Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 36)

— Правнику, містере Блеку? — вигукнула перелякана місис Бренді. — Але ж це коштує казкових грошей!

— Із правниками завжди так, мадам.

Тим часом один джентльмен, проходячи по Сент-Джеймс-стрит, проминав крамницю місис Бренді, побачив золотаве світло, яке лилося крізь шпарини у віконницях, і зрозумів, що всередині ще хтось є. Джентльменові саме було потрібно купити чаю та цукру, тож він постукав у двері.

— Тобі, покупець! — вигукнула місис Бренді.

Тобі поквапився до дверей, поки Джон ховав гроші. Тієї ж миті, як він закрив віко над касою, в кімнаті потемніло, і всі вперше збагнули, що могли бачити одне одного лише завдяки світлу чудних монет. Джон побіг світити лампи, від яких навколо стало веселіше, а Тобі зважив покупцеві його крам.

Стівен Блек сів у фотель і провів рукою по чолу. Він аж якось посірів на обличчі і мав до смерті утомлений вигляд.

Місис Бренді сіла у крісло поруч і лагідно торкнулася його руки:

— Вам зле, шановний містере Блеку?

— Усе тіло ниє — так буває, коли танцював цілу ніч. — Він знову зітхнув і підпер голову рукою.

Місис Бренді забрала свою руку.

— Не знала, що минулого вечора хтось давав бал, — проказала вона. В її словах бриніли нотки ревнощів. — Сподіваюся, ви повеселилися на славу. З ким танцювали?

— Hi-ні-ні. Який там бал! Просто весь розбитий, і ніч була нескінченна.

Раптом він підвів голову.

— Ви чуєте?

— Що, містере Блеку?

— Дзвін. Заупокійний дзвін.

Господиня прислухалася.

— Ні, нічогісінько не чую. Шановний містере Блеку, ви же, сподіваюся, залишитеся на вечерю? Матиму за велику честь. Боюся, правда, нічим таким вишуканим я вас не почастую. Страви в мене дуже скромні. Мізерні навіть. Хіба що парені устриці, пиріг із голуб’ятинкою та бараняче рагу. Але я певна, ви наш давній друг і зглянетеся на таке небагате частування. Тобі можна послати по…

— Ви впевнені, що нічого не чуєте?

— Упевнена.

— Не можу лишитися. — Він озирнувся, ніби хотів сказати іще щось… але не зміг, він навіть розтулив був рота, але його увагу знову відволік той дзвін.

— Бажаю вам доброго вечора!

Стівен підвівся і, хутко вклонившись, рушив геть.

Подзвін розлився по всій Сент-Джеймс-стрит. Стівен ішов як в тумані. На Піккаділлі мало не наскочив на тягоношу з повним кошиком риби, коли той несподівано вивернув із крихітного завулка. Намагаючись із ним розминутися, Стівен наскочив на дебелого джентльмена в синьому мундирі та бедфордському капелюсі[103], котрий стояв на розі Албемарл-стрит.

Дебелий джентльмен роззирнувся, побачив Стівена і вмить переполошився; він побачив перед своїм носом якесь чорне обличчя, а чорні руки — біля своїх кишень і цінностей. Він не звернув уваги на Стівенів дорогий одяг та респектабельну поставу, одразу ж вирішивши, що має справу з грабунком або розбоєм, а тому замахнувся парасолькою, збираючись завдати удару у відповідь.

Цього Стівен боявся все життя. Адже зараз набіжать констеблі, потягнуть його в суд, і його, напевно, не зможуть урятувати ані опіка сера Волтера, ані дружба з ним. Чи здатні присяжні в Англії повірити в невинуватість чорного чоловіка, в те, що він нічого й ні в кого не крав? Чорного чоловіка, поважного члена громади? Навряд чи. Однак саме зараз, коли його спіткала доля, Стівенові було байдуже, тому він спостерігав за подіями, що розгорталися навколо нього, немовби глядач — за театральною виставою потойбіч товстого скла або за сценою під водяним плесом.

Переляканий, розгніваний та обурений дебелий джентльмен витріщив очі і широко роззявив рота, збираючись у чомусь звинуватити Стівена, але тієї ж миті з ним почала відбуватися якась переміна. Його тулуб перетворився на стовбур дерева, він раптом розкинув руки, мов гілля навкруг себе, властиво, не руки вже, а саме віття; його обличчя вкрилося корою, і сам він вимахав на двадцять футів угору, забравши кудись у вишину обплетеної густим плющем крони й капелюха, й парасольку.

— Дуб на Піккаділлі? — байдуже подумав Стівен. — Дивина, та й годі.

Піккаділлі також зазнавала змін. Мимо саме проїжджав екіпаж. Він явно належав комусь можновладному, бо не тільки на козлах сидів кучер, а ще й позаду їхало двоє лакеїв; на дверцятах виднівся герб; в упряжі карети красувалися четверо допасованих одне до одного коней сірої масті. І поки Стівен на них дивився, вони все тягнулися вгору, і все тоншали, поки, здавалося, не зникли геть, перетворившись раптом на тендітні берізки. Сама карета стала кущем падуба, а кучер із лакеями перекинулися на сову та двох соловейків, що одразу полетіли геть. Леді й джентльмен, які прогулювалися вулицею, несподівано обросли дрібними галузочками, обернувшись на бузину, собака стала сухою та пошарпаною поростю папороті. Газові світильники, підвішені над вулицею, ніби всмоктало в себе небо, де вони переродилися зірками у різьбленому плетиві зимових дерев. Сама ж Піккаділлі перетворилася на ледве помітну стежину в темній зимовій пущі.

