Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 29)
А Лоренс Стрейндж старішав, багатшав, однак не ставав кращою людиною.
За кілька днів до бесіди м-ра Норрелла та Вінкулюса в обійстя Лоренса Стрейнджа прийшов працювати новий слуга. Решта домашньої прислуги готові були йому помогти й дорадити. Вони розповіли новенькому, що Лоренс Стрейндж гордий і злостивий, що його всі ненавидять, що він понад усе на світі любить гроші та що от уже багато років, як він майже не говорив зі своїм сином. Також вони додали, що хазяїн скорий на диявольський гнів, тому боронь Боже його хоч чим образити, адже тоді не збудешся біди.
Новий слуга подякував усім за поради й пообіцяв усе запам’ятати. Та не знала прислуга, що вдача у новенького була крутіша від характеру самого м-ра Стрейнджа. Що був новенький інколи саркастичний, часто грубий, що він дуже цінував свої вміння і — відповідно — трохи зневажав здібності інших. І не розповів він про свої вади з тієї простої причини, що сам їх не бачив. Дарма що часто сперечався з друзями та сусідами, але причин він не міг зрозуміти, а тому покладав усі провини на інших. Аби ви не подумали, що в цьому розділі йтиметься лише про людей неприємних, одразу скажу, що, на відміну від Лоренса Стрейнджа, кінцем і початком чийого характеру була чиста злоба, його новий слуга являв собою значно природнішу мішанку світла й тіні. Йому не бракувало здорового глузду, і він не менш завзято боронив інших від справжніх образ, ніж самого себе — від кривд уявних.
Лоренс Стрейндж постарів і мало спав. Досить часто вночі йому краще працювалося, ніж удень, а тому він засиджувався за письмовим столом із паперами та діловими листами. Цілком природно, що зорити ночі з ним лишався якийсь із слуг, і за кілька днів після прибуття в нову господу цей обов’язок випав новачкові.
Усе йшло добре, аж поки десь по другій годині ночі м-р Стрейндж гукнув нового слугу й замовив чарочку хересу. Хоч яке просте здавалося прохання, його виконання далося новачкові нелегко. Пошукавши херес в усіх можливих місцях, він був змушений спочатку розбудити покоївку, щоб спитати її, де спить дворецький, а потім — і самого дворецького, щоб спитати, де зберігається херес. І навіть після того одразу добутись потрібної відповіді не вдалося, бо прохання м-ра Стрейнджа спантеличило самого дворецького, адже той знав, що хазяїн майже не п’є хересу. От м-ру Джонатану Стрейнджу, сину м-ра Стрейнджа, додав дворецький, розширюючи знання новачка про маєток, — от йому неабияк смакує херес, тому зазвичай одну-дві пляшки можна знайти в його гардеробній.
Слідуючи вказівкам дворецького, новий слуга роздобув херес у підвалі. Це передбачало світіння вогню, довге спускання темними холодними сходами вниз, змітання старого брудного павутиння з одежі, сильного вдаряння головою об старе іржаве залізяччя, що стирчало зі старих запліснявілих склепінь та рясного втирання крові й бруду з обличчя потому. Він таки приніс м-ру Стрейнджу чарку хересу, той умить її осушив і одразу ж замовив іще одну.
Слуга-новачок подумав, що годі з нього підвалів на сьогодні, а тому, пригадавши слова дворецького, піднявся на другий поверх у гардеробну м-ра Джонатана Стрейнджа. Нишком зазирнувши в кімнату, він побачив, що там нікого нема, хоча свічки все ще горіли. Слугу це не дуже подивувало, бо він помічав, що за багатими неодруженими джентльменами часто водиться такий грішок: вони постійно марнують свічки. Слуга заходився шарудіти по шухлядах сервантів, піднімав нічні горщики і зазирав у них, залізав під столи та стільці, заглядав у квіткові вази. (Якщо ви трохи здивовані вибором місць, де нишпорив новий слуга, можу лише сказати, що його досвід спілкування з багатими неодруженими джентльменами був значно багатший від вашого, тож він знав, що їхній спосіб порядкувати в домі дещо ексцентричний.) Як слуга й очікував, «захалявну» пляшку хересу він знайшов в одному з чобіт молодого хазяїна, де та грала ролю ложечки для взуття.
Наливаючи херес у чарку, слуга кинув погляд у дзеркало на стіні та побачив, що кімната все ж таки не пустувала. Джонатан Стрейндж сидів у фотелі з високою широкою спинкою, спостерігаючи за всіма діями слуги з виразом глибокого подиву на обличчі. Новий слуга не став виправдовуватися і не зронив ні слова, бо ніяких його слів справжній джентльмен слухати не став би. Інший слуга зрозумів би без зайвих пояснень. І новачок пішов геть.
