Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 77)

Лакей провів Стрейнджа повз крутий пагорб з гладенькими схилами, нагорі якого стояла кругла вежа — найупізнаваніша частина замку звіддаля. Пірнувши в середньовічну арку, вони потрапили в інший двір. Анітрохи не скромніший за пропорціями, він, на відміну від попереднього, повного челяді, солдатів і придворного люду, стояв порожній і тихий.

— Дуже шкода, що ви не побували тут кілька років тому, сер, — правив далі слуга. — Тоді ще можна було, подавши клопотання розпоряднику, потрапити в апартаменти короля і королеви. На жаль, через недугу його величності тепер це неможливо.

Слуга підвів Стрейнджа до показного готичного входу посеред довгого ряду кам’яниць. Долаючи кам’яні сходи, він і надалі оплакував численні перешкоди, які заважали Стрейнджу познайомитися із замком, і вголос уявляв надзвичайне розчарування мага.

— А, знаю! — раптом виголосив він. — Я покажу вам Залу святого Георгія! О, сер, це навіть не сота частина всього того, що ви мали би оглянути, але принаймні матимете уявлення про всю велич Віндзорського замку!

Нагорі він повернув праворуч і хутко рушив галереєю, стіни якої прикрашали композиції з мечів та пістолів. Стрейндж пішов слідом. Вони ввійшли у високу залу двісті-триста футів завдовжки.

— Ось! — вдоволено промовив слуга, ніби власноруч спроектував та прикрасив її.

Вигонисті вікна-арки у південній стіні пропускали холодне туманне світло. Внизу стіни були обшиті грушевими панелями з різьбленими та позолоченими фризами. Вгорі стіни та власне стелю вкривали картини — зображення богів і богинь, королів та королев. На стелі же, осідлавши біло-голубу хмарину, в оточенні опецькуватих рожевих херувимів возносився назустріч вічній славі Карл II. До його ніг складали трофеї генерали й дипломати, а оточували їх Юлій Цезар, Марс, Геркулес та інші важливі персонажі, заціпенілі від раптового усвідомлення власної меншовартості в порівнянні з британським сувереном.

Видовише, звісно, поставало неперевершене, але погляд Стрейнджа прикипів до велетенського стінопису в північній частині зали. Посередині на своїх престолах сиділо двоє королів. Обабіч них зібралися уклінні лицарі, дами, придворні, пажі, боги й богині. Ліва частина картини купалася в сонячному світлі. І король по цей бік був дужим юним вродливцем, з усіма чеснотами, притаманними його віку. Він мав білясту мантію й золотаві кучері. Вінчав його лавровий вінець, а в руках він тримав скіпетр. Геть усі люди й боги з його почту носили шоломи й панцирі, були озброєні списами та мечами, немовбито митець натякав, що цього владаря найбільше шанували й найбільше з ним товаришували найвойовничіші поміж людей і богів. У правій частині картини світло тьмянішало й меркло, ніби художник надумав зобразити літнє надвечір’я. Вгорі над фігурами сяяли зорі. По цей бік стінопису перебував блідий король із чорним волоссям. Він носив чорну мантію, а вираз його обличчя був незбагненний. Вінчав його вінець із темного плющового листя, і в лівій руці монарх тримав тонкий жезл зі слонової кістки. Супроводжували короля переважно магічні істоти: фенікс, єдиноріг, мантикора, фавни і сатири. Але виднілися й загадкові людські постаті: чоловік у чомусь, схожому на чернечу рясу, з опущеним на обличчя каптуром, дівоча фігура в темному, всіяному зірками вбранні з рукою, скинутою на очі. Між обома тронами стояла дівчина в бахматій білій сорочці і золотому шоломі. Войовничий король у захиснім жесті поклав ліву долоню їй на плече; темний король випростав свою правицю до її простягнутої назустріч руки, так що їхні пальці майже торкалися.

— Робота Антоніо Верріо, джентльмена з Італії[218], — пояснив слуга й показав на короля ліворуч: — Це Едуард III, король Південної Англії[219]. — І на короля праворуч: — А це — король-маг Північної Англії, Джон Ускґласс.

— Справді він? — надзвичайно зацікавився Стрейндж. — Я, звичайно, бачив його статуї. Гравюри в книжках. Але живописну його подобу бачу, мабуть, уперше. А ця леді між ними… хто вона?

— Це місис Ґвінн, одна з фавориток Карла II[220]. Вона тут зображає Британію.

— Зрозуміло. Це справді дивовижа: Короля Крука й досі ушановують в королівському замку. Але при цьому вбирають у давньоримське вбрання та змушують триматися за ручки з акторкою. Цікаво, що він сказав би на це?

Слуга повів Стрейнджа назад, по галереї зі зброєю на стінах і до масивних чорних дверей під важким мармуровим фронтоном.

— Далі, сер, я вас повести не можу. Тут мої обов’язки закінчуються, а докторів Віллісів — починаються. Короля ви побачите за он тими дверима. — Лакей уклонився і пішов сходами вниз.

Стрейндж постукав у двері. Із-за них пролунали звуки клавесина та чиїхось співів.

Двері відчинив високий плечистий хлопчина років тридцяти — сорока, круглолиций, із віспинами та зіпрілий, немов головка чеширського сиру. До останньої риски він нагадував Чоловічка-з-Місяця, що його, за повір’ям, зроблено із сиру[221]. Видно було, що чоловік не досить ретельно виголився, і тепер на його білому обличчі де-не-де стирчало дві-три грубі чорні волосини, немовбито в молоці, перед тим, як із нього зробили сир, утопилася ціла сімейка мух, і тепер стирчали їхні лапки. Він носив коричневу дроґетову куртку грубої роботи й сорочку та нашийну хустину з найгіршого льону. На додачу, жоден з артикулів його вбрання не вирізнявся особливою чистотою.

