Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 30)
— Але ж є хороша дорога, — щиро здивувався фермер. — Менше ніж за чверть милі на захід. Нею було би вдвічі швидше! Хто ж це напоумив тебе піти старим шляхом?
Слуга не став відповідати на це запитання, натомість поцікавився, чи знає він, де можна відшукати м-ра Віверну з ферми «Розбите серце».
— Це і є садиба Віверни. Та він помер ще п’ять років тому. Кажеш, ферма «Розбите серце»? А хто її так називає? Тебе розіграли. Старий шлях, «Розбите серце»… Аякже! Щоправда, назва годяща. Тут розбили серце старому Віверні. Йому сердешному не пощастило, бо якийсь джентльмен із долини поклав око на його маєтності, і коли Віверна відмовився їх продати, той джентльмен став підсилати до нього всяких харцизів посеред ночі: вони викопували всю квасолю, моркву й капусту, яку він садив. А коли це не спрацювало, подав на нього в суд. Сердешний Віверна погано розумівся на законах, і ні в чім не міг розібратися.
Слуга-новачок трохи подумав.
— Мені здається, — нарешті промовив він, — я навіть міг би сказати, як того джентльмена звуть.
— О! Це і так усім відомо. — Тут він придивився до вранішнього гостя: — Чоловіче, ти ж білий наче молочний пудинг і тремтиш, наче ось-ось розвалишся на друзки!
— Я змерз, — визнав слуга.
Після чого фермер (на прізвище Буллбрідж) мало не силоміць хотів затягнути його до себе додому, щоб він міг зігрітися біля каміна, перекусити щось, випити і, можливо, навіть трошки подрімати. Слуга подякував, але сказав, що він просто змерз.
А тому Буллбрідж провів слугу-новачка до його коня (обминаючи колючки) і показав хорошу стежку назад на дорогу, якою той і рушив до господи м-ра Стрейнджа.
У холоднім білім небі сходило холодне біле сонце, немов би малюючи алегоричну картину відчаю, і поки слуга скакав додому, йому здавалося, ніби сонце — то сердешний Віверна, а небо — це Пекло, куди його відправив збувати свій вік у муках м-р Стрейндж.
Коли слуга-новачок повернувся назад, його зустріла інша прислуга.
— Отакої, хлопче! — стурбовано скрикнув дворецький. — Тільки подививсь на себе! Джеремі, це все через херес? Він розлютився через херес?
Слуга повалився з коня, схопив дворецького за сурдут і став благати принести йому вудку, щоб виловити нещасного Віверну із Пекла.
Із цих слів та інших, не більш зв’язних, прислуга одразу зрозуміла, що новачок застудився і його лихоманить. Його вклали в постіль і послали по лікаря. Однак, зачувши про це, Лоренс Стрейндж відправив іншого посланця за першим повідомити, що ніяких медиків не потрібно. Далі Лоренс Стрейндж заявив, що хоче каші, яку повинен подати новий слуга. Зачувши це, дворецький рушив на пошуки м-ра Джонатана Стрейнджа, щоб просити його втрутитися, але, як з’ясувалося, той іще вдосвіта виїхав у Шрусбері і мав повернутися аж наступного дня. Тому прислузі довелося витягнути слугу-новачка із постелі, вдягнути його, вкласти тацю із кашею в безвільні руки і виштовхати за двері. Цілий день м-ру Стрейнджу були потрібні всілякі дрібнички, кожну з яких мав виконувати — він на цьому особливо наполягав — новий слуга.
До ночі невдаха став гарячий, немов залізний чайник і молов щось несусвітне про діжі з устрицями. Проте м-р Стрейндж заявив, що має намір сидіти допізна і сьогодні, тому слуга має чекати поруч із ним у кабінеті.
Дворецький набрався сміливості і попросився ночувати разом із хазяїном замість нового слуги.
— А! Та ви й гадки не маєте, наскільки я вподобав цього парубка! — несхвально зблиснув очима м-р Стрейндж. — І тепер я хочу, щоб він постійно був поруч зі мною. Чи вам здається, він має поганий вигляд? Так от, по-моєму, йому просто потрібно свіже повітря. — І з цими словами він розчинив вікно над письмовим столом. В кімнаті одразу стало морозно, а знадвору стали залітати сніжинки.
Дворецький зітхнув і притулив нового слугу (котрий знову став точитися) ближче до стіни, об яку би він міг спиратись, і потайки вклав йому в кишені пару рукавичок без пальців.
Опівночі в кабінет заходила покоївка, що принесла м-ру Стрейнджу кашу. Повернувшись на кухню, вона повідомила, що хазяїн знайшов рукавички, забрав їх і поклав біля себе на столі. Слуги пішли спати з тяжкими серцями, переконані, що до сходу сонця новачок не доживе.
Настав ранок. Двері до кабінету м-ра Стрейнджа виявилися замкнені. О сьомій ранку не закалатав дзвоник, і звідти ніхто не вийшов. Так минула восьма година. Потім дев’ята. Десята. Слуги заломлювали од відчаю руки.
