Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 40)
— Я… я перепрошую, сер. Я думав геть про інше. Кажете, королем? Ні, сер. Я ніколи не зміг би королювати. Вам так здається лише через вашу добрість. Крім того, боюся, країна фейрі для мене — місце не найкраще. Від найпершого візиту до вашої оселі я став дуже забарний і нетямущий. Я втомлений уранці, вдень, увечері й уночі, мені осоружне таке життя. Боюся, причина в мені, а може, просто смертному не так легко знести блаженство країни фейрі?
— О! Та це просто сум од того, наскільки бляклою здається Англія у порівнянні з блискучим життям у моєму домі, де нескінченно правлять бал і гримить бенкет, а гості завжди вбрані в найліпші свої наряди!
— Мабуть, ви маєте рацію, сер. Та я однаково був би вам страшенно вдячний, якби ви одшукали в своїм серці крихту бажання і розчаклували мене.
— Але ж це не можливо! — заявив джентльмен. — Хіба ти не знаєш, що мої прекрасні сестри й кузини (заради кожної з яких, мушу визнати, вбивали одне одного королі й імперії розсипалися на порох) — геть усі вони пересварилися за право танцювати з тобою наступного разу? І що вони скажуть, якби я раптом оголосив їм, що ти більше не повернешся в Покинь-Надію? Адже серед своїх чеснот маю назвати те, що я якнайуважніший брат і кузен, який при нагоді неодмінно догоджає жіночій половині свого дому. Що ж до твого небажання ставати королем, запевняю тебе, немає нічого кращого, ніж коли тобі вклоняються й обдаровують усіма можливими титулами.
І з цими словами він знову пустився нахвалювати Стівенові красу, гідну поставу та вишукану майстерність у танці — все те, що на думку джентльмена робило його підходящим правителем обширного королівства у Фейрі, тож він почав розмірковувати вголос, яке саме підійде Стівенові найбільше.
— Блаженство-Невимовне буде нівроку: чорні непрохідні ліси, самітні гори та безбережні моря. Має одну перевагу — зараз там немає свого короля — так само, як і недолік: існує вже двадцять шість претендентів на престол, тому з ходу доведеться зануритись у криваву братовбивчу війну, чого тобі, мабуть, не хотілося б. Еге ж? Ще є герцогство Сердешний Я[115]. У нинішнього герцога там геть немає друзів. З іншого боку, хіба можна дозволити своєму другові стати на чолі такої нікчемної діри як Сердешний Я?!
20
Сумнівний капелюшник
Усі, хто сподівався, що з виходом магії на сцену війні буде покладено край, невдовзі розчарувалися.
— Магія! — вигукував м-р Кеннінґ, міністр закордонних справ. — Не згадуйте її в моїй присутності! Як і все інше, суцільне розчарування і невдачі.
Ніде правди діти, слова його почасти були справедливі, і м-р Норрелл з радістю пускався в розлогі та складні пояснення, чому неможливе те чи інше. Якось під час чергового такого розтлумачування він виголосив те, про що потім пошкодував. Сталося це в Берлінґтон-Гаусі, коли м-р Норрелл пояснював лорду Гоксбері, міністру внутрішніх справ[116], що деякі діяння не можливі, оскільки потребуватимуть зусиль… ну… щонайменше десятка магів, котрі трудитимуться, не покладаючи рук, цілими днями. Далі він виголосив розлогу й нудну промову про жалюгідний стан англійської магії, яку завершив такими словами:
— Шкода, але ваша милість і без мене знає, що наша талановита юнь у пошуках свого майбуття заглядається лиш на армію, флот і церкву. А от мій упосліджений фах, на жаль, ніхто не помічає. — І зітхнув.
Єдине, чого цими словами домагався м-р Норрелл, було, напевно, зайвий раз наголосити на власному таланті, от тільки лорд Гоксбері зрозумів їх цілком інакше.
— О! — вигукнув він. — То потрібно більше магів? Звичайно ж! Авжеж! Усе ясно. Школа підійде? Чи, може, Королівське товариство під патронатом Його Величності? Скажу так, містере Норрелле, всі деталі я полишаю на вас. З радістю чекатиму якогось меморандуму од вас щодо цього питання, я з ним ознайомлюся і передам ваші пропозиції на розгляд іншим міністрам. Нам усім відома ваша майстерність у таких проектах, вони завжди такі ясні, такі докладні, а ще у вас чудовий почерк. Повірте мені, гроші знайдуться. Не кваптеся. Обдумайте все. Я знаю, ви дуже зайнята людина.
Сердешний м-р Норрелл! Годі було й придумати щось гірше від творення нових магів! Себе він розраджував думкою, що лорд Гоксбері — взірцевий міністр, відданий своїй справі, з тисячею і ще одною річчю на думці, вартими пильної уваги. Безперечно, він скоро про все забуде.
