Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 32)
Деякі з розмов м-ра Норрелла (ті, що цікавіші) проводили м-р Дролайт і м-р Ласеллз. Вони посідали обабіч нього і взяли на себе труди пояснювати за столом його думки стосовно новочасної магії. Того вечора магія була головною принадою. Одночасно опинитися в присутності єдиного мага в Англії і найзнаменитішого об’єкта його магії — хіба могли гості думати чи говорити про щось інше? Дуже скоро всі тільки й обговорювали що численні заяви, ніби старі заклинання знов почали діяти: після воскресіння леді Поул такі звістки ніби гриби по дощу виринали по всій країні.
— Здається, чи не кожен крайовий листок опублікував дві-три статті про це, — підтвердив лорд Каслрей. — Днями в «Батському віснику» я читав про такого собі Ґіббонса з Мілсом-стрит. Одної ночі він прокинувся, бо почув, як у його домі скрадаються злодії. Цей чоловік нібито має велику збірню магічних книжок. Він спробував одне закляття, яке знав, і перетворив крадіїв на мишей.
— Невже? — запитав м-р Кеннінґ. — І що ж миші?
— Розбіглися по норах під плінтусами.
— Ха! — озвався м-р Ласеллз. — Повірте мені, мілорде, про магію там і не йшлося. Ґіббонс почув якийсь шум. Злякався зловмисників, проказав заклинання, відчинив двері і побачив за ними… ні, не зловмисників, а мишей. Правда тільки в тому, що від самісінького початку там і були миші. Зрештою всі ці балачки виявляються побрехеньками. У Лінкольні живе один неодружений священник на прізвище Мелпас, та от вони із сестрою взялися до професійного вивчення усіх гіпотетичних випадків чарування і поки що не виявили жодного справжнього.
— Вони в такому захваті від містера Норрелла, цей священник і його сестра, — охоче підхопив м-р Дролайт. — Страшенно раді, що нарешті постала така людина, яка здатна відновити шляхетне мистецтво англійської магії! Їм нестерпна сама думка, що інші люди розводять облудні теревені й претендують на славу нашого героя! Їм гидко, що інші люди несуть себе аж настільки високо, аж крадуть увагу в містера Норрелла! Для них це вже особиста образа! Містер Норрелл був до них такий ласкавий, що надав деякі безвідмовні засоби, аби встановлювати істину та розвінчувати всі ці фальшиві претензії, тому зараз містер Мелпас і міс Мелпас подорожують країною на фаетоні та борються із самозванцями!
— По-моєму, ви занадто розщедрились на компліменти для Ґіббонса, містере Ласеллзе, — педантично проказав м-р Норрелл. — Він цілком міг мати на думці якусь лиху мету, коли озвучив свої облудні заяви. Щонайменше він збрехав про свою бібліотеку. Я відправив Чилдррмасса, щоб він перевірив, і Чилдермасс каже, що там немає жодної книжки давнішої від тисяча сімсот шістдесятого року. Бібліотека геть нічого не варта! Геть!
— І все ж таки мусимо сподіватися, — відповіла м-ру Норреллу леді Поул, — що вже незабаром священник із сестрою зможуть відкрити нам істинно талановитого мага, когось вам у поміч, сер!
— О! Таж більше нікого немає! — вигукнув Дролайт. — Анікогісінько! Бачте, щоби звершити свої неймовірні діяння, містер Норрелл повинен був усамітнитися на багато-багато років, щоб читати книжки. На жаль, така відданість державній справі — справжня рідкість! Запевняю вас, іншого такого немає!
— Але панотцеві та його сестрі нізащо не можна припиняти пошуків, — не здавалася її милість. — Знаю зі свого прикладу, як багато зусиль потребував один-єдиний акт магії. Тільки подумайте, наскільки помічним було би для містера Норрелла мати асистента!
— Хоч і помічним, але навряд чи реальним, — промовив м-р Ласеллз. — Мелпаси не знайшли нічого, щоб підтвердити найменшу вірогідність існування такої людини.
— Таж ви самі щойно сказали, містере Ласеллзе, що вони не шукали! — заперечила леді Поул. — Вони мали на меті викривати облудну магію, а не шукати нових магів. Як вони подорожували фаетоном, їм би не вартувало багатьох зусиль заразом розпитувати і про чарувальників із бібліотеками. Впевнена, вони не заперечуватимуть проти такого додаткового завдання. Вони радо вам допоможуть, сер. — (До м-ра Норрелла.) — А ми всі сподіватимемося на їх скорий успіх, бо щось мені підказує, вам трохи самотньо.
За якийсь час, коли цілком одповідна кількість із п’ятдесятьох чи близько того страв була нібито спожита, а лакеї прибрали зі стола рештки, леді розійшлися, полишивши джентльменів за вином. Але тут якраз джентльмени раптом з’ясували, що товариство одне одного їм до вподоби менше, ніж звичайно. Вони вже проговорили все, що мали сказати про магію. Не приносили задоволення плітки про знайомих, і навіть політика здавалась дещо нудною. Одним словом, у всіх з’явилося відчуття, що вони не заперечуватимуть іще раз мати щастя побачити леді Поул, а тому повідомили серу Волтеру — саме повідомили, не цікавлячись його думкою, — що він уже засумував за дружиною. Той заперечив. Але в праві на таку відповідь йому відмовили; адже всі на світі знають, що молодий завжди сумує за молодою; навіть найкоротші розлуки засмучують щойно одруженого чоловіка і викликають нетравлення шлунка. Гості сера Волтера стали перепитувати одне в одного, чи не став сер Волтер якийсь жовчний, і дійшли одностайного рішення, що таки став. Він заперечив. Подивіться же, як він кріпиться всіма силами, правда? Чудово. Однак істини ради, варто визнати, випадок одчайдушний. Тому вони над ним зглянуться і підуть до дам.
