Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 38)
М-р Норрелл хутко закліпав, дивлячись на сера Волтера. Заявивши, що він нічим більше помогти не може, маг побажав йому доброго вечора і пішов геть.
М-р Норрел негайно рушив додому. Опинившись у будинку на Гановер-сквер, він одразу замкнувся в маленькому кабінеті на третьому поверсі. Це була тиха кімнатка в глибині оселі, вікно якої виходило в сад. Коли він тут працював, сюди ніколи не зазирали слуги, і навіть Чилдермасс повинен був мати напрочуд вагому причину, щоб потурбувати хазяїна. Незважаючи на те, що м-р Норрелл рідко попереджав, коли він збирається всамітнитись у цьому кабінеті, тримати його напоготові було одним із тутешніх правил. От і тепер у каміні яскраво палахкотів огонь, усі лампи було засвічено, але завіси ніхто чомусь не запнув, тому вікно перетворилося на чорне дзеркало, в якім відображалася вся кімнатка.
М-р Норрелл сів за стіл навпроти вікна, розгорнув один із грубезних томів, що лежали на ньому, і пробурмотів собі під носа заклинання.
З каміна випала жаринка, кімнатою шугнула тінь, і через те маг одірвав погляд від сторінок. Він підвів голову і побачив власне стурбоване віддзеркалення у темній шибці, а ще — когось позаду, з блідим сріблястим обличчям, обрамленим осяйною чуприною.
М-р Норрелл не розвернувся, а заговорив прямо до відображення сприкреним, розсердженим тоном:
— Коли ми вели мову про пів життя юної леді, я думав, ідеться про те, що половину від одміряних сімдесяти п’яти років їй буде дозволено лишатися з друзями і сім’єю. Я думав, вона потім немовбито помре!
— Я такого не казав.
— Це шахрайство! Хіба це можна назвати допомогою?! Ці ваші трюки можуть усе зруйнувати! — закричав м-р Норрелл.
Особа у шибці заперечно крекнула:
— Я сподівався, під час нашої другої зустрічі ти будеш розважливішим. Натомість гору взяли гонор і безпідставний гнів на мене! Зі свого боку я виконав усі наші домовленості! Сповнив твої побажання і не взяв нічого, що мені не належало! Якби ти справді переймався щастям леді Поул, то радів би, що тепер у неї є друзі, які по-справжньому її цінують і захоплюються нею!
— О! Якраз це, — зневажливо пхикнув м-р Норрелл, — мені геть однаково. Що значить доля якоїсь юнки у порівнянні з успіхами англійської магії? Ні, мене найбільше бентежить її чоловік — людина, заради якої я на все це пішов! Ваша підступність його неабияк підкосила. А раптом він не витримає такого удару?! А раптом він подасть у відставку?! Іншого союзника, охочого мені допомагати, може просто не знайтися![109] І вже майже напевно поміж міністрів не буде іншого, настільки зобов’язаного мені!
— То мова про чоловіка, еге ж? Ну, тоді я дам йому якусь високу посаду! І він стане кимось набагато більшим, ніж міг би досягти завдяки власним зусиллям. Наприклад, прем’єр-міністром. Або імператором Великої Британії, наприклад! Це тебе влаштує?
— Ні-ні! — загукав м-р Норрелл. — Ви нічого не зрозуміли! Я просто хочу, щоб він був мною вдоволений, говорив про це іншим міністрам і переконував їх у тому, що магія може послужити країні на велике добро!
— Це так загадково, — зверхньо промовила персона у шибці, — я геть не можу зрозуміти, чому допомога цієї особи краща від моєї! Що йому відомо про магію? Нічого! Це я можу тебе навчити рухати гори і трощити ними ворогів! Я можу змусити хмари співати при твоїй появі. Я можу викликати весну з твоїм приїздом і зиму з від’їздом. Я можу…
— Аякже! А в обмін на це хіба що попросите вічні кайдани, якими англійська магія буде навіки прикута до ваших забаганок! Викрадатимете англійців та англійок прямо із постелі, а саму Англію перетворите на домівку, придатну тільки для вашого виродженого племені! Я не ладний сплатити таку високу ціну!
Особа у вікні не стала прямо відповідати на звинувачення. Натомість зі свого місця на маленькому столику раптом підскочила свічка і, перелетівши всю кімнату, врізалася у дзеркало на протилежній стіні й розбила його та порцеляновий бюстик Томаса Ланчестера.
Усе затихло.
М-р Норрелл перелякано сидів і тремтів. Він поглядав на розкидані по столу книги, але якщо й читав, то в якийсь дивовижний спосіб, відомий тільки магам, адже погляд його не бігав по сторінках. За кілька хвилин м-р Норрелл знову підвів погляд. Відображення у шибці зникло.
Всі плани щодо леді Поул зійшли нанівець. Її шлюб (який у тижні, що збігли, здавався таким успішним для обох молодят) пойняли байдужість і мовчанка з її сторони та збентеження й нещастя — з його. І замість того, щоб задавати тон у модному світі, леді Поул відмовлялася йти хоч куди. Її ніхто не провідував, і модний світ незабаром її геть забув.
