Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 28)

— А-а-а! Обережно! — вигукнув м-р Норрелл. — Заради Бога, обережно! Він же перекине каламар! І попсує мені книжки!

Лукас теж підскочив до Дейві та спробував допомогти йому приборкати приблуду, що люто махав руками і через те скидався на вітряка, поки м-р Норрелл гасав по бібліотеці швидше, ніж будь-коли за останні роки, підбираючи книги та складаючи їх подалі від небезпеки.

— Безіменний раб одягне срібний вінець… — прохрипів Вінкулюс, бо все дужча хватка Дейві на горлі впевнено позбавила його промову будь-якої величності. Вінкулюс зробив останню спробу виборсатися з обіймів кучера і прокричав:

— Безіменний раб стане королем у чужій країні…

Після чого Лукас і Дейві чи то поволокли, чи то понесли його з кімнати геть.

А м-р Норрелл упав у крісло біля каміна. Він знову взяв книгу в руки, але був надто схвильований, щоб вернутися до читання. Крутився в кріслі, гриз нігті, ходив по бібліотеці, повсякчас вертаючись до розкиданих під час боротьби книжок й перевіряючи їх, чи не пошкодились (нічого не знаходив), та найчастіше він підходив до вікна і тривожно визирав, чи ніхто не стежить за його будинком. О третій в кімнаті почало сутеніти. Лукас прийшов запалити свічки та підкинути дров у вогонь. За ним виглядав Чилдермасс.

— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Нарешті! Ви вже чули, що трапилося? Мене всі зрадили! Інші маги стежать за мною і замислюють, як би завдати мені краху! Мої слуги-нероби забули про свої обов’язки. І їм цілковито байдуже, перерізали мені горлянку чи ні. А ви… а ви — найгірший злодій! Кажу вам, цей чоловік з’явився в кімнаті нізвідки. Ніби магічним способом! А коли я дзвонив і кричав, то ніхто не приходив! Ви мусите облишити всі свої справи. Тепер ваше єдине завдання — встановити, які закляття цей чоловік наклав на мій дім, щоб увійти! Звідки він знає магію? Що йому відомо ще?

Чилдермасс з іронією подивився на хазяїна.

— Ну, якщо це моє єдине завдання, то я з ним уже впорався. Ніякої магії. Одна з кухарок забула замкнути вікно у коморі, чаклун заліз через нього і потім тинявся будинком, поки не наскочив на вас. От і все. Ніхто не приходив, бо він перерізав шнурок від дзвінка, а почути ваш крик ні Лукас, ні решта не могли, аж поки той не взявся за свою бучну промову, тоді вони одразу й прибігли. Правда, Лукасе?

Лукас, колінкуючи з кочергою перед каміном, погодився і підтвердив, що саме так усе й було:

— Я, сер, намагався вам розказати. Та ви ж не слухали.

Проте м-р Норрелл так сильно себе накрутив, так розлютився та знервувався через уявні магічні здібності Вінкулюса, що це пояснення його анітрохи не заспокоїло.

— О! — промовив він. — Та я однаково переконаний, що він замислив проти мене щось лихе. Я певен, він уже щось накоїв.

— Звичайно, накоїв, — погодився Чилдермасс. — Ще й якого лиха! Поки був у коморі, то з’їв три пироги з м’ясом.

— І дві головки вершкового сиру, — додав Лукас.

М-р Норрелл змушений був погодитися, що великі маги навряд чи так чинили б, але він мусив на комусь зігнати свій гнів. Чилдермасс і Лукас якнайвигідніше трапилися йому під руку, то він почав саме з них і виголосив довжелезну промову, сповнену палких інвектив проти Вінкулюса, найбільшого зловмисника всіх часів і народів, закінчивши її натяками на те, що зухвалі слуги-дармоїди нічим хорошим не кінчають.

Чилдермасса й Лукаса, котрі мусили вислуховувати щось подібне майже щотижня відколи поступили на службу до м-ра Норрелла, ці тиради геть не злякали. Вони просто дочекалися, поки хазяїн виговориться та охолоне, а потому Чилдермасс проказав:

— А тепер давайте забудемо про пироги та сир. Залізши до вас із візитом, він завдав собі чималого клопоту і ризикнув потрапити на шибеницю. Що йому було треба?

— Та! Передати пророцтво Короля Крука. Мабуть, довго думав. Послання виявилося безглузде, як і більшість таких просторікувань. Щось про бойовища, і престол, і срібний вінець, але найбільше він вихвалявся іншим магом, за якого, певно, має себе.

Тепер, коли м-ра Норрелла переконали, що Вінкулюс не його могутній суперник, він почав жалкувати, що взагалі сперечався з ним. Набагато ліпше, думалося йому, було би зберігати величну й владну мовчанку. Він намагався розрадити себе думкою, що Вінкулюс начисто утратив свій імпозантний вид, коли Дейві із Лукасом тягнули його із кімнати. Поступово цей спогад і усвідомлення власної незрівнянно кращої освіти і здібностей повернули йому почуття втіхи. Однак на жаль, недовго воно тривало. Бо взявши «Пташину мову» в руки, він побачив такий абзац:

…Магія — це ніщо інше, як дикий подум птахи, що вволяє себе порожнечі. Жодна істота на землі не має такої спроможності. Навіть найдрібніші з пернатих здатні вирушити у прямий лет із цього світу й мимохідь потрапити в Інакші Землі. Звідки береться той вітер, що дмухає вам в обличчя й перегортає сторінки вашої книжки? Де вітряна магія малих істот зустрічається із магією Людини, де зрозуміла мова вітру, й дощу, і дерев, там знайдемо ми Короля Крука…[86]

Наступного разу, як м-р Норрелл зустрівся із лордом Портісгедом (що сталося за два дні), він одразу підійшов до його милості й звернувся до нього з такими словами:

— Сподіваюся, мілорде, ви знайдете для свого часопису які-небудь украй критичні слова про Томаса Ланчестера. Довгі роки я захоплювався його «Пташиною мовою», вона мені здавалася сміливою спробою дати читачам ясний та зрозумілий опис магії авреатів, та варто було засісти за неї уважніше, і з’ясувалося, що писання його вражені якнайгіршими вадами… Він містик, мілорде! Просто містик!

14

Ферма «Розбите серце»

Років за тридцять до того, як м-р Норрелл приїхав у Лондон підпорювати світ зі своїм вражаючим задумом відродження англійської магії, у володіння спадком вступив такий собі джентльмен на ім’я Лоренс Стрейндж. У свою власність він отримав: понівечений часом будинок, трохи неродючих земель і цілу гору боргів та заставщини. Неабияка біда, звісно, та на думку Лоренса Стрейнджа — цілком здоланна. Були би гроші. Тому, як і багато хто з джентльменів до і після нього, він поставив собі за мету — бути особливо люб’язним із багатими спадкоємицями, де б і коли він їх не зустрічав, а тому, маючи вроду та гарне виховання, одразу ж підкорив серце одної міс Ерквістоун, юної шотландської панянки, що мала дев’ятсот фунтів доходу на рік.

Скориставшись грошима, які прийшли з міс Ерквістоун, Лоренс Стрейндж полагодив будинок, зайнявся впорядкуванням своїх земель та повернув усі борги. І вже незабаром гроші він став заробляти для себе, а не виплачувати за зобов’язаннями. Молодий чоловік розширив свої маєтності і став лихварювати під п’ятнадцять відсотків росту. Цим та іншим схожим заняттям він віддавав кожну вільну годину і вже не міг приділяти багато уваги нареченій. Ба більше, Лоренс дав їй зрозуміти, що її товариство і бесіди йому дошкуляють. Відтак їй, сердешній, жити з ним стало непереливки. Маєток Лоренса Стрейнджа був у Шропширі, у самісінькій глушині на кордоні з Вельсом. Місис Стрейндж там нікого не знала. Вона звикла до міського життя, до единбурзьких балів, до единбурзьких крамниць, до розумних бесід, що вели її единбурзькі друзі; і вигляд високих понурих гір, вічно вбраних у валійські дощі, наганяв на неї смуток. П’ять років вона мучилася з таким самотнім життям, а потім померла від застуди, потрапивши в бурю під час одинокої прогулянки в тих самих горах.

Подружжя Стрейнджів мало одну дитину, якій на тоді виповнилося щось із чотири роки. Не збігло й кількох днів, як місис Стрейндж поховали, а між Лоренсом Стрейнджем та сім’єю його покійної дружини спалахнула гаряча суперечка про долю дитини. Ерквістоуни переконували, що, згідно з умовами шлюбної угоди, велика частка грошей, що належали місис Ерквістоун, мала бути збережена для її сина, поки він доросте до повноліття. А от Лоренс Стрейндж нікого й не здивував, коли заявив, що має право чинити як йому заманеться навіть з найдрібнішою монеткою жінчиних статків. Обидві сторони звернулися до правників, які звернулися в суди — лондонський Докторс-Коммонс[87] та шотландський — з двома окремими справами. Ці дві справи — Стрейндж проти Ерквістоунів й Ерквістоуни проти Стрейнджа — розглядалися роками. За цей час Лоренс Стрейндж остаточно незлюбив сина. Йому здавалося, що малий чимось схожий на болотисте поле з напівмертвими лісками — вартує великих грошей на папері, але не спроможен приносити добрий прибуток. Якби англійські закони давали йому право спродати сина і купити навзамін кращого, він, мабуть, саме так і зробив би[88].

Тимчасом Ерквістоуни збагнули, що Лоренс Стрейндж має силу повністю занапастити життя дитини, так само як і дружини, тому брат місис Стрейндж термінового написав зятю листа з пропозицією: він щороку на певний час забиратиме племінника у власний единбурзький дім. На превеликий подив м-ра Ерквінстоуна, м-р Стрейндж не заперечував[89].

Ось так у дитинстві Джонатан Стрейндж став проводити кожні півроку в оселі м-ра Ерквінстоуна на Шарлотт-сквер у Единбурзі, де, можна припустити, його переконали в тому, що його батько не вартий високої думки. Саме там він одержав початкову освіту в товаристві трьох кузин, Марґарет, Марії та Джорджиани Ерквінстоун[90]. Звичайно ж, Единбурґ — одне з найбільш цивілізованих міст у світі, а його городяни — люди розумні й приємні, незгірш самих лондонців. І коли б він не перебував разом із подружжям Ерквінстоунів, вони робили все від них залежне, щоб хлопчина ріс щасливий, намагаючись таким чином відшкодувати йому недбальство й холоднечу, які йому доводилося зносить у батьківськім домі. Тож хіба варте подиву, що виріс він трохи розпаньканий, трохи самовільний, ще й трохи занадто високої думки про себе.