Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 34)

— Ні, сер, — усміхнувся Стівен. — Я слуга. Слуга сера Волтера.

Джентльмен із будяковим волоссям зачудовано скинув бровою:

— Такий красень і з такими талантами не повинен прислужувати! — враженим тоном промовив він. — Він має панувати у великих володіннях! Скажіть, милості прошу, нащо тоді здалася краса, як не для того, щоб видимо позначати чиюсь вищість над усіма іншими? Але тепер я все збагнув! Твої недруги змовилися, щоб позбавити тебе законних володінь і покинути серед невігласів нікчемного роду!

— Ні, сер! Ви помиляєтеся. Я завжди був слугою.

— Гм. Тоді я нічого не розумію, — спантеличено струснув головою джентльмен із будяковим волоссям. — Це якась загадка, і як матиму вільну хвилину, я обов’язково нею займуся. Тим часом, у винагороду за те, що ти опорядкував мою зачіску, і твою службу взагалі, чекаю тебе на моєму сьогоднішньому балі.

Од такої екстравагантної пропозиції Стівен на мить утратив дар мови. «Цей пан або шалений, — подумав він, — або належить до якогось радикального крила політиків, що воліли би стерти всі відмінності між станами». Зате вголос промовив:

— Це велика честь для мене, сер, але ж поміркуйте: ваші гості чекатимуть на зустріч із рівними собі леді й джентльменами. Якщо вони дізнаються, що ви їх вітаєте нарівні зі слугою, то, я певен, гостро почуватимуться ображеними. Я дуже вам удячний за вияв такої доброти, але не хочу, щоб ваші гості ніяковіли або кривдилися.

Здавалося, ці слова ще більше вразили джентльмена із будяковим волоссям.

— Які шляхетні в тебе почуття! — скрикнув він. — Пожертвувати власною втіхою задля вдоволення інших! Зізнаюся, такі розмисли не спадали мені на думку. І водночас я тепер сповнений рішучості, щоб подружитись і зарадити тобі всім, що тільки мені під силу. Щоправда, ти не зрозумів однієї речі. Мої гості, чиєю перебірливістю ти так перейнявся, — мої ж васали й підданці. І ніхто з них не насмілиться критикувати ні мене, ні тих, кого я назву своїми друзями. А в разі чого ми їх просто вб’ємо! Але повір, — раптом додав він, немов ураз занудився від цієї розмови, — який сенс сперечатися, коли ти вже тут?

Із цими словами джентльмен рушив геть, і Стівен раптом помітив, що стоїть у великій залі, повній людей, що танцювали під сумну музику.

Знову-таки, він був трохи спершу подивувався, але досить швидко змирився з ситуацією і став роздивлятися навколо. Незважаючи на слова джентльмена з будяковим волоссям, Стівен трохи переймався, що його впізнають. Але кількох поглядів, якими він охопив залу, вистачило, аби переконатись, що друзів сера Волтера тут не було. Не було взагалі жодного знайомого Стівенові обличчя, а тому, вбраний у чепурний чорний костюм і чисту білосніжну сорочку, він міг легко зійти за джентльмена. Дворецький з радістю подумав про те, що сер Волтер ніколи не вимагав від нього носити ліврею й напудрену перуку, що вмить у ньому виказали б слугу.

Присутні вирядилися за останньою модою. Дами носили сукні найвинятковіших кольорів (хоча, правду кажучи, Стівен не міг пригадати, чи він бачив такі барви раніше). Джентльмени були вдягнуті у білі панчохи, фраки й бріджі коричневих, зелених, синіх і чорних відтінків, сорочки іскрилися сніжною білизною, а лайкові рукавички не мали ані найменших плямок.

Та попри елегантний одяг і веселість гостей, в око впадало, що дні процвітання цієї оселі вже минулися. Залу тьмяно освітлювали лойові свічки, яких явно бракувало, та й музик було всього двоє: якийсь дудар і гравець на віолі.

«Мабуть, про цю музику і говорили Джеффрі з Альфредом, — подумав Стівен. — Як дивно, що мені не випадало чути її раніше! Вона і справді страшенно меланхолійна».

Він пробрався ближче до вузького незаскленого вікна і, визирнувши з нього, побачив темну пущу пралісу у зорянім світлі.

«А це, напевно, ліс, про який торочить Роберт. Який же в нього лиховісний вид! Цікаво, певно, десь є і дзвін?!»

— Звичайно є! — промовила дама поруч із ним. Її плаття мало колір бурі, тіней і дощу, а шию прикрашало намисто з порушених обіцянок і жалю. Стівена подивували її слова, бо він був цілковито певен, що сам не промовляв уголос.

— Звичайно ж, тут є дзвін! — повторила вона. — Високо в одній із веж.

Жінка всміхалася до нього і дивилася з таким неприкритим захватом, що Стівенові здалося, він має щось їй відповісти із самої чемності.

— Мадам, я приголомшений, наскільки вишукане товариство тут сьогодні зібралося. Навіть не скажу, коли я востаннє бачив стільки прекрасних облич і граційних фігур в одному місці. Кожен гість — у найбільшому розквіті юні. Зізнаюся, я трохи здивований, що не бачу тут людей літніх. Невже в цих леді й джентльменів немає батьків і матерів? Ні тітоньок, ні дядечків?

— Дивні ваші слова! — розсміялася вона у відповідь. — Ну, навіщо владареві Покинь-Надії було б запрошувати старих і непоказних гостей на бал? Кому їх показувати і роздивлятись? Та й ми не такі вже юні, як вам здається. Востаннє зі своїми отцями й матінками бачились ми, ще коли Англія могла похвалитися лиш понурими лісами і безлюдними пустками. Одначе дивіться ж! Онде! Іде леді Поул!

Між танцівниками Стівен розгледів її милість. Вона була вбрана в сукню блакитного оксамиту, а джентльмен із будяковим волоссям вів її за руку у танець.

У цей момент леді в платті кольору бурі, тіней і дощу запитала, чи не був би він такий ласкавий запросити її до танцю.

— Залюбки, — відповів Стівен.

Коли інші дами побачили його вправність на паркеті, він зрозумів, що може запросити будь-яку. І після дами в платті кольору бурі, тіней та дощу Стівен танцював із юнкою в перуці із блискучих жуків, що копошилися на її голові та кружляли згори. Третя партнерка несамовито скаржилася, коли Стівен випадково проводив рукою по її сукні, бо, за її словами, це збивало наряд із мелодії, яку він співав; поглянувши вниз, дворецький побачив, що сукню вкривали крихітні губи, з яких линули високі й моторошні нотки простенької пісеньки.

Хоча в цілому бал нічим не відрізнявся від звичного і партнери змінювались що два танці, Стівен помітив, що за весь вечір джентльмен із будяковим волоссям ні разу не відпустив від себе леді Поул і не сказав і двох слів іншим присутнім. Та про Стівена він не забув. Коли б дворецький не перехоплював його погляд, джентльмен із будяковим волоссям усміхався йому, кивав і всіляко намагався показати, що з усіх насолод того балу найбільше він тішився присутності Стівена Блека.

17

Незбагненна з’ява двадцяти п’яти гіней

Найкращу бакалію в місті продає м-р Бренді на Сент-Джеймс-стрит[98]. І не тільки я такої думки; дідусь сера Волтера Поула, сер Вільям Поул, одмовлявся купувати каву, шоколад або чай деінде, заявляючи, що в порівнянні з «Турецькою кавою темного обсмаження та найвищого ґатунку від м-ра Бренді» будь-яка інша має сухуватий присмак. Однак, треба сказати, протекція сера Вільяма Поула — настільки ж благословення, наскільки й прокляття. Бистрий на похвалу, незмінно чемний та поблажливий до крамарів, він майже ніколи не платив за рахунками, а коли помер, то лишив по собі неосяжний борг перед м-ром Бренді. Дратівливий дрібний дідуган із запалими щоками та сердитою вдачею, м-р Бренді не знаходив собі місця від люті. Незабаром він теж помер, і багато хто казав — щоб і на тому світі знайти свого шляхетного боржника.

По смерті м-ра Бренді його справи прийняла вдова. Крамар одружився немолодим, і, смію припустити, мої читачі навряд чи здивуються, коли дізнаються, що місис Бренді лишалася в цьому шлюбі не зовсім щасливою. Побравшись, вона одразу зрозуміла: м-р Бренді милувався гінеями і шилінгами значно охочіше, ніж нею. При цьому мушу заявити, дуже дивним треба бути чоловіком, щоб не милуватися такою вродою, такими ніжними каштановими кучерями, блакитними очима і лагідним виразом обличчя. Мені взагалі якось осоружна та думка, що такий стариган, як м-р Бренді, котрий міг похвалитися хіба що своїми статками і котрому дістався справжній скарб — юна красуня дружина, — не гарував і не вчився, щоб уволити всі її бажання; ні, не гарував і не вчився. Він навіть не дозволив їй жити в окремому будинку, хоча легко міг собі це дозволити. Так прикро було йому розлучатися навіть із півшилінгом, що мусіли вони, за його словами, тулитись у крихітній кімнатці над крамницею по Сент-Джеймс-стрит, і от протягом дванадцяти років, скільки й тривав їх шлюб, ці апартаменти служили і вітальнею для місис Бренді, і її спальнею, і їдальнею, і кухнею. Тож не збігло й трьох тижнів по смерті м-ра Бренді, як вона придбала окремий будинок в Іслінґтоні[99], побіля жвавого заїжджого двору «Ангел», і знайшла собі трьох покоївок, котрих звали Сукі, Дафні і Дельфіна.

Іще вона найняла в крамницю двох чоловіків, які мали давати раду покупцям: врівноваженого, працелюбного та здібного Джона Апчерча і рудого знервованого парубка на ім’я Тобі Сміт, чия поведінка нерідко спантеличувала місис Бренді. Інколи він мав нещасний вид і словом не прохоплювався за цілий день, а інколи був радісний і веселий, готовий поділитися найсокровеннішими думками. Цифри у стовпчиках дебету й кредиту не збігалися (звичайні прикрощі у будь-якім підприємстві), і варто було місис Бренді щось запитати про це, Тобі прибирав жалюгідного вигляду й крутився, наче в’юн ув ополонці, тож господиня почала підозрювати, що різниця осідає в його кишенях. Одного січневого вечора ця історія отримала несподіваний поворот. Місис Бренді сиділа в крихітній вітальні над крамницею, як у двері постукали і всередину, човгаючи ногами й опустивши очі, зайшов Тобі Сміт.