Та вже наступного разу, як м-р Норрелл потрапив до Берлінґтон-Гаусу, лорд Гоксбері помітив його і догнав, вигукуючи по дорозі:
— А! Містере Норрелле! Я вже обговорив із королем ваш задум стосовно підготовки нових магів. Його Величність дуже радий, йому неабияк припала до вподоби ваша ідея, тому він просив переказати вам, що він радо візьме нову школу під свій патронат.
На щастя, перш ніж м-р Норрелл устиг щось відповісти, несподівана поява шведського посла змусила його милість поквапитись, і він пішов геть.
Десь за тиждень чи навіть трошки пізніше м-р Норрелл і лорд Гоксбері побачилися знову, цього разу на званій вечері у принца Вельського, яку той давав у Карлтон-Гаусі на честь м-ра Норрелла.
— А! Містере Норрелле, ось ми й зустрілись. Але ж навряд чи ви маєте при собі які-небудь рекомендації щодо школи магії? Я от тільки-но говорив із герцогом Девонширським[117], і знаєте, він виявив неабиякий інтерес. Каже, в нього якраз є особняк у Лемінґтон-Спа, що якраз згодиться. Цікавився навчальним планом. Питав, чи ходитимуть учні до молитви, де маги спатимуть — безліч питань, відповідь на які я не знаю й близько. Ви би не могли з ним сьогодні переговорити? Он він стоїть біля каміна, махає нам і зараз підійде. Ваша милосте, це містер Норрелл, і він готовий дати вам відповідь на всі запитання!
М-рові Норреллу насилу вдалося переконати лорда Гоксбері та герцога Девонширського, що школа забере забагато часу, крім того, треба ж іще підшукати молодь, достатньо талановиту, аби за цю справу взагалі варто було братися. Із превеликою неохотою його милість і його світлість мусили з цим погодитися, а м-р Норрелл тим часом відволік їх набагато податливішим проектом — нищенням уже існуючих магів.
Справа в тім, що вже давним-давно його дратували вуличні ворожбити Лондона. Навіть іще нікому не відомий і не цікавий, він свого часу засипав урядовців та інших видатних джентльменів своїми супліками про необхідність витурити бродячих чаровників за межі міста. Тож цілком природно, що, вславившись, м-р Норрелл подвоїв і потроїв свої зусилля. Найперше він придумав, щоб усі магічні дії підпадали під нагляд уряду та вигадав запровадити дозволи (хоч і не міг уявити, хто б іще, крім нього, мав такий дозвіл). Він запропонував зібрати спеціальну наглядову Раду магії, але з цією ідеєю м-р Норрелл узяв на себе трохи зайвого.
І як сказав лорд Гоксбері серу Волтеру:
— Ми геть не хочемо ображати людину, котра так прислужилася країні, але вимагати заснування нового управління зі своїми таємними радниками та секретарями й бозна-ким іще посеред виснажливої війни?! Ще й для чого? Слухати містера Норрелла та говорити йому компліменти? Це навіть не обговорюється. Прошу вас, мій любий сер Волтере, переконайте його зайнятися чимось іншим.
Тож наступного разу, як зустрілися сер Волтер і м-р Норрелл (а було це в Норрелловому будинку на Гановер-сквер), гість звернувся до господаря з такими словами:
— Пречудова пропозиція, сер, проти неї ніхто слова не скаже, але запровадження Ради… так не роблять, одним словом. Адже в межах лондонського Сіті (бо наш клопіт, головним чином, зосереджений тут) вона не матиме ані найменших повноважень. Послухайте, ось, що ми зробимо. Взавтра ми з вами вирушимо до Меншн-Гаусу[118], дочекаємося лорда-мера і кількох його райців. Думаю, вже скоро матимемо поміж них однодумців.
— Але ж, любий сер Волтере! — вигукнув м-р Норрелл. — Це нікуди не годиться. Наш клопіт Лондоном не обмежується. Я думав про це відтоді, як покинув Йоркшир… — (Тут він взявся шукати на список у паперах, розкиданих на маленькому столику поруч.) — Ось: двадцятеро вуличних ворожбитів живуть у Нориджі, двоє у Ярмуті, двоє у Ґлостері, шестеро у Вінчестері,
— Ви згадали інші міста, — раптом затараторив і перебив його сер Волтер, — ви знаєте, я тут подумав, що як Лондон позбудеться цієї прокази, то й інші за столицею не забаряться. Ніхто ніколи не хоче відставати від Лондона.
Невдовзі м-р Норрелл побачив, що сер Волтер усе правильно передбачив. Лорд-мер і його райці з радістю взялися до справи відродження доброї слави англійської магії, а тому переконали міський суд упровадити Комітет із розслідування магічних діянь, який у свою чергу постановив, що в межах міста тільки м-рові Норреллу дозволено чарувати, а от інші особи, «що поставили будки і ятки або іншим яким чином докучали городянам міста Лондона своїми претензіями на магічну вправність», мали негайно покинути столицю.