Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 75)
Карта Європи творилася наново: королівства, створені Буонапарте, розпадалися, інші ж верталися у свої кордони; одних королів скидали, а інших — знову садили на трон. Народи Європи вітали одне одного із перемогою над Великим Нахабою. Одначе, мешканцям Великої Британії раптом відкрилося, що війна мала геть іншу мету: зробити їх Найвеличнішою Державою у світі. У Лондоні м-р Норрелл щиро тішився, чуючи від усіх і кожного, що магія — його та м-ра Стрейнджа — відіграла у цьому неабияку роль.
Одного вечора наприкінці травня Арабелла повернулася додому з Карлтон-Гауса, де влаштували бенкет на честь перемоги. На адресу її чоловіка лунали слова найщирішої пошани, на його честь виголошували тости і навіть сам принц-регент наговорив Арабеллі чимало компліментів. І ось тепер тільки-но пробило північ й Арабелла сиділа у вітальні, міркуючи, що для повноти щастя їй бракує лише повернення чоловіка. Аж раптом до кімнати увірвалася одна зі служниць:
— О, мадам! Господар тут!
Хтось увійшов до кімнати.
Він схуд і засмаг порівняно з тим, як його пам’ятала Арабелла. У волоссі сріблилося більше сивини, а над лівою бровою білів шрам. Він уже загоївся, але раніше його не було. Риси обличчя лишилися такими, як і були, але щось у ньому змінилося. Він заледве був схожим на ту людину, про яку вона згадувала всього лише мить тому. Але перш ніж її встигло охопити розчарування, збентеження чи все те, що вона боялася відчути, коли Стрейндж нарешті повернеться додому, як він окинув кімнату швидким, напівіронічним, одразу впізнаваним поглядом. А тоді поглянув на дружину з найріднішою у світі усмішкою:
— Я вдома.
До ранку вони не сказали одне одному й сотої частки того, що хотіли.
— Сядь ось тут, — попросив Стрейндж Арабеллу.
— У це крісло?
— Так.
— Чому?
— Щоб я міг дивитися на тебе. Я три роки на тебе не дивився — і мені цього страшенно бракувало. Треба надолужити втрачене.
Вона сіла, але за хвилину-другу всміхнулася:
— Джонатане, я не зможу стриматися від сміху, якщо ти так пильно на мене дивитимешся. Так ти надолужиш утрачене за якихось пів години. Шкода тебе засмучувати, але ти ніколи не дивився на мене аж так часто: завжди встромляв свого носа в якусь стару запилюжену книжку.
— Неправда. А я вже й забув, які ви незгодливі, місис Стрейндж. Дай-но мені той аркушик паперу: зроблю нотатку.
— Навіть не подумаю! — засміялась Арабелла.
— Знаєш, яка думка першою промайнула мені в голові, щойно я прокинувся? Я подумав, що треба встати, поголитися й поснідати, доки чийсь слуга не забрав усю гарячу воду й увесь хліб. А тоді я згадав, що всі слуги в будинку — мої, уся гаряча вода — моя і весь хліб також мій. Здається, ніколи в житті я не чувся таким щасливим.
— Невже в Іспанії ти ніколи не знав затишку?
— На війні живуть або як принци, або як волоцюги. Я бачив, як лорд Веллінґтон — чи то пак варто казати «його світлість»[214] — спав під деревом, маючи за подушку камінь. Іншим разом доводилося бачити, як злодії та жебраки хропли на перинах у палацових спочивальнях. Війна усе перевертає догори дриґом.
— Що ж, сподіваюся, ти не занудьгуєш в Лондоні. Джентльмен із будяковим волоссям казав, що, скуштувавши війну на смак, удома ти занудьгуєш.
— Он як! Та ні, в жодному разі! Занудитися тут, у чистоті й затишку? Коли всі книжки й потрібні речі напохваті, варто лишень простягнути руку, а дружина завжди зі мною, коли б я не підвів погляд? Що за?.. І хто, ти кажеш, так гадає? Джентльмен із яким волоссям?
— Із будяковим. Я певна, що ти його знаєш. Він мешкає із сером Волтером і леді Поул. Ну, може, й не мешкає, але я зустрічаю його щоразу, коли приходжу в гості.
Стрейндж насупився.
— Ми не знайомі. А як його звати?
Але Арабелла цього не знала.
— Я завжди гадала, що він родич сера Волтера або леді Поул. Як же дивно, що мені й на думку ніколи не спадало поцікавитися його іменем. А я ж не одну годину розмовляла з ним!
— Справді? Не певен, що я схвалюю таке товариство. Він вродливий?
— О так! Дуже! Як же дивно, що я не знаю його імені! Він дуже цікавий. На відміну від багатьох людей, яких я зустрічала.
— І про що ж ви розмовляли?
— О, та про все на світі! Але розмова завжди закінчується його бажанням щось мені подарувати. У понеділок він хотів привезти мені тигра з Бенгалії. У середу — королеву Неаполя, бо, за його словами, ми з нею такі схожі, що неодмінно потоваришуємо, а в п’ятницю він забажав відправити слугу, щоб той приніс мені музичне дерево…
— Музичне дерево?
Арабелла зайшлася сміхом.