— Слухаю? — промовив він, тримаючись однією рукою за двері, так ніби збирався зачинити їх знов за найменшого приводу. Він анітрохи не скидався на придворного слугу, а скоріше — на доглядача із будинку для душевнохворих, ким направду й був.

Стрейндж аж повів бровою від такої нечемності. Він прохолодним тоном назвався і повідомив, що прибув у справі до короля.

Чоловік зітхнув:

— Сер, не можу сказати, що ми вас не чекали. Але, бачте, вам не можна всередину. Доктор Джон і доктор Роберт… — (Мовилося про братів Віллісів.) — зараз відсутні. Ми їх чекаємо з хвилини на хвилину останні півтори години. Самі не розуміємо, куди вони запропастилися.

— Яка прикрість, — відповів Стрейндж. — Та це вже не мій клопіт. Я не маю наміру бачитися із цими джентльменами. У мене справа до самого короля. В мене є лист, підписаний архієпископами Кентерберійським і Йоркським, що власкавлюють мене правом зустрітися із його величністю сьогодні. — І Стрейндж помахав листом перед чоловіковим носом.

— Але, сер, ви мусите зачекати на доктора Джона і доктора Роберта. Вони нікому не дозволяють втручатися в свою методу догляду за королем. Тиша й усамітненість — найліпші ліки для короля. А бесіда — найгірші. Ви заледве собі уявляєте, сер, які жахливі наслідки може викликати проста розмова. Ну, от уявімо, ви зауважили, що надворі дощить. Вам здається, що навряд чи така невинна ремарка може бути шкідливою. Але вона здатна зворохобити короля і пустити його шал від одної речі до іншої, аж поки не доведе до найнебезпечнішого сказу. Він може пригадати минулі часи, коли дощило і йому повідомляли про програні битви, про померлих доньок[222], про синівську ганьбу. Та одна така думка може довести короля до смерті! Невже ви хочете вбити нашого короля, сер?

— Ні, — відповів Стрейндж.

— Що ж, — сказав чоловік геть ненав’язливо, — то хіба ж не краще, сер, дочекатися доктора Джона і доктора Роберта?

— Дякую за пропозицію, але я все-таки ризикну. Проведіть мене до короля, якщо ваша ласка.

— Доктор Джон і доктор Роберт страшенно розсердяться, — застеріг чоловік.

— Мене це не обходить, — холоднокровно відповів Стрейндж.

Ці слова приголомшили слугу.

— Тепер же… — Стрейндж прибрав найрішучішого виду, на який був спроможний, і, ще раз помахавши своїм листом, заявив: — …Або ви мене пропустите до короля, або матимете справу з двома архієпископами, чиєю волею знехтували. Це дуже серйозно і може загрожувати вам покаранням… не знаю, яким саме, але, насмілюсь припустити, досить суворим.

Чоловік зітхнув. Він гукнув свого товариша (такого ж грубіяна-нечупару) та наказав йому негайно рушати по доктора Джона і доктора Роберта. Потому він неохоче одступив і дав Стрейнджу зайти.

Кімната могла похвалитись величезними розмірами. Стіни були обшиті дубовими панелями й прикрашені витіюватим різьбленням. Стелю рясно вкривало ще більше державних та символічних фігур, що ніжилися на хмарках. Але назагал місце справляло понуре враження. Від голої підлоги сильно тягло холодом. З меблів маг зауважив лише крісло і старенький пошарпаний клавесин. За ним, спиною до гостя, сидів старий у порфірному халаті з грезету. На ньому також був жмаканий нічний каптур із багряного оксамиту й брудні збиті пантофлі. Дід чимдуж гамселив по клавішах і гучно співав по-німецьки. Та, зачувши чужі кроки, він припинив.

— Хто це там? — командним тоном спитав він. — Хто ви такий?

— Маг, ваша величносте, — відповів йому доглядач.

Старий на мить замислився й голосно проказав:

— Цей рід занять у мене викликає особливу неприязнь!

Він знов ударив по клавішах та заходився співати.

Початок не вселяв надії. Доглядач нахабно захихикав і пішов собі геть, облишивши Стрейнджа й короля сам на сам. Маг зробив кілька кроків назустріч монарху і зупинився там, звідки міг бачити обличчя короля.

Стражденний вираз божевільного поєднувався зі стражданнями сліпця. Голубі зіниці заволокло полудою, білкú скидалися на кисляк. Довгі білі пасма з сивими прядками звисали обабіч щік, помережаних синіми прожилками. Коли король співав, то з його одвислих червоних губ летіла слина. Борода здавалася такою ж білою і такою ж довгою, як і чуприна. Король був геть не схожий на жодне із своїх зображень, що їх випало бачити Стрейнджу, бо портрети з монарха малювали, коли він був іще при тямі. З таким довгим волоссям, такою довгою бородою і в пурпурній мантії він сильно скидався на якого-небудь стародавнього трагічного актора із шекспірівської п’єси, а точніше — цілих двох дуже стародавніх і дуже трагічних персонажів Шекспіра. В своїй сліпоті й своїм божевіллі він був Ґлостером і королем Ліром водночас.