Слуги на Гарлі-стрит неохоче ходили в кімнату, де вона сиділа, хоча ніхто не міг пояснити чому. Насправді ж, поруч із нею завжди ледве чутно лунав слабкий відгомін подзвону. Прохолодний легіт, здавалося, обвівав її і змушував здригатися будь-кого, хто до неї наближався. Отак вона й сиділа, година за годиною, загорнута в шаль, не рухалася, не говорила, обростаючи кошмарами й тінями.
19
Клуб досвітніх кавалерів
Хай би яким чудернацьким це не здавалося, але ніхто не помітив, що Стівена Блека спіткав той самий недуг, що й її милість. Він також скаржився на постійну втому й те, що йому морозно, а в ті рідкісні миті, коли леді Поул чи Стівен заговорювали, то мовили вони обоє стишено і немовбито з останніх сил.
А може, нічого чудернацького в цьому й не було. Одмінні звички та життя леді та дворецького стирали будь-які подібності їхніх обставин. Дворецький має роботу, яку повинен виконувати. На відміну від леді Поул, Стівену ніхто би не дозволив мовчки дармувати попід вікном, година за годиною. І ті ознаки хвороби леді Поул, у яких решта вбачала гідний недужої людини стан, у Стівена означали просто кепський настрій.
Кухар із Гарлі-стрит, Джон Лонґрідж, був не в гуморі от уже понад тридцять років і тому радо вітав Стівена як новоприбулого до лав таємного братства меланхоліків. Могло навіть скластися враження, ніби його, сердешного, втішало те, що тепер він мав товариша в своїй тузі[110]. Тепер вечорами Стівен бувало сидів, понуривши голову й уткнувшись лицем у долоні, за кухонним столом, а Джон Лонґрідж приходив, сідав навпроти і брався йому співчувати:
— Я так спочуваю вам, сер. Чесне слово. Поганий настрій, містере Блеку, — то найгірша мука, що може спіткати людину. Інколи мені здається, неначебто цілий Лондон — усього лишень вистигла горохова каша, такий же зелений і густий. Я дивлюся на ці горохвяно-кашові обличчя й горохвяно-кашові руки, на людей, що ходять горохвяно-кашовими вулицями. Леле! Як же мені тоді кепсько! Навіть сонечко на небі холодне, й сіре, і схоже на кашу, не здатне мене обігріти. Вас часто проймає холод, сер? — І Джон Лонґрідж з цими словами бувало клав долоню на руку Стівенову. — Ах, містере Блеку, — продовжував він, — та ви ж холодний, як мрець!
Стівен почувався якимсь сомнамбулою. Більше це називати життям не годилось. Яке ж життя може бути в сновиди? Йому ніби снився будинок на Гарлі-стрит та інші слуги. Снилася робота, і друзі, і місис Бренді. Інколи він бачив у снах і геть дивні речі — такі, що не мають бути, як він добре знав десь дуже глибоко в душі (де дуже тісно й холодно). Інколи він ніби крокував коридорами чи сходами в будинку на Гарлі-стрит, минаючи інші коридори й сходи, що тікали кудись удалечінь і водночас належали якомусь іншому місцю. Будинок на Гарлі-стрит ніби випадково потрапив усередину значно більшої старожитньої споруди, де коридори під кам’яними склепіннями повні пилу й тіней. Сходи й підлоги там настільки вичовгані й нерівні, що більше скидаються на дикий камінь, ніж на архітектурне творіння. Та найчуднішим в цім розмаїтті примарних зал було те, що всі вони Стівенові здавались знайомі. Хтозна-чому, хтозна-як, та він часто ловив себе на думці: «Так-с, онде за поворотом зараз буде Східна Зброярня» або ж «Оті сходи ведуть до Вежі Патрача».
Коли б він не забачив ці коридори або ж лише відчував їхню присутність, навіть не бачачи на власні очі, він трішки жвавішав, неначе згадував себе колишнього. Невідомо, яка його частина — душа? чи серце? — лежала в цій зимній сплячці, але в таку мить вона ледь-ледь одтавала, і в тілі його знову бриніли думки, цікавість і якісь почуття. Більше ж Стівена нічого не зворушувало; ніщо його не вдовольняло. Всуціль навколо тіні, порожнеча, відлуння, курява і пил.
Інколи невгамовний дух гнав його в тривалі самітні прогулянки по темних та зимних вулицях у Мейфері та Піккаділлі. І ось одного разу, пізнього вечора наприкінці лютого, він опинився біля кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит[111]. Стівен добре знав це місце. Тут на другому поверсі гуртувалися «Досвітні кавалери»[112], чоловічий клуб для добірних слуг із добірних лондонських домів. Поміж його визначних завсідників були, наприклад, камердинер лорда Каслрея, кучер герцога Портленда, ну, і звісно же — сам Стівен. «Досвітні кавалери» збиралися що третього вівторка кожного місяця і розважалися так само, як і джентльмени в будь-якому лондонському клубі: випивали, їли, грали в азартні ігри, обговорювали політику та пліткували про своїх полюбовниць. Іншими вечорами нічим не зайняті «Досвітні кавалери» мали звичку стікатися до кімнати на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона й відпочивати поміж учасників товариства. Стівен зайшов у будинок і піднявся сходами на другий поверх.