— Музичне дерево! Він запевняє, що десь на горі з казковою назвою росте дерево, яке родить не фруктами, а партитурами, і музика та щонайпрекрасніша. Ніколи не збагну, чи вірить він сам у свої казки, чи ні. Одначе я не раз питала себе, чи ж він не божевільний. Я завжди вигадую якийсь привід, аби не приймати його подарунків.
— Я радий. Мені б зовсім не хотілося повернутися додому й побачити у власному будинку тигрів, королев і музичні дерева. Від м-ра Норрелла останнім часом не було звісток?
— Останнім часом — ні.
— Чому ти всміхаєшся? — запитав Стрейндж.
— Хіба? Не знала. Що ж, тоді я розповім. Одного разу він надіслав мені повідомлення — і все.
— Одного разу? За три роки?
— Так. Близько року тому ходили чутки, ніби тебе вбили біля Віторії, тож містер Норрелл відрядив сюди Чилдермасса довідатися, чи це правда. Я знала не більше, ніж він. Але того вечора прибув капітан Маултроп. Він усього за два дні до того висадився у Портсмуті й прийшов прямо сюди запевнити мене, що в тих чутках — ні слова правди. Я ніколи не забуду про його доброту! Бідний юнак! Лише за місяць до того йому ампутували руку, й він дуже страждав від болю. Але для тебе на столі лежить лист від м-ра Норрелла. Учора його приніс Чилдермасс.
Підвівшись, Стрейндж підійшов до столу. Узяв листа й покрутив його у руках.
— Що ж, гадаю, мені таки доведеться зайти, — невпевнено мовив він.
Правда полягала в тому, він геть не палав бажанням зустрічатися зі своїм старим наставником. Стрейндж уже звик до незалежності в думках і діях. В Іспанії він отримував накази від герцога Веллінґтона, але закляття, які він накладав, щоб сповнити ці накази, обирав тільки він. Його зовсім не тішила думка про те, аби знову творити магію під орудою м-ра Норрелла; Стрейндж провів багато місяців у товаристві молодих і відчайдушних офіцерів Веллінґтона, а тому передчуття багатогодинних розмов із самим лише м-ром Норрелом було дещо похмурим.
Утім, попри Стрейнджеві острахи, зустріч видалася дуже сердечною. М-р Норрелл був такий радий його бачити, він так багато розпитував про природу заклять, які Стрейндж накладав у Іспанії, і так хвалив його досягнення, що молодший маг навіть почав відчувати, що був несправедливий до свого вчителя.
Звісно ж, м-р Норрелл нічого й чути не хотів про те, щоби Стрейндж облишив своє навчання у нього.
— Ні, ні, ні! Вам слід повернутися сюди! Нам ще стільки потрібно зробити. Тепер, коли війна завершилася, на нас чекає справжня робота. Ми маємо установити Новочасну магію! Я вислухав доста запевнень від удячних міністрів, що для них просто немислимо керувати країною без нашої магії! І навіть попри все, що ми з вами зробили, досі лишаються непорозуміння! Подумати тільки! Якось я чув, як лорд Каслрей комусь розповідав, нібито ви, за наполяганням герцога Веллінґтона, вдалися в Іспанії до чорної магії! Я негайно запевнив його милість, що ви використовували тільки найсучасніші методи.
Стрейндж змовк і злегка нахилив голову, а м-р Норрелл, звісно ж, витлумачив це як мовчазне підтвердження.
— Але ми говорили про те, чи варто мені лишатися вашим учнем. Я опанував усі види магії зі списку, який ви склали чотири роки тому. Перед моїм від’їздом на Півострів, сер, ви казали, що цілковито втішені моїми успіхами. Смію припустити, ви про це не забули.
— О, та це ж був тільки початок! Доки ви були в Іспанії, я уклав новий список. Зараз покличу Лукаса, хай принесе його з бібліотеки. Крім того, самі розумієте, є ще й
Норрелл блимнув блакитними оченятами, стривожено позираючи на Стрейнджа.
Молодший маг завагався: йшлося про книгозбірню в Гертф’ю, якої він ще не бачив.
— О, містере Стрейндже! — вигукнув м-р Норрелл. — Сер, я несказанно радий, що ви повернулися додому. Я дуже радий вас бачити! Сподіваюся, попереду в нас чекають довгі години розмов. Містер Ласеллз і містер Дролайт проводили тут чимало часу…
Стрейндж запевнив, що навіть не сумнівається в цьому.
— …але ж із ними про магію не поговориш. Приходьте завтра. Приходьте якомога раніше. Приходьте до сніданку!
32
Король
На самому початку 1814 року м-ра Норрелла ушанували своїм візитом напрочуд шляхетні джентльмени — граф, герцог і двоє баронетів, — котрі, за їхніми словами, прийшли в надзвичайно делікатній справі, і були вони настільки стримані у висловлюваннях, що навіть за півтори години, які збігли від початку бесіди, маг анітрохи не розумів, чого їм заманулося від нього.
Згодом з’ясувалося, що, якими би високородними не були ці джентльмени, говорили вони від імені ще вищої персони — самого герцога Йоркського — і прийшли у справі божевілля короля. Не так давно принци провідали батька й були вкрай приголомшені його прикрим станом; тож попри те, що всі вони були егоїстами, деякі — геть непутящими і жоден не бажав іти бодай на якісь жертви, принци погодилися, що заради найменшого полегшення страждань короля можна не тільки заплатити будь-яку суму, а й навіть одтяти будь-яку кількість пальців, рук чи ніг.