От тільки вони (як, направду, і Лоренс Стрейндж) забули одне: новий слуга був чоловіком молодим і сильним, а Лоренс Стрейндж — старим, і страждання, яких тієї ночі довелося зазнати новачку, однаково зносив і його хазяїн. Сім хвилин по десятій дворецький і кучер ризикнули зазирнути в кімнату, де побачили нового слугу, котрий спав на підлозі міцним сном людини, в якої минув жар. В іншому куті кімнати за письмовим столом сидів змерзлий на смерть Лоренс Стрейндж.
Коли події цих останніх двох ночей стали здобутком трохи ширшої громадськості, на нового слугу стали з цікавістю ходити дивитись, немовби на якого змієборця або лицаря, який здолав велетня. Звісно, така увага лестила новачку, а тому знову й знову розказуючи та переповідаючи свою історію, він раптом з’ясував, що коли м-р Стрейндж утретє замовив йому чарку хересу, то
— Ач ти, грішний діду-лиходію, зараз тобі не йметься від радості, як ти мордуєш чесних людей, знущаєшся з них і доводиш до могили, але скоро, дуже скоро настане той день, коли тобі доведеться відповісти за кожне зітхання чесного чоловіка і за кожну сльозинку, яку зронила вдова!
Так само невдовзі вся околиця знала, що коли м-р Стрейндж відчинив вікно із добрим наміром на смерть замучити холодом нового слугу, той вигукнув:
— Спершу в мороз, Лоренсе Стрейндже, та вкінці — у вогонь! Спершу в мороз та вкінці у вогонь! — пророцтво, що добре змальовує нинішнє становище м-ра Стрейнджа.
15
«Як почувається леді Поул?»
— Як почувається леді Поул?
В усіх закутах міста, серед городян усіх станів та верств лунало це запитання. Вдосвіта на Ковент-Ґардені торговці городиною чіплялися з ним до квіткарок: «Як почувається леді Поул?» У крамниці Акерманна на Стренді сам м-р Акерманн розпитував клієнтів (аристократів та знатних містян), чи не чули вони, бува, яких-небудь новин про леді Поул. Під час нудних промов у Палаті громад члени Парламенту пошепки переказували це запитання своїм сусідам (при цьому позираючи впівока на сера Волтера). Раннього ранку у спальнях Мейферу[92] покоївки, займаючись туалетом господинь, перепрошували за нахабство і цікавилися в них:
— …скажіть, а леді Поул була вчора на балу? І як почувається її милість?
День за днем питання кружляло в повітрі: «Як почувається леді Поул?»
— О! — (Лунало на нього у відповідь.) — Її милість почувається добре. Навдивовижу добре.
Скупа, яка же скупа для цієї відповіді наша мова, адже її милість почувалася не просто добре. Поряд із її милістю будь-яка інша персона в цілому світі мала вигляд блідий, утомлений, напівживий. Неймовірна бадьорість, з якою вона зустріла перший ранок після воскресіння, її ніколи не покидала; тепер вона прогулювалася з такою швидкістю, від якої округлялися очі спостерігачів. А лакей, що мав її супроводжувати на вулиці, зазвичай плентався десь позаду, розпашілий та захеканий. Якось одного ранку воєнний міністр виходив із банку Драммондів на Черінґ-Кросс і несподівано втрапив під ноги її милості, зазнавши при цьому щонеприємнішого падіння. Вона допомогла йому підвестися, перепитала, чи було не поранила його і зникла з виду, перш ніж він придумав, що відповісти.
Як і всяка дев’ятнадцятирічна панночка леді Поул без тями любила танцювати. На балу вона не пропускала жодного танцю і наприкінці, навіть не переводячи подиху, у відчаї жалілася, мовляв, як можна розходитися по домах так рано.
— Навіть смішно такі напівсонні заходи звати балами! — нарікала вона серу Волтеру. — Танцювали всього три години! — Не забувала при цьому й висловитися щодо немічності інших танцівників: — Сердешні! Мені їх так шкода.
За її здоров’я пили Армія, Флот і Церква. Сера Волтера Поула повсякчас визнавали найщасливішим чоловіком у королівстві, та й сам сер Волтер був тієї самої думки. Міс Вінтертаун — сердешна, бліда й хвороблива міс Вінтертаун — викликала в нього співчуття; зате леді Поул, яка безупинно пашіла здоров’ям та чудовим настроєм, стала об’єктом його захоплення. Йому здалося надзвичайно смішним, коли вона випадково збила на вулиці воєнного міністра, і він переповідав цю пригоду як найкращий в світі жарт усім своїм знайомим. Своїй близькій подрузі, леді Вінселл, він заявив віч-на-віч, що вважає її милість найвдалішою партією, на яку він заслуговував: такою розумною, такою бадьорою, всією такою найкращою, якої він тільки міг бажати. Особливо його вражала її незалежна думка.
— На минулому тижні вона порадила мені заперечити проти військової та грошової допомоги шведській короні (це ми зрештою і зробили), а натомість виявити таку ласку урядам Португалії та Іспанії, перетворивши ці країни на плацдарм для воєнних операцій проти Буонапарте. Яка глибина думки та висновків для дев’ятнадцятирічної, що мусила для цього зважити всі обставини! Яка сміливість для дев’ятнадцятирічної — піти проти цілого уряду! Звичайно ж, я сказав їй, що її місце у Парламенті!