Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 33)

Однак найбільше Стівена дивувала поведінка Роберта, найстаршого лакея. Раніше цей чоловік видавався йому дуже розважливим, сумлінним та надійним — одним словом, людиною, що найдовше мала би опиратися уявним страхам. І тим не менш саме Роберт уперто твердив, що чує навколо будинку невидимий ліс. Коли б він не ставав перепочити від роботи, то одразу чув, як примарне гілля шкребе по стінах дому й стукає в шибки, а коріння хитро скрадається попід фундаментом та підважує цегляну кладку. Ліс старий і повен злоби[95], казав Роберт. Мандрівцю слід боятися дерев не менше, ніж людей, які там ховаються.

Але ж, заперечував Стівен, найближчий ліс був у Гемпстед-Гіті[96], не менше як у чотирьох милях від садиби, але навіть його диким не назвеш. Він не брав в облогу будинки людей і не намагався їх зруйнувати. Та хай би що не розповідав Стівен, а Роберт тільки хитав головою та здригався.

Єдиною розрадою Стівена стало те, що ця манія постирала всі інші відмінності між слугами. Лондонцям раптом стало байдуже до того, чи недорікувата челядь із провінції та чи старомодні в неї манери. А приїжджі з села більше не скаржились на розіграші столичних та уявні завдання. Усіх слуг об’єднала віра в те, що будинок облюбували привиди. Тепер, покінчивши з роботою, вони збиралися в кухні та переповідали одне одному історії про інші будинки з нечистю, про їхні жахи та страхітливу долю, яка спіткала мешканців таких осель.

Одного вечора, тижнів зо два по святковій учті леді Поул, усі зібралися біля кухонного вогнища заради цього улюбленого дозвілля. Стівену скоро набридли ці теревені, тому він рушив до себе почитати газету на ніч. Та вже за кілька хвилин пролунав дзвінок. Стівен відклав газету, вбрався в чорний сурдут і рушив подивитись, хто його викликав.

У маленькому коридорчику між кухнею та його кімнаткою рядком висіли дзвіночки, кожен із яких мав охайний підпис коричневою фарбою: «Венеційська вітальня», «Жовта вітальня», «Їдальня», «Вітальня леді Поул», «Спальня леді Поул», «Гардеробна леді Поул», «Кабінет сера Волтера», «Спальня сера Волтера», «Гардеробна сера Волтера», «Покинь-Надію».

«Покинь-Надію? — подумалося Стівену. — А це що таке?»

Того самого ранку він розплатився з теслею за роботу зі встановлення дзвіночків, занісши такі відомості в книгу витрат: «Емосові Джадду, за встановлення дев’яти дзвіночків в коридорі перед кухнею та відповідні написи фарбою під ними — 4 шилінги». Але ж перед ним висіло десять дзвіночків, і щонайсильніше теленькав дзвіночок до Покинь-Надії.

«Може, — подумав Стівен, — Джадд просто пожартував? Що ж, у такому разі завтра йому доведеться прийти і все виправити».

Не знаючи, що йому робити, Стівен пішов на перший поверх і позаглядав у всі кімнати. Ніде нікого. Але піднявшись на другий, у кінці сходів він раптом помітив двері, яких раніше ніколи не бачив.

— Хто там? — прошепотів голос із-за них. Стівенові цей голос був незнайомий. І хоча промовляв він пошепки, та лишався навдивовижу чіткий. Здавалося, в голову дворецького він проникав не через вуха.

— Хто це там на сходах! — наполягав голос. — Це слуга? Заходь, якщо твоя ласка! Ти мені потрібен!

Стівен постукав і зайшов.

Кімната виявилася не менш загадковою від дверей. Якби хто попросив Стівена описати те приміщення, він би відповів, що декоровано його в готичному стилі. І це єдиний епітет, який йому спадав на думку, коли він намагався пояснити цей екстравагантний інтер’єр, хоча в кімнаті не було жодних готичних оздоб, які можна побачити на сторінках «Сховку мистецтв» м-ра Акерманна[97]. Ні вам стрільчастих середньовічних арок, ні витіюватого різьблення по дереву, ні церковних мотивів. Стіни й підлога кімнати були вимощені простим сірим каменем, дуже стертим та почасти нерівним. Стеля вгиналася кам’яною дугою. У крихітне позбавлене шибки віконце прозирало всіяне зорями небо і задував зимний дух.

У старе тріснуте дзеркало, скривившись од глибокого невдоволення, себе розглядав якийсь блідий джентльмен з густющою чуприною срібного волосся.

— Нарешті! — кинув він кислий погляд на Стівена. — У цім будинку нікого не докличешся!

— Мені дуже прикро, сер, — відповів Стівен, — але мене ніхто не повідомив про вашу присутність.

Напевно, подумав він, це хтось із гостей сера Волтера або леді Поул. Це пояснило би присутність джентльмена, але не кімнати. Джентльменів часто запрошують погостити в інші господи. А от кімнати — ніколи.

— Чим я можу вам служити, сер? — поцікавився Стівен.

— Який же ти тугодум! — вигукнув джентльмен із будяковим волоссям. — Хіба ти не знаєш, що сьогодні мій бал відвідає леді Поул? Мій слуга кудись утік і заховався. Та я не можу з’явитись у такім вигляді біля прекрасної леді Поул!

І джентльменові було на що скаржитися: він був неголений, з ковтунами в чуприні, загорнутий у старомодний шлафрок.

— Я зараз умить повернуся, сер, — запевнив його Стівен. — Мені потрібно взяти все необхідне для гоління. Може, ви знаєте, де ваш слуга зберігає бритву?

Джентльмен стенув плечима.

Туалетного столика в кімнаті не знайшлося. Та й узагалі меблів було не густо: одне дзеркало, старий стільчик на трьох ніжках і химерний фотель із різьбленим каркасом, ніби з кісток. Стівену не вірилося, що кістки ці людські, але схожість була приголомшлива.

На стільчику, поруч із гарненьким маленьким футляром, лежала вишукана срібна бритва. Під ним на підлозі стояв неновий циновий тазик із водою.

Стівен подивувався тому, що в кімнаті не було каміна, зате знайшлася іржава жаровня, що плювалася навколо брудним гарячим порохом. Саме на ній він нагрів води і поголив джентльмена. Коли Стівен закінчив, джентльмен оглянув своє обличчя та заявив, що дуже вдоволений роботою. Він скинув халат і терпляче чекав у самих панталонах, поки Стівен розтирав йому спину щіткою. Дворецький не міг не помітити, що від такої процедури інші джентльмени зазвичай червоніють, немов омари, а цей як був блідим, таким і залишався, от тільки шкіра його хіба що здавалася тепер іще білішою, немов світилася в місячному сяйві та виблискувала перламутром.

Такого вишуканого одягу, як був у джентльмена, Стівен іще ніколи не бачив; сорочки були неймовірно чисті після прання, а чоботи блищали, наче чорні дзеркала. Та найкращим виявився з десяток білосніжних муслінових хусток на шию, кожна тонша від павутинки і цупкіша від нотного паперу.

Дві години пішло на завершення туалету, бо, виявилося, джентльмен був страх який себелюбний. І весь цей час він висловлював свій захват Стівеном.

— Ну, послухай же, мій бевзь вдвічі гірше давав раду моїй зачісці, — заявив він, — а якщо вже говорити про вишукане мистецтво зав’язати муслінову хустину — ба! на цьому він геть не розуміється, хоч кіл йому на голові теши!

— Мушу зізнатися, сер, мені до вподоби така робота, — промовив Стівен. — Шкода, мені не вдається переконати сера Волтера приділяти більше уваги своєму одягу, але ж політикам бракує часу, щоб замислюватися про таке.

Стівен допоміг джентльменові вдягти зелений, наче листя, сурдут (щонайліпших роботи й крою), а джентльмен рушив до стільця і взяв з нього маленький футляр. Виготовлений із порцеляни, оправлений у срібло, він був завбільшки з коробку для табаки, але трохи довший ніж зазвичай такі коробки. Стівен висловив своє зачарування кольором футляру, заледве голубим і заледве сіруватим, заледве лавандовим і заледве бузковим.

— Авжеж! Він прекрасний! — жваво підхопив джентльмен. — Неймовірно складна робота. До барвника треба додавати сльози старих дів шляхетного роду, що довго вели бездоганне життя, так і не спізнавши жодного дня істинного щастя!

— Сердешні дами! — пошкодував їх Стівен. — Я невимовно радий, що це така рідкість.

— О! Та ж клопіт не в сльозах — у мене їх кілька пляшок. Клопіт усе правильно змішати для потрібного кольору.

Джентльмен люб’язно розговорився не на жарт, і тому Стівен, відкинувши вагання, запитав:

— Що ж ви зберігаєте в такому прекрасному футлярчику, сер? Табаку?

— Ет, ні! Це мій справжній скарб, і я хочу, щоб його сьогодні одягла до балу леді Поул!

Він підняв кришку футляру й продемонстрував Стівенові маленький білий мізинець.

Дворецький був трохи подивувався, але його зачудування хутко минуло, і якби його хтось тієї миті про це запитав, то він, не змигнувши оком, одповів би, що джентльмени часто мають при собі чужі мізинці, складені в маленькі футляри, і він бачить такий уже далеко не вперше.

— І давно він належить вашій сім’ї, сер? — чемно поцікавився він.

— Ні, недавно.

Джентльмен клацнув кришкою, закриваючи футляр, і поклав його в кишеню.

Разом вони зі Стівеном помилувалися джентльменовим відображенням у дзеркалі. Стівен не міг не помітити, наскільки ідеальний вигляд вони мали поруч: лискуча чорна шкіра поруч із мерехтливо-білою — взірець особливої чоловічої краси. Схоже, та сама думка з’явилася і в джентльмена.

— Які ж ми вродливці! — замислено проказав він. — Але зараз я розумію свою жахливу помилку! Я мав тебе за слугу в цім будинку! Одначе цього не може бути! Твоя гідність і краса свідчать про твоє шляхетне, можливо, навіть королівське походження! Думаю, ти тут лише гість, так само, як і я. Мушу перепросити за те, що попихав тобою, і подякувати за послуги, завдяки яким я тепер готовий до зустрічі з прекрасною леді Поул.