У куточку біля серванта за відбуттям джентльменів спостерігав Стівен Блек. Троє лакеїв — Альфред, Джеффрі та Роберт — лишилися в кімнаті.
— Нам іти подавати чай, містере Блеку? — невинно поцікавився Альфред.
Стівен Блек підняв пальця на знак того, що всі мали лишатися там, де стояли, й ледве насупився показати, щоб усі мовчали. Зачекав, доки їх не міг почути жоден джентльмен, і лиш потім викрикнув:
— Що, на Бога, з вами всіма сьогодні сталося? Альфреде, я розумію, що ти нечасто буваєш у такім товаристві, як сьогодні, але хіба цим можна виправдати твою забудькуватість? Чому я вчив?! Я просто приголомшений твоєю дурістю!
Альфред пробурмотів якесь вибачення.
— Лорд Каслрей просив подати йому
Альфред проказав щось цілком нерозбірливе, але в його відповіді Стівен почув слово «страх».
— Страх? Який страх?
— Мені здалося, я бачив якусь химерну постать за кріслом її милості.
— Альфреде, що ти верзеш?
— Когось високого, з блискучим сріблястим волоссям і в зеленім сурдуті. Він нахилився її роздивитися, але наступної миті я вже нікого не бачив.
— Альфреде, подивись у той край кімнати.
— Так, містере Блеку.
— Що ти бачиш?
— Завісу, містере Блеку.
— А ще?
— Жирандолю.
— Зелену оксамитову завісу і жирандоль з усіма запаленими свічками. Оце і є твій чоловік із срібною головою в зеленому сурдуті, Альфреде. А тепер іди і поможи Сіссі прибрати порцеляновий сервіз. І гляди, більше не вигадуй мені у майбутньому!
Стівен Блек повернувся до наступного лакея:
— Джеффрі! Твоя поведінка була ні на краплинку кращою від Альфредової. Присягаюся, ти витав десь далеко в хмарах. Тобі є що мені сказати?
Сердешний Джеффрі відповів не одразу. Він кліпав очима, стискав губи і робив усе те, що робить чоловік, намагаючись не розревітися.
— Пробачте, містере Блеку, але мене відволікала музика.
— Яка ще музика? — спитав Стівен. — Не було ніякої музики. Он! Чуєш! Це у вітальні настроюється струнний квартет. Вони тільки щойно заграли.
— Е, ні, містере Блеку! Я чув дудку і скрипку. То була найсумніша музика в світі. Здавалося, вона крає серце!
Стівен подивився на нього спантеличено.
— Не розумію, — промовив він. — Дудки й скрипки не було.
Дворецький повернувся до останнього лакея, солідного, чорнявого чоловіка років сорока:
— Ех, Роберте! Я взагалі не доберу слів для тебе! Ну, хіба ж ми вчора не говорили?!
— Говорили, містере Блеку.
— Хіба я тобі не казав, як я на тебе покладаюся, як мені потрібно, щоб ти став взірцем для решти?
— Так, містере Блеку.
— А ти все одно цього вечора ходив до вікна з півдесятка разів! Ну, про що ти думав? Леді Вінселл не знала, в кого попросити чистий келих. Твоїм обов’язком було стояти біля столу і прислужувати гостям її милості, а не стовбичити біля вікна.
— Пробачте, містере Блеку, але я чув стукіт у вікно.
— Який ще стукіт?
— Гілля об шибки, містере Блеку.
Стівен Блек нетерпляче відмахнувся:
— Але ж Роберте, біля дому немає ніякого дерева! Тобі це відомо краще за мене.
— А от мені здалося, немов навколо будинку виріс ліс.
— Що? — скрикнув Стівен.
16
Покинь-Надію
Прислуга на Гарлі-стрит і надалі вважала, ніби її переслідують химерні видива та жалобні звуки. Старшого на кухні Джона Лонґріджа та його кухарок турбував понурний дзвін. Як переповідав цей самий Джон Лонґрідж Стівенові Блеку, той дзвін пробуджував напрочуд яскраві спогади про всіх померлих знайомих, про геть усі покинуті радощі життя і все найгірше, що коли-небудь траплялося в нім. Не дивина, що прислуга й собі похнюпила носа, повіривши в нікчемність власного існування.
Джеффрі та Альфреда, двох наймолодших лакеїв, мордували звуки дудки й скрипки, вперше почуті Джеффрі на званому вечорі. Здавалося, ця музика завше лунала із якоїсь сусідньої кімнати. Стівен обійшов із ними весь дім та показав, що ніде й ніхто не грав на таких інструментах, та все було марно; хлопці все так само боялися й страждали.