Від часу своєї появи в будинку новий слуга сподівався вивищитися над іншою челяддю. Йому здавалося, він розумніший, досвідченіший, а тому має природне право радити обом Стрейнджам найперше в усіх складних справах, які б їм не траплялися. Подумки він уже чув, як йому кажуть: «Знаєте, Джеремі, це настільки важлива справа, що я не можу її довірити нікому, крім вас». Буде перебільшенням сказати, що він ураз облишив ці сподівання, але не міг уже заплющувати очі на те, що Джонатанові Стрейнджу не дуже припало до вподоби спостерігати, як в його особистих апартаментах слуга відкорковує пляшку вина з хазяїнових персональних запасів.
А тому слуга-новачок увійшов до кабінету Лоренса Стрейнджа з підскубаними амбіціями та в небезпечно роздратованім настрої. М-р Стрейндж миттю випив другу чарку хересу та зауважив, що, напевно, волів би ще однієї. При цих словах слуга здушено заволав, смикнув себе за чуба та вигукнув:
— То чому ж, на Бога, ви про це не сказали одразу, старий ви дурню! Я би приніс цілу пляшку!
М-р Стрейндж із подивом глянув на нього та спокійно зауважив, що утримається від добавки, якщо це завдає стільки клопоту.
Новий слуга повернувся на кухню (міркуючи, нагрубив він хазяїнові, чи ні). За кілька хвилин знову задзеленчав дзвоник. М-р Стрейндж сидів за столом із листом у руці, вдивляючись у чорну як смола дощову ніч.
— На горі проти нас живе один чоловік, — промовив він, — і цього листа, Джеремі, йому потрібно доставити ще до схід сонця.
«А! Як швидко все починається! — подумалося слузі. — Нагальна справа, що її конче необхідно завершити під покровом ночі! Що б воно означало, як не рахувати, що він уже звернувся саме по
Спершу м-р Стрейндж почав було говорити, що ніякої назви немає, але потім, затнувшись, сказав:
— Шукай Віверну з ферми «Розбите серце», — і додав, що з битого шляху потрібно буде зійти біля поламаної хвіртки навпроти пивниці Блекстока; доріжка за нею приведе прямо до ферми «Розбите серце».
Отож, новий слуга пішов осідлав коня, взяв великий ліхтар і рушив у путь. Ніч видалася жахлива. Різкий вітер завивав і люто сік пасмами дощу, вода затікала в усі шпаринки, вершник швидко змок до рубця і змерз на кістку.
Стежка, яка виходила на пивницю Блекстока і пнулася далі нагору, страшенно заросла. Її заледве можна було й назвати «стежкою», бо малі деревця росли прямо посеред неї. Дужий вітер перетворив їх на різки, якими тепер шмагав слугу-новачка, поки той дерся вгору. Проїхавши зо півмилі, чоловік почувався так, немовбито щойно боровся з кількома силачами поспіль (а з огляду на запальний характер йому неодноразово доводилося чубитися в різних публічних місцях, так що відчуття для нього були не нові). Він проклинав недбалого, ледачого Віверну за те, що той занедбав навіть свій живопліт. Близько години знадобилося посланцю, аби дістатися до чогось, що колись могло бути полем, але зараз нагадувало пустку, зарослу терновинням і колючками. Тут лишалося тільки шкодувати, що при собі не було сокири. Слуга припнув коня до дерева і пішов далі самотужки. Величезних гострющих шипів по дорозі виявилося повно; кілька разів слуга навіть застрягав у кущах, зачепившись у кількох місцях водночас — рука там, нога сям, — аж у відчаї він гадав, ніби ніколи звідси не вибереться. Дуже дивно, що за цією височенною огорожею взагалі міг хтось жити. І він почав був думати, що, мабуть, недивно буде знайти м-ра Віверну у якімсь сторічнім сні. «Ой, та нехай, — подумав він. — Мені ж його не цілувати».
Коли благословилося на сірий, сумний досвіток, слуга нарешті вийшов на гору і побачив понівечений будинок, який годилось би назвати не «Розбитим серцем», а «Поламаним хребтом». У садиби велетенським пузирем випнуло стіну, а над нею от-от мав завалитися комин. На даху посповзала кам’яна черепиця, і крізь дірки прозирали кроквяні ребра. Всередині будинку розрослися кущі бузини й терну, чиє нестримне гілля висадило всі шибки та позривало двері із завіс.
Слуга-новачок якийсь час стояв і у відчаї розглядав цю руїну під дощем. Підвівши очі, він помітив, як хтось спускається схилом гори — якийсь ніби казковий персонаж із дивним велетенським капелюхом та патерицею у руках. Фантастичний чоловічок виявився розважливим тутешнім фермером, а своєю неймовірною зовнішністю завдячував складеному вдвічі шматку парусини, під яким він ховався від дощу.
— Агов, чоловіче! — звернувся він до слуги. — Чого ж ти не шкодуєш себе? Сам весь у крові, ще й гарний одяг роздер на клапті!
Слуга-новачок подивився на себе і зрозумів, що чоловік говорив чистісіньку правду. Він пояснив, що стежина дуже заросла і повна колючих чагарів.