво псувала відсутність зубів (їх видерли на протези) й більшої частини волосся (чорні кучері обрізали на перуки).

Стрейндж наказав солдатові принести гострого ножа і чистий бинт. Отримавши інструмент, він зняв пальто й засукав рукав сорочки. Забурмотів під ніс латиною. Потім зробив довгий і глибокий надріз на руці, а кров’ю, що бризнула з рани, окропив голови трупів, пильнуючи, щоб не оминути очі, язик і ніздрі кожного з них. Уже за мить перший труп звівся на ноги. Луною розійшлося жахне скреготіння, коли його висохлі легені наповнилися повітрям, а кінцівки затремтіли так, що лячно було спозирати. Тоді трупи почали оживати один за одним і заговорили якоюсь горловою мовою, в котрій криків було значно більше, ніж у будь-якій говірці, відомій присутнім.