Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 68)
Стрейндж проводив тужливим поглядом рештки вечері, які слуги прибирали зі столу. Серед інших наїдків Стрейнджу вдалося упізнати залишки запеченого гусака, панцирі смажених у маслі креветок, пів порції рагу з селери та хвостики гострих португальських ковбасок. Він подякував його ясновельможності й сів. Слуга приніс йому келих шампанського, а сам маг поклав собі мигдалевого пирога і сушених вишень.
— І якої ж ви думки про війну, містере Стрейндже? — запитав із другого кінця столу джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям.
— Ну, спершу вона трохи спантеличує, як і все нове, — відказав Стрейндж, — але, зазнавши пригод, які запропонувала війна, я до неї звик. Один раз мене пограбували. Один раз намагалися підстрелити. Одного разу я зустрів на своїй кухні француза й мусив його виганяти, а іншого разу дім, у якому я спав, підпалили.
— Французи? — поцікавився генерал Стюарт.
— Ні-ні. Англійці. Гурт вояків із сорок третього полку. Вочевидь, уночі вони дуже змерзли, а тому підпалили дім, аби зігрітися.
— О, таке часто трапляється! — усміхнувся генерал Стюарт.
На мить запала тиша, й тоді джентльмен у кавалерійській формі сказав:
— Ми тут розмовляли — радше сперечалися — про магію та способи її чинити. Стратклайд каже, що ви разом із іншим магом присвоїли кожному слову в Біблії номер, а коли підбираєте слова для заклинання, то додаєте ті числа, робите щось іще, а тоді…
— Такого я не казав! — обурився інший, імовірно, Стратклайд. — Ви нічого не зрозуміли!
— Боюсь, я ніколи не робив нічого навіть віддалено схожого, — відказав Стрейндж. — Це звучить вельми заплутано, і я не певен, що така метода взагалі спрацювала б. Що ж до того, як я накладаю чари, то підходів багато, дуже багато. Смію припустити, не менше, аніж для ведення війни.
— От коли б я чарував… — мовив на те джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям. — Я би щоночі танцював на балах з музикою фейрі, з їхніми феєрверками, і викликав би на гостину найпрекрасніших жінок в історії. Єлену Троянську, Клеопатру, Лукрецію Борджіа, діву Меріан[193] і мадам де Помпадур. Я запросив би їх усіх до танцю з вами, хлопці. А якби на горизонті показався француз, то я б лише… — він невизначено махнув рукою, — що-небудь зробив — і всі вони попадали би мертві.
— Чи може чарівник убити магією? — запитав у Стрейнджа лорд Веллінґтон.
Стрейндж насупився. Вочевидь, запитання йому не сподобалося.
— Гадаю, чарівник міг би, — визнав він. — Але джентльмен не став би.
Лорд Веллінґтон кивнув, ніби на іншу відповідь і не сподівався. А тоді додав:
— Містере Стрейндже, ця дорога, яку ви були такі люб’язні нам запропонувати, — якою вона буде?
— О! Мілорде, немає нічого простішого, ніж узгодження деталей. Яку дорогу ви б хотіли отримати?
Офіцери та джентльмени перезирнулися через стіл; про таке вони ні на мить не замислювалися.
— Може, крейдяна дорога? — послужливо запитав Стрейндж. — Крейдяні дороги красиві.
— У суху погоду — забагато куряви, а в дощ усе обертається на болото, — заперечив лорд Веллінґтон. — Ні-ні. З крейдяної не вийде пуття. Крейдяна дорога навряд чи краща за бездоріжжя.
— А як щодо брукованої? — запропонував полковник Маррі.
— На бруку солдати постирають чоботи, — мовив Веллінґтон.
— Артилерії це також буде не до смаку, — втрутився джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям. — Прірва часу піде на те, щоби протягнути гармати по брукованій дорозі.
Хтось іще запропонував гравійну дорогу. Але на думку лорда Веллінґтона, вона мала той самий ґандж, що й крейдяна: оберталася на болото у дощ — а португальці були певні, що завтра знову дощитиме.
— Ні, — сказав його ясновельможність. — Містере Стрейндже, я гадаю, що найбільше користі буде нам від дороги римського зразка із гарними ровами обабіч для стічних вод і пласкими, добре припасованими каменями.
— Чудово, — погодився Стрейндж.
— Ми вирушаємо на світанку, — наголосив Веллінґтон.
— Тоді, мілорде, якщо хтось виявить таку ласку й покаже мені, де має пролягати дорога, я візьмуся до роботи негайно.
На ранок дорога вже була на місці, і лорд Веллінґтон інспектував її верхи на Копенгагені — своєму улюбленому коні, а поруч їхав Стрейндж на Єгиптянині —
— …Але, щиро кажучи, у мене майже немає зауважень. Дорога чудова! Тільки розширте її трохи до завтра, якщо на те ваша ласка.
Лорд Веллінґтон і Стрейндж домовилися, що віднині й надалі дорога має бути готова за кілька годин до виходу першого полку, а зникатиме вона через кілька годин після того, як пройде останній солдат. Таке рішення ухвалили, щоби не дати французькій армії скористатися перевагами дороги. Успіх плану цілковито залежав від штабу Веллінґтона, звідки Стрейнджу мали чітко повідомляти, коли армія почне і закінчить марш. Звісно, розрахунки нерідко хибували на точність. Десь через тиждень після першої появи дороги полковник Макензі, що командував одинадцятим піхотним полком, з’явився до лорда Веллінґтона й поскаржився, що магова дорога зникла раніше, ніж солдати ступили на неї.
— Коли ми дісталися Селоріку, мілорде, вона почала зникати просто у нас під ногами! А через годину геть випарувалася. Може, маг викликатиме видива, аби знати, що роблять різні полки? Кажуть, для нього це дуже просто! Тоді він міг би стежити, щоб дороги не зникали, доки всі ними не пройшли.
Лорд Веллінґтон різко відказав:
— У мага достобіса роботи. Бересфорду потрібні дороги[194]. Мені потрібні дороги. Я не можу просити містера Стрейнджа повсякчас витріщатися у дзеркала й миски з водою, щоби з’ясовувати, куди завіявся черговий полк. Ви зі своїми хлопцями маєте встигати, полковнику Макензі. Це все.
Невдовзі по тому до британської штаб-квартири надійшли відомості від розвідників про лихо, яке спіткало французьку армію під час переходу від Ґуарди до Сабуґала. Французи вислали патруль, аби перевірити дорогу між двома містами, проте португальці сказали, що це одна з доріг англійського мага, і вона зникне за годину-другу, забравши усіх, хто по ній рухається, до пекла — або, можливо, до Англії. Щойно ці чутки сягнули вух солдатів, вони навідруб відмовилися ступати на дорогу — яка, до речі, була цілком реальною ось уже майже тисячу років. Натомість французи обрали звивисту стежину через гори й кам’янисті долини, на якій постирали чоботи, порвали одяг, а військо затрималося на кілька днів.
Задоволення лорда Веллінґтона не мало меж.
30
Книжка Роберта Файндгелма
Оселя всякого мага має свої особливості, й, безперечно, найвидатнішою особливістю будинку м-ра Норрелла був Чилдермасс. Жодна лондонська господа не могла похвалитися таким слугою. Одного дня його бачили за прибиранням, коли він, забравши чашки, змітав крихти зі столу, немов пересічний лакей. А вже наступного цей чоловік подавав голос у кімнаті, повній адміралів, генералів та аристократії, щоби повідомити їм усім, де і в чому вони помиляються. Якось м-р Норрелл навіть привселюдно зробив зауваження герцогу Девонширському за те, що він перебиває Чилдермасса.
Туманного дня наприкінці січня 1812 року Чилдермасс увійшов до бібліотеки на Гановер-сквер, де за роботою сидів м-р Норрелл, і коротко повідомив його, що мусить від’їхати у справах і не знає, коли повернеться. Потім роздав іншим слугам доручення на час своєї відсутності, осідлав коня та вирушив у путь.
За три тижні, що збігли відтоді, м-р Норрелл одержав від Чилдермасса чотири листи: із Ньюарка в Ноттінґемширі, із Йорка в Східному Йоркширі, з Ричмонда в Північному Йоркширі та ще одного з Шеффілда в Західному Йоркширі. Щоправда, в листах ішлося тільки про поточні справи і ніщо не проливало світло на загадкову подорож Чилдермасса.
Він повернувся одного вечора в другій половині лютого. Ласеллз і Дролайт саме вечеряли з м-ром Норреллом на Гановер-сквер, коли Чилдермасс зайшов у їдальню. Слуга був щойно зі стайні; його чоботи й штани геть забрьохало болото, а з мокрого пальта лилася дощова вода.
— Де ви на Бога пропадали? — з притиском проказав м-р Норрелл.
— У Йоркширі, — відповів Чилдермасс. — Розпитував про Вінкулюса.
— А самого Вінкулюса бачили? — жваво долучився до розмови Дролайт.
— Ні, не бачив.
— Вам відомо, де він зараз? — запитав м-р Норрелл.
— Ні, не відомо.
— Знайшли книгу Вінкулюса? — озвався Ласеллз.
— Ні, не знайшов.
— Ач, — відповів Ласеллз і несхвально зміряв поглядом Чилдермасса. — Хочете моєї поради, містере Норрелле? Більше не дозволяйте містерові Чилдермассу гаяти безцінний час на Вінкулюса. От уже кілька років його ніхто не чув і не бачив. Він, мабуть, помер.
Чилдермасс сів на дивані, неначе мав на те беззастережне право, і проказав:
— Карти говорять, що він не помер. Карти говорять, що він живий і досі зберігає ту книгу.
— Карти! Карти! — скрикнув м-р Норрелл. — Тисячу разів уже казав вам, наскільки мені бридка сама згадка про них! Ви мені зробите величезну послугу, якщо заберете їх із мого дому і більше ніколи при мені не згадуватимете!
Чилдермасс кинув на хазяїна прохолодний погляд:
— Вам цікаво дізнатися новини чи ні?
М-р Норрелл похмуро кивнув.
— Добре, — почав Чилдермасс. — Так от, пильнуючи ваші інтереси, містере Норрелле, я роззнайомився ближче з усіма Вінкулюсовими дружинами. Мені завжди здавалося геть неймовірним, щоби жодна з них не знала нічого такого, що стало би нам у пригоді. Мені завжди здавалося, що варто мені походити з ними по закладах для питущих, попригощати їх випивкою, розговорити їх, і з часом котрась та розкаже що-небудь вартісне. Так і сталося. Три тижні тому Нен Пурвіс повідала мені історію, що вивела на слід книжки Вінкулюса.