Одначе так само, як і в найхимернішім сні, що миттєво вибудовує власну логіку, Стівена нічого не спантеличувало. Навіть навпаки: йому здавалося, ніби він завжди знав, що Піккаділлі розташовано поруч із магічним пралісом.

Стівен рушив по стежині.

У лісі було темно й тихо. Над головою зоріли найясніші зірки, що йому доводилося бачити за все життя, а дерева при цьому скидалися на чорні обриси, які позначали тільки відсутність зірок.

Непроглядна сіра туга, забарність, що були заволоділи його духом і тілом, ураз іщезли, і Стівен замислився про свій дивовижний сон минулої ночі, в якому він зустрів чудернацьку, вбрану в зелений сурдут особу з будяковим волоссям, яка запросила його до господи, де він усю ніч танцював з найхимернішим панством.

У лісі тужливий дзвін звучав набагато виразніше, ніж у Лондоні, тож Стівен ішов на його калатання. Невдовзі він опинився перед неозорою кам’яницею з тисячею вікон, деякі випромінювали слабеньке світло. Будинок оточував високий мур. Стівен пройшов у просторий непривітний двір — не розуміючи, як це вдалося, адже воріт ніде не було видно — та опинився серед черепів, потовчених кісток й іржавої зброї, що їх, здавалося, ніхто не займав упродовж багатьох сторіч. Попри розміри та велич кам’яниці всередину вели однісінькі нікчемні двері, на порозі яких Стівенові довелося пригнутися, щоб не стукнутися головою об надвірок. За ними чоловік одразу побачив велике товариство, вбране у якнайкращий одяг.

Тут же поряд стояло двоє джентльменів у вишуканих чорних фраках, білосніжних панчохах, рукавичках і балетних туфлях. Вони гомоніли між собою, але, забачивши Стівена, один із них повернувся до нього і промовив:

— А, Стівене Блеку! Ми вже зачекалися!

І тієї ж миті знову заграли дудка й скрипка.

18

Сер Волтер слухає ради джентльменів різного фаху

Леді Поул сиділа край вікна, бліда і невсміхнена. Говорила мало, дивними й недоладними словами. Коли чоловік або друзі схвильовано питали в чім справа, то вона відповідала, що зморилася од танців і навіть думати про них тепер не хоче. А музика їй узагалі здається наймерзеннішою річчю на світі, і вона не розуміє, як досі вважала інакше.

Раптова мовчазність і збайдужілість леді Поул неабияк збентежили сера Волтера. Надто сильно це скидалося на недугу, що через неї так сильно страждала її милість до шлюбу і своєї трагічної передчасної смерті. Хіба вона не була така бліда раніше? От і тепер поблідла. Хіба не морозило її раніше? От і зараз морозить.

Коли її милість нездужала попереднього разу, до неї не кликали жодного лікаря, і цілком природно, що геть усі лікарі вважали її за образу власному фаху.

— О! — вигукували вони щораз, як хто-небудь згадував ім’я леді Поул. — Безсумнівно, її оживила пречудова магія, от тільки якби раніше їй хтось би вчасно виписав потрібні ліки, то й потреби звертатися до чарів просто не виникло би.

М-р Ласеллз мав цілковиту рацію, коли поклав провину за все, що відбулося, на місис Вінтертаун. Матір її милості зневажала медиків і не дозволяла їм навіть наближатися до своєї доньки. А от сер Волтер виявився вище таких забобонів і одразу ж послав по м-ра Бейллі[104].

М-р Бейллі був шляхетного шотландського роду і здобув собі славу найвидатнішого представника свого ремесла у столиці. Він написав чимало книг з бучними заголовками і служив Першим лейб-медиком Його Величності. Він завжди мав серйозний вираз обличчя і на знак свого високого становища носив із собою ціпок, увінчаний золотою маківкою. М-р Бейллі одразу прибув на виклик сера Волтера, готовий довести перевагу медицини над магією. Оглянувши її милість, він вийшов з її покоїв. Леді Поул цілком при здоров’ї, мовив він. А так у неї звичайнісінька застуда.

Сер Волтер іще раз пояснив, наскільки сильно перемінилася його дружина всього за кілька днів.

М-р Бейллі замислено поглянув на сера Волтера і сказав, що, певно, зрозумів проблему. Сер Волтер і її милість тільки-но одружилися, еге ж? У такім разі сер Волтер мусить вибачити його, але лікарі зобов’язані говорити те, про що інші радше змовчать. Сер Волтер не звик до життя у шлюбі. І невдовзі зрозуміє, що, побравшись, подружжя часто сваряться. Цього не потрібно соромитися — навіть найвідданіші чоловіки та дружини час від часу не можуть знайти спільної мови. І коли такі суперечки відбуваються, то хтось із подружжя нерідко вдає, ніби він або вона сьогодні нездужає. Нерідко так чинить саме леді. Можливо, щось таки на леді Поул окошилося? Коли це якась дрібничка, там, нове плаття або капелюшок, то, може, варто поступитися її бажанню? Коли ж це щось значне, як-от новий будинок або подорож до Шотландії, то краще було би про це з нею поговорити. М-р Бейллі був переконаний: її милості вистачить